23 березня відкрився після ремонту східний вестибюль станції метро Лівобережна і одразу викликав бурхливі обговорення в інтернеті. Іван Вербицький взяв коментарі в Олега Тоцького, Євгенії Моляр і Льва Шевченка, які оцінили результат ремонту; а також проаналізував, чому так сталося, і натрапив на системні проблеми у роботі Київської міської адміністрації.

Перша причина — авральність. Ремонт Лівобережної — не плановий. Він здійснюється не в рамках системного підходу з реалізації стратегії розвитку міста в інтересах мешканців. Ремонт терміновий і орієнтований в першу чергу на туристів-відвідувачів Євробачення. Мер вже пообіцяв завершити до Євробачення також ремонт велотреку (минулого року його обіцяли до Дня Києва) та Поштової площі (яку вже 6 разів відкривали до Дня Києва, Дня Незалежності і Дня Конституції).

Підготовка таких мегаподій робить короткотермінові цілі важливішими за стратегічні. Чемпіонат з футболу, важливий ювілей чи пісенний конкурс: історія щоразу повторюється. За відсутності мегаподій адміністрація сама генерує приводи: День Києва і День Незалежності, вибори, державні та релігійні свята. На якість не вистачає часу, тому до дати виходить лише погано, недороблено і дорого. Потім доводиться переробляти і доводити до ладу. Низька якість означає також зменшення терміну експлуатації і збільшення витрат у майбутньому. Підготовка до дат концентрує ресурси на будівництві «потьомкінських сіл». Рух ривками замість рівномірного сталого розвитку призводить до недороблених і поспішних, а не якісних і довговічних результатів.

Відсутність інформування можна пояснити через сприйняття муніципальних проектів як подарунків киянам та гостям столиці до свята, а дарованому коневі, як відомо, в зуби не заглядають. Однак, суттєві інтервенції у повсякденне середовище, яким щодня користуються тисячі людей, та ще й за сплачені ними ж кошти, не є подарунками. Утримання публічної інфраструктури за публічні кошти є функцією муніципалітету. Залучення користувачів до процесу прийняття рішень дозволяє врахувати більше точок зору і знайти краще рішення, яке задовольнить більше людей. Натомість, закритість є ознакою недемократичності. Відсутність хоча б інформування неодмінно несе ризики конфлікту і незадоволення у момент, коли люди вже постфактум дізнаються про прийняте рішення.Друга причина — закритість. Офіційні міські ресурси жодного разу не публікували ескізів чи деталей проекту. Це зробив на особистій сторінці у фейсбуці політик і колишній заступник голови КМДА Ілля Сагайдак через два тижні після початку ремонту, вже після того, як мер ініціював його звільнення, а сам Сагайдак написав заяву про відставку. Ескізи були широко розповсюджені медіями, але вони абсолютно не відповідають реалізованому проекту. Невідомо, чи були затвердженими опубліковані ескізи і чи взагалі існує затверджений проект, хто його автори, як їх обирали і яка була вартість розробки проекту.

Важливо також, що висвітлення політиками та держслужбовцями діяльності очолюваних ними органів влади через особисті сторінки у соціальних мережах є зловживанням службовим становищем в корисливих цілях. Результати оплаченої з бюджету роботи належать державі або відповідній територіальній громаді. Публікація цих результатів виключно на особистих сторінках — це використання займаної посади і державних чи муніципальних ресурсів для покращення особистого іміджу.

Третя причина — естетизм. Основними потребами метрополітену при ремонті станції були оновлення мереж електропостачання та систем сигналізації. До цього додалася нова система навігації від Агентів змін, яка, втім, реалізована наразі неналежним чином. Тим не менше, потреба у зручній навігації, як і у справних інженерних системах є зрозумілою під час проведення великої міжнародної події. Абсолютно незрозумілою, натомість, є зміна оформлення станції. В її результаті знищили оригінальний дизайн, який був пам’яткою своєї історичної епохи, частиною міської тканини, що формує унікальний фоновий образ міста. Зміна природного каменю плиткою, а також знищення добре збереженої старої плитки є неефективним використанням ресурсів, несталим і неекологічним рішенням. З іншого боку, після ремонту станція так і не стала доступною: мер доручив перевірити можливість облаштування безбар’єрного доступу вже після відкриття вестибюлю. У його нові двері не проходять інвалідні візки, а на підлозі немає тактильної плитки.

Щоби певне рішення було справедливим, воно має враховувати в першу чергу інтереси найбільш незахищених суспільних груп. До таких інтересів належить і універсальна доступність транспортних вузлів, відсутність якої обмежує права людей на вільне пересування містом. Сталі і екологічні рішення передбачають ощадливе поводження з ресурсами та матеріалами і навіть вторинне використання. У свою чергу, збереження культурної спадщини стосується не лише палаців, соборів і центральних пам’яток архітектури столітньої давності, але також зразків усіх історичних епох, у тому числі, об’єктів повсякденного і утилітарного використання. Натомість, пріоритезація візуального оформлення здійснюється коштом зменшення уваги до інших речей: доступності, екологічності та сталості, збереження культурної спадщини.

Результати ремонту оцінили також дослідник архітектури Лев Шевченко, мистецтвознавчиня Євгенія Моляр та автор проекту «Метро, якого немає», присвяченого історії та архітектурі станцій Київського метро, фотоблогер Олег Тоцький.

Олег Тоцький, автор проекту «Метро, якого немає»

Ремонт «Лівобережної» став великим розочаруванням зразу з кількох причин.

По-перше, абсолютно необґрунтовано був знищений старий вигляд станції. Вона не була шедевром і свого часу на її оформленні заощадили так само, як і на оформленні «оновленого» вестибюля. Однак, станція мала своє обличчя і, за бажання, його можна було зберегти. Причому, не обов’язково зберігати саме стару плитку й інші автентичні елементи. У Київському метро є приклади, коли ремонт станції із заміною старих облицювальних матеріалів проводився дуже делікатно і тільки покращував вигляд. Привабливість «Лівобережної» в тому, що відсутність статусу пам’ятника архітектури або культурної спадщини дає можливість замінити обробку станції на нову, але зберегти старі мотиви. Судячи з тендерної документації і перших рендерів, ця спроба була зроблена, хоча вона теж була далека від ідеалу.

По-друге, доволі дивна історія сталася і з тими рендерами, які були заявлені спочатку. У якийсь момент їх просто викинули на смітник і вийшло те, що ми бачимо сьогодні. Тобто, доволі дивний дизайн, мало чим кращий за те, що було раніше (якщо взагалі кращий).

По-третє, якість робіт. Хоча незавершену роботу оцінювати зазвичай складно, велику кількість косяків видно вже зараз. Причому, це зовсім не те, що буде дороблено пізніше. Це ті речі, які доведеться власне перероблювати.

В усіх трьох випадках винуватий поспіх і бажання встигнути «до дати», тобто до Євробачення. Так чи інакше, але на якісне виконання подібних робіт часу з самого спочатку не було. Крім того, що метрополітен оновив комунікації, устаткування і підлатав старі діри, які давно стали головним болем на багатьох старих станціях, в іншому отриманий результат складно оцінити з позитивного боку.

Євгенія Моляр, мистецтвознавчиня

Прямокутна екстер`єрна керамічна плитка серед художників-монументалістів називається «кабанчик». Важко навіть уявити загальну кількість площин, покритих в другій половині ХХ століття цим універсальним матеріалом. Найпоширенішим є неполив’яний «кабанчик» бежевого кольору. Ним суцільно вкривалися житлові та адміністративні будинки, індустріальні об`єкти. Разом з тим, виготовлялися і декоративні полив’яні кахлі яскравих кольорів. Зокрема, і в Києві, у майстерні Ніни Федорової («Софійська гончарня»), де працювали художники, архітектори, керамісти, технологи. Окремим напрямком діяльності майстерні була розробка спеціальних кольорів керамічних полив. Завдяки глибоким виразним кольорам звичайний «кабанчик» ставав яскравим візуальним акцентом, що давало змогу робити декор без надмірної декоративності.

Київські станції метро «Дарниця» і «Лівобережна» є прекрасними прикладами такого лаконічного оформлення, що базується на тонкій колористиці, з мінімальними декоративними елементами у вигляді рослинних та геометричних орнаментів на колонах. Подібне вже не випускається. Я не знаю, де конкретно робився саме цей «кабанчик». Масове виробництво було в Лисичанську на склозаводі, який вже не працює. Або ж на комбінаті «Художник» в Києві, котрий теж закритий. Та й якщо знайдеться виробництво, то навряд чи зможе хтось відновити технологію та унікальну авторську поливу.

Лев Шевченко, дослідник архітектури

Перше, що впадає у вічі — знищення облицювання піщаником на фасаді вестибюля. Автори реконструкції замінили світлий облицювальний камінь (який, щоправда, був в останні роки зафарбований) на жахливу сіру плитку. Піщаник при цьому залишився на торцях і цілісний об’єм вестибюля в результаті перетворився на мішанину.

Ремонт вестибюля і платформи убив єдність колірного рішення трьох станцій третьої черги метро (Гідропарк, Лівобережна, Дарниця). Кожна станція була вирішена у своїх кольорах, в облицюванні використовувалися глазурована плитка і керамічні кахлі. Тепер замість блакитної і зеленої плитки у вестибюлі і на платформі «Лівобережної» сірі і чорні плити, що роблять станцію схожою на громадський туалет сучасного торгового центру. Втім, можливо, варто подякувати владі, яка не піддалася пориву знищення «сірих совкових стін» і не зробила «Лівобережну» салатовою чи рожевою.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі