Будь-які повсякденні практики, пов’язані з міським способом життя — використання міських благ поза межами власного помешкання, споживання, щоденна комунікація — є публічними і відбуваються у міському публічному просторі. Він оточує нас практично всюди – на тротуарі, в парку, в громадському транспорті, на ринку, в музеї, в університетських аудиторіях і центрах сучасного мистецтва, в торгівельних центрах і в громадських приймальнях органів влади, а також у соціальних мережах та інтернет-форумах, які дозволяють поєднувати видиму приватність із публічною імматеріальністю віртуального простору. В той же час вимір та межі “публічності” надзвичайно відрізняються в різних містах та регіонах, трансформуючись під дією економічних, політичних, соціальних і культурних чинників.

У який спосіб існує публічний простір і чи завжди він повязаний з містом? Історично публічний простір є однією з ключових категорій розуміння урбаністичного способу життя і демократичного міського управління. Із часу виникнення в античній Греції демократії як способу управління полісом, який прийшов на зміну тиранії чи аристократії, вона ототожнюється з містом: як із спільнотою повноправних громадян, так і з простором, у якому ці громадяни існують як політичні істоти. Публічні простори античності — агори грецьких міст та форуми римських — були тими місцями, в яких перетинались і змішувались політика, торгівля і репрезентація. Основним призначеннмя цих просторів були необмежені соціальні інтеракції, що сприяло вільному циркулюванню думок і підтримці політичного балансу у державі, не дозволяючи посадовим особам полісу узурпувати владу. Звісно все це було можливо допоки повноправне населення найбільшої елінської держави — Афін у класичний період — складало близько 30-40 тисяч чоловіків.

Колишній аеропорт Темпельхоф, Берлін. Фото: Nic Simanek

Публічні простори сучасних міст функціонують набагато складніше. Всі згадані вище простори є «громадськими» за визначенням, тобто призначені їхніми проектувальниками для масового громадського використання у різних режимах, але далеко не всі з них є публічними. З одного боку, він надає індивідам можливість соціальної репрезентації і необмеженого контакту з незнайомцями, можливість зрозуміти свою позицію в суспільстві, а також набути статус політичного суб’єкта. Водночас (і набагато частіше) публічні простори – це місця, де наділені владою економічні еліти за допомогою державних апаратів, ЗМІ і професійних “творців просторів” (девелоперів, архітекторів, дизайнерів, проектувальників, урбаністів, маркетологів) здійснюють політичне, економічне і культурне домінування і контроль над іншими. Крім цього, посилення контролю та домінантна ідеологія створюють такі режими використання та способи сприйняття простору, які виключають з нього цілі соціальні групи (бідних, безхатченків, мігрантів, прихильників опозиційних політичних сил). Зазвичай політичні інтереси еліт тісно переплетені з економічними, тож в умовах авторитарного правління економічні методи часто використовуються в публічних просторах з метою зменшення чи недопущення громадянської політичної мобілізації. Так, простір головної міської площі може бути змінено архітектурним чином або надано в комерційну оренду, щоб юридично унеможливити на ній громадські протести, як це було на самому початку Євромайдану. В світі, щоправда, дедалі частіше відбувається навпаки: низові міські соціальні рухи, урбаністичні ініціативи і виключені з публічного простору спільноти відповідають протестом і спротивом, «повертаючи» собі фізичний і дискурсивний простір і відвойовуючи своє «право на місто», як це було із рухом «Occupy» та протестами на площі Таксім у Стамбулі. Події Євромайдану в Києві та українських інших містах зимою та весною 2014 так само можна і варто розглядати в термінах повернення публічного простору громадянам та здобуття права бути “видимими” політичними суб'єктами через активну репрезентацію в міському просторі.

Соціологічні та антропологічні дослідження свідчать, що характер економічного і політичного домінування і контролю в постіндустріальних глобалізованих суспільствах стає все менш помітним і водночас — всеохопним. Із розвитком з 1970-х років неолібреального підходу до міського розвитку приватні інтереси міських економічних еліт (в сучасній Україні вони є одночасно і політичними) дедалі більше домінують над спільними, фрагментуючи, комодифікуючи і приватизуючи публічні простори. В кожному разі цьому сприяють потужні дискурсивні стратегії, покликані демонструвати, що приватизація або приватний менеджмент — це єдиний ефективний варіант роботи з колишнім спільним благом. Українські, і ширше — пострадянські міста тут не є винятками. Водночас на противагу цим стратегіям еліт, на локальному міському рівні функціонують різноманітні виключені з публічного простору соціальні групи і спільноти, які вдаються до різноманітних тактик апропріації простору і своїми діями набувають видимості в ньому, трансформуючи усталені уявлення про «публічність» публічного простору. Часто ця боротьба набуває явних форм протистояння. 

На базовому рівні публічний простір часто визначають через протиставлення його приватному, що виражається зокрема у режимі власності, управління і публічного доступу, санкціонованих видах індивідуальної і колективної поведінки, правилах користування, характері та обсягах соціальних інтеракцій, і, звісно, різноманітних формах виключення і дискримінації. І для західних, і для постсоціалістичних міст це протиставлення актуальне, але воно дедалі більше розмивається. Функціонування сучасних міських просторів, у яких ми перетинаємося з незнайомцями і звикли вважати “публічними” (кав'ярні, парки розваг, торгівельні центри) свідчить, що вони фактично не є ані приватними, ані публічними, перебуваючи в свого роду “сірій зоні” посередині. В сучасних містах стає все менше “традиційних” публічних просторів на кшталт відкритих площ, і все більше таких місць, щодо яких неможливо однозначно сказати, наскільки вони є публічними [Kohn 2004]. Як приклад можна взяти торгівельні центри. Відкриті для публічного відвідування, вони водночас є приватною власністю, і власник може заборонити там певні види громадської активності. Вони гарантують комфорт і безпеку, але водночас зводять все різноманіття контактів між людьми до стандартизованих товарно-грошових відносин. Це місця публічного споживання, ретельно очищені від “небажаних” соціальних елементів (безхатченків, жебраків…) [Goss 1991; Желнина 2011].

Парк High Line в Нью-Йорку. Фото: Carlos Felipe Pardo

Досить складною є доля традиційних публічних просторів у постсоціалістичних містах. Дослідження трансформацій останньої чверті століття у них показують, що  економічна реструктуризація землекористування, масштабна приватизація державної і муніципальної власності і дерегуляція містобудування вже суттєво змінили і продовжують змінювати міський простір. І традиційні публічні простори історичного міського ядра, і нові післявоєнні модерністські публічні простори, з їхнім колишнім ідеологічним навантаженням перетворюються на “товар”, який має бути економічно “ефективним”. Відсутність місцевого самоврядування і ще не побудоване після соціалізму відчуття “спільного” у містах тільки сприяють процесам відчуження соціальної функції публічних просторів і приватизації “нічийної нерухомості”. Як і в західних містах, приватизація має одним зі своїх наслідків сегрегацію і посилення контролю: потенційні споживачі в таких просторах ретельно відділяються від неспоживачів, а доступ “небажаних людей” унеможливлюється, як, наприклад, в Золотоворітському сквері в Києві, частина якого перетворилася на приватний ресторан. Залишаючись де-юре у державній власності, публічні простори швидко втрачають функцію вільної суспільної інтеракції, стають непривабливими і навіть ворожими. Комфорт і безпека небагатьох користувачів уможливлюється за рахунок виключення символічно важливих публічних просторів з міста і перетворення їх на напівприватні анклави. Менш привабливі з точки зору девелопменту простори на периферії міста часто потрапляють в тенета нерегульованої низової комерціалізації. Дуже небагатьом східноєвропейским містам вдається йти шляхом Open City, в якому публічні простори з вільним доступом є інтегральними елементами міської структури (хоча вже і не є фасилітатороми міської політики) [Stanilov 2007; Axenov, Brade and Bondarchuk 2006].

З чого все починалось: публічний простір і публічна сфера

Визначення публічних просторів і усвідомлення їх ролі в житті міських спільнот відсилає нас до усталеного в соціальній теорії розділення публічного простору і публічної сфери (public realm). Останнє поняття пов’язане насамперед з працею німецького філософа Юргена Габермаса «Структурні трансформації публічної сфери» (1962). Часто поняття «публічна сфера» і «публічний простір» вживаються як синоніми та означають сферу, в якій оперують інститути громадянського суспільства, зокрема неурядові громадські організації. В той же час у цих понять різне минуле і вони по-різному співвідносяться із реальними міськими просторами і просторовими соціальними практиками. В теорії Габермаса публічна сфера, як «інституціалізована арена дискурсивної інтеракції», як простір, в якому громадяни вільно обговорюють суспільно важливі питання, охоплює все, що знаходиться поза сферою приватного (домашнього, сімейного). Водночас публічна сфера концептуально відмінна від державних апаратів і сфери економіки. Це універсальне, загальнодоступне і в той же час абстрактне «місце» громадянського суспільства, концептуальний простір, в якому функціонують політичні дискурси, в якому недопустимимі приватні інтереси, в якому підважуються соціальні нерівності, і його члени спілкуються як рівні. Тут виробляються і циркулюють дискурси, які можуть бути критичними по відношенню до державної політики або посадових осіб. З іншого боку публічна сфера відмінна і від сфери економіки (вільного ринку), адже це арена дискурсивних, а не ринкових відносин, місце дебатів і обговорень [Fraser 1990: 57-59]. Габермас пов'язує постання публічної сфери з падінням у Європі абсолютистських монархій і постанням представницьких демократій (в першу чергу - США), заснованих на конституціях, що гарантували громадянам особисті, політичні і економічні права і свободи. Концепція публічної сфери як медіатора між суспільством і державою, і саме розрізнення між державними апаратами, економікою і громадянським суспільством, які вона дозволяє робити, стали обов’язковими для критичної соціальної теорії і демократичної політичної практики, зауважує Ненсі Фрейзер, яка здійснила критичну ревізію концепції Габермаса.

Фото: sv johnson

Таким чином публічна сфера є «нормативною» для демократичного типу правління, адже слугує місцем, де «публіка» і «публічне» конструюються і репрезентуються. Публічний простір в цій системі є безпосереднім матеріальним виразом публічної сфери – в першу чергу це загальнодоступні, відкриті міські простори, в яких власне і відбуваються зібрання і політична репрезентація всіх членів «публіки» [Mitchell 1995: 116], тому він також є необхідною умовою демократії. Для Габермаса такими просторами були кав'ярні XVIII століття і газети — місця, в яких можна було реалізувувати базові політичні свободи, повязані з постанням публічної сфери — свободу слова і свободу зібрань. Ідеал нормативної публічної сфери породив уявлення про можливість громадянського суспільства акумулювати впливову громадську думку і через систему представницької демократії впливати на державну політику.

Але чи всі члени суспільства однаково становили і становлять «публіку», чи всі входять у публічну сферу і мають однакову свободу слова і доступ до публічного простору? Чи є останній відкритим для кожного (кожної)? Критично аналізуючи концепцію Габермаса, дослідники Ненсі Фрейзер, Іріс Янг, Дон Мітчелл та інші показують, що публічна сфера, яку він описує, хоча і не втратила своєї важливості, на практиці ніколи не була відкритою і загальнодоступною; навпаки, з самого початку вона була побудована на соціальному виключенні і дискримінації. Це була так звана «ліберальна модель буржуазної публічної сфери». Її характеристики у викладі Габермаса – ігнорування (“підважування”) соціальних нерівностей, гомогенність єдиної публічної сфери замість гетерогенності різноманітних публік, формальна недопустимість приватних інтересів в публічній сфері, а також різке розділення між громадянським суспільством з однієї сторони, і державою та ринком із іншої, означало, що соціальні нерівності, одна з ключових перепон на шляху до демократії, нікуди не зникали, а навпаки, ігнорувалися. Публіка ніколи не була однорідною – з публічного простору від часів античності до зовсім недавнього часу (а в багатьох країнах – і дотепер) були виключені представники позбавлених влади, маргіналізованих соціальних груп і спільнот. У давньогрецькомі місті часів розквіту демократії це були жінки, раби і чужинці: вони були позбавлені громадянських (політичних) прав. У західноєвропейських буржуазних державах, які постали у Новий час це так само жінки, а також представники нижчих класів, мігранти та інші.

Приклад традиційного публічного простору: Площа Іспанії ("Іспанські сходи") в Римі. Фото: Alessandro Capotondi

Замість єдиної універсальної публічної сфери, яка є тільки теоретичним конструктом, реалізація якого завжди будується на виключенні тих, хто в конкретних суспільствах не належить до «публіки», необхідно вести мову про множинні публічні сфери, які перебувають у постійному суперництві, серед яких є домінантні і підкорені, «видимі» і «невидимі», — зауважує Ненсі Фрейзер. Останні Фрейзер називає «subaltern counterpublics» на позначення того, що існують паралельні дискурсивні арени, в яких члени підкорених соціальних груп вони можуть виробляти альтернативні дискурси, зокрема і щодо власної ідентичності [Fraser 1990: 66-70]. При цьому не існує і не може існувати ніякого постійного визначення “публіки” і “публічної сфери”: межі публічної сфери перевизначаються і розширюються у постійній політичній боротьбі, яку ведуть представники підкорених соціальних груп за право бути включеними в неї і називатись “публікою”.

Для американського соціолога Дона Мітчелла однією з ключових вад класичної концепції публічної сфери є її абстрактність та імматеріальність, тобто ігнорування просторового виміру публічності і реальних просторів щоденного існування, претензія на екстериторіальність і всезагальність. Як показує його аналіз боротьби за публічний простір в сучасних американських містах, таке ігнорування означає втрату її політичного виміру – виміру боротьби за громадянські права і соціальну інтеграцію виключених груп [Mitchell 2003]. І навпаки, дослідження механізмів функціонування і трансформації публічних просторів в містах, прикладів їх «повернення» городянами або окремими соціальними групами відкриває доступ до розуміння «політик» публічної сфери [Smith, Low 2006].

Визначення публічного простору

Традиційне уявлення про міський публічний простір визначає його як державну власність, відкриту для необмеженого загального доступу, і яка сприяє комунікації і соціальним інтеракціям. Утім, знайти такі простори в сучасних містах дуже важко, оскільки публічна і приватна сфери в них дуже сильно переплетені. Мінімум одна з цих умов буде порушена, коли ми розглядатимемо такі простори насиченої соціальної комунікації, як колишній завод на в Києві на Теличці, на якому проходить фестиваль “Гогольфест”, або будь-який культурний простір, в якому відбуваються масові події. Це зазвичай приватна власність, доступ може бути обмежено платним доступом, хоча в той же час такі простори набагато більше сприяють вільним незапланованим контактам між людьми, ніж будь-яка класична “нічийна" площа. Канадська дослідниця Маргарет Кон у зв'язку з цим звертає увагу на важливий елемент інтерсуб'єктивності як здатності просторів сприяти незапланованим контактам між людьми, а також на те, що протиставлення приватного і публічного має різний сенс у   політичній теорії, критиці культури і економіці. Аналізуючи процеси приватизації публічних просторів у Сполучених Штатах, вона пропонує визначати “публічний простір” як кластерний концепт, який складається з трьох важливих компонентів: власності, доступності і інтерсуб'єктивності. Це дозволяє поєднати визначення, що часто суперечать одне одному, і водночас не випустити жоден із компонентів, оскільки всі вони є конститутивними. Міські простори можна розташувати на довгій прямій, на “публічному” кінці якої буде класичний форум (гарантований законами простір для необмеженої комунікації і реалізації громадянських прав), а на “приватному” — закрите для сторонніх приватне помешкання. Між ними розташовуються всі ті гібридні простори, які виконують публічні функції, але не відповідають всім критеріям традиційних публічних просторів: від кафе до торгівельних центрів. Кон пропонує називати їх  “соціальними просторами” [Kohn 2004: 1-17].

"Куток оратора" у Гайд-парку. Лондон, 1970-ті. Фото: Leonard Bentley

Чи є “соціальні” простори “публічними”? Чи повинні вони забезпечувати доступність і як це відбувається в містах на практиці? Від відповіді на це питання насправді залежить, чи зможемо ми реалізувати в таких просторах свої громадянські права. Кон зазначає, що доступність та власність самі не визначають якість публічного простору, для цього необхідно враховувати характер інтеракцій, яким сприяє цей простір. Одні простори сприяють незапланованим контактам між людьми, в той час як інші спрямовують громадську увагу на певний об'єкт і посилюють колективну ізоляцію. Щоб наочніше продемонструвати це розрізенння, дослідниця крім “інтерсуб'єктивності” використовує також поняття “спектаклю”, введене Гі Дебором. "Простори спектаклю" — кінотеатри, стадіони, виставкові зали та подіуми, а також ток-шоу, дебати тощо — збирають маси людей разом, але концентрують їхню увагу на самому спектаклі, забираючи у них можливість участі й діалогу, а відтак і співтворення нових вимірів публічності [Kohn 2004: 10-11]. В постсоціалістичних містах, з ростом комерціалізації простору, таке “об'єднання в самотності” (вислів Гі Дебора) крім просторів спорту і видовищ, можна зустріти майже всюди: на вулицях центру міста, в транзитних просторах, які одночасно часто є “ринками” (“ринок біля метро”), житлових масивах на периферіях великих міст. Поширення дрібної вуличної торгівлі в усіх можливих порожніх просторах сучасних українських міст сигналізує про те, як важко в них розвивається неконвенційна інтерсуб’єктивність.

Останні 30 років увага більшості дослідників міст прикута до особливостей створення нових публічних просторів, тактик їхнього використання і боротьби за них. Можна виділити три основні визначення публічного простору: легально-економічне, соціально-просторове та політичне [Neal 2010]. Певною мірою вони доповнюють один одного і відповідають трьом компонентам визначення публічного простору, виокремлених Маргарет Кон:

Основне питання легально-економічного визначення можна сформулювати як “як закон визначає публічний простір і хто платить за нього?” Воно сформувалось в Сполучених Штатах внаслідок численних судових справ з приводу обмеження публічної реалізації права на свободу слова (яке гарантується Першою поправкою до Конституції США). На основі прецедентного права була створена так звана «Доктрина публічних форумів» (Public-Forum Doctrinе), яка передбачає три режими публічності і використання публічних просторів:

  • Quintessential (Traditional) public forum — простори, спеціально створені (зазвичай державою) для соціальних інтеракцій, публічного життя і реалізації громадянських свобод;

  • Non-public forum та Limited public forum — місця зі змішаним режимом доступності, в яких дозволені не всі види громадської політичної активності [Neal, Oram 2010; Mitchell 2003].

Юридичне визначення публічності/приватності простору переводить проблему з академічної в легальну площину, адже керуючись законом, суди можуть зобов’язувати власників приватних просторів, які є загальнодоступними, не перешкоджати реалізовувати громадянам політичні права, і таким чином перетворюють їх ці простори на публічні. І навпаки, суди можуть забороняти громадську активність навіть у публічних просторах, створених державою, виключаючи їх із публічної сфери. Низку подібних випадків судового визначення публічності простору описує американський дослідник Дон Мітчелл. Варто зазначити, що в українському законодавстві відсутнє визначення “публічного простору”; в регулятивних актах, які стосуються міського управління і містопланування, визначаються лише так звані “простори громадського використання” без політичної специфіки.

Фото: Ruth Hartnup

Економічна складова цього підходу розглядає які економічні механізми дозволяють бізнесменам з одного боку, створювати публічні простори, а з іншого — приватизовувати існуючі. Так, створення привабливих публічних просторів за допомогою дизайну, евент-менеджменту та заохочення креативних індустрій є однією із стратегій девелоперів з підвищення вартості нерухомості та збільшення орендної плати. Перенасиченість публічних просторів часто призводить до посилення регуляції, що забороняє дрібну торгівлю та інші активності; пізніше менеджери такого простору (муніципалітети), щоб запобігти хаосу, позбавитись "обтяжливих" об'єктів експлуатації і отримати прибуток, віддають такі простори в оренду під вуличні кафе, ресторани чи парковки. Так публічний простір перетворюється на приватний [Neal 2010].

Цей підхід тісно пов’язаний із політичним визначенням: юридичне визначення публічного простору безпосередньо впливає на те, чи зможуть в ньому репрезентувати себе різноманітні соціальні групи, чи вони будуть виключені звідти. Політичний підхід передбачає, що публічні простори передусім є просторами репрезентації, виключення та політичної боротьби громадян за свої права із економічними і політичними елітами, які наділені владою і реалізують її передусім в міському просторі, змінюючи його. У витоків цієї моделі, яка досі є однією з ключових у сучасних підходах до осмислення міст, стоять теорії публічної сфери Юргена Габермаса і Ханни Арендт, а також праці французького філософа-неомарксиста Анрі Лефевра, і в першу чергу — його концепція “права на місто”. “Право на місто” як право на рівне і справедливе, нічим не обмежене користування благами міського життя (в тому числі символічними), для Лефевра є базовим громадянським правом сучасності, відібраним у простих працівників-мешканців міст представниками крупного капіталу. Послідовники Лефевра, сучасні представники цього підходу — Дон Мітчелл, а також Майк Девіс, Шерон Зукін, Сета Лоу, Нейл Сміт, Маргарет Кон аналізують глобальні процеси приватизації та занепаду публічних просторів, випадки боротьби виключених груп за свої права та різноманітні практики “повернення” публічних просторів міським спільнотам [Mitchell 1995; 2003; Davis 2006; Zukin 1995].

Соціально-просторове визначення характеризується інструментальним осмисленням публічного простору і є найбільш популярним сьогодні серед архітекторів і муніципалітетів. У його рамках використання публічних просторів для повсякденної соціальної активності – зібрань, спілкування, прогулянок, фланування, споживання – абсолютно необхідне для існування і життєздатності як окремих спільнот, так міст у цілому. Сучасні адепти соціо-просторового підходу орієнтуються на класичні праці дослідників і урбаністів Кевіна Лінча, Джейн Джейкобс, Вільяма Вайта. Загальним місцем цього підходу є наголос на інклюзивній архітектурній організації міського простору, — яка б якраз заохочувала активне соціальне використання публічних просторів і через це сприяла різноманіттю міського життя. Дві класичні праці — “Образ міста” Кевіна Лінча (1960) та “Життя та смерть великих американських міст” Джейн Джекобс (1961) показують два фокуси цього підходу. Так, Джейн Джекобс демонструє соціальне функціонування традиційних публічних просторів, та аналізує, як такі аспекти, як безпека, різноманіття, життєвість окремих районів пов'язані з певними типами просторової організації, і як необачні втручання в міську тканину здатні швидко зруйнувати соціальну гармонію. Обидві праці були початком критики модерністського підходу до розвитку міст.

Представники цього підходу (зокрема відома американська організація Project for Public Spaces, заснована Вільямом Вайтом) ставлять свої діагнози містам: «вмираючими» є ті, де зручні пішохідні зони, громадські парки і площі, квартали старої забудови центрів із локальними спільнотами поступаються місцем автострадам, парковкам, корпоративним офісним центрам із контролем доступу та одноманітній комерційній забудові. [Whyte 2001]. І навпаки, “успішними” та “живими” є міста з численними інклюзивними та багатофункціональними публічними просторами, що забезпечують можливості для дозвілля і комунікації для всіх представників спільноти. Дизайн таких просторів має розроблятись учасницьким чином і включати детальний аналіз (часто навіть цілі наукові дослідження) функціонування подібних просторів і зв’язку між соціальною активністю і елементами публічного дизайну. Цей наголос на вітальній необхідності публічних просторів для міського життя і їх ретельному дизайну поєднує цей підхід і з політичним, і з економічним одночасно. Залишається додати, що “соціо-просторовий” підхід прийнятий муніципалітетами багатьох прогресивних міст світу як основа роботи із публічними просторами.

Боротьба в публічних просторах і “право на місто”

Важливо пам’ятати, що міський публічний простір — це передусім місце реалізації громадянських і політичних прав, місце де люди можуть зібратись, щоб одразу бути побаченими і почутими. Істотно, що одним із ключових політичних прав сьогодні є “право на місто”, отже, місто одночасно є і ціллю, і засобом. Це зокрема і право на участь у творенні просторів і їхню апропріацію. В однойменному тексті "Право на місто" (1967) Анрі Лефевр неодноразово підкреслює, що це право має належати передусім тим, кого домінантні класи витіснили з центру міста на периферію, кого позбавили переваг урбаністичного способу життя і простору для репрезентації, тобто права на творення символічного простору проживання як «колективного витвору». Практичний вимір цього права (що релевантно і для пострадянських міст) полягає у доступі громадян до економічних і символічних ресурсів і можливостей, що їх надає місто [Lefebvre 1996: 173-179]. Іншими словами, “право на місто” це зокрема і право не бути виключеними з публічного простору центру міста, право спільнот репрезентувати себе в ньому.

Площа Таксім, 2013. Фото: Meg Rutherford

Право на місто і функціонування публічних просторів як просторів репрезентації тісно пов’язані між собою, зауважує Дон Мітчелл: у світі, який визначає приватна власність, публічний простір є єдиним місцем репрезентації тих, хто її позбавлений. Міські публічні простори - це єдині місця, в яких може здійснюватись результативна публічна артикуляція вимог, прав і політична боротьба за права; тільки у публічних просторах можуть оперувати політичні рухи, власне вони і стають політичними тільки у фізичних публічних просторах. Мітчелл наголошує на важливості реальних, фізичних публічних просторів: «повертаючи» (re-claiming) собі їх, виключені соціальні групи самі стають публікою. Він робить висновок, що те, що робить простори публічними (тобто місцями, де потреба певної групи у “праві на місто” може бути побачена і почута) — це не якась наперед задана їх архітекторами, планувальниками, владою чи традицією “публічність”. Це коли певна група внаслідок критичної потреби апропріює простір і робить його публічним. Звісно, мінімальні урбаністичні і організаційні умови для цього також потрібні - наприклад вільна від забудови міська площа чи міський парк, відкритий доступ до урядових споруд.

При цьому апропріація, як механізм реалізації "права на місто", – підкреслює Мітчелл думку Лефевра, – критично відмінна від права на власність. Право на власність передбачає відчуження, яке завжди забезпечується інституційним насиллям. Права власності з необхідністю обмежують громадське користування та доступ: вони дозволяють власникам законно виключати небажаних людей з простору, користуючись при цьому всіма можливостями репресивного апарату держави. Іншими словами, право власності дозволяє чинити насилля, більше того – це насилля буде законним, так як буде санкціоноване правом [Mitchell 2003: 19-20].

Листівка активістів, що захищають парки і зелені зони від забудови. Кишинів, 2014

Основними об’єктами аналізу і критики в рамках політичного підходу є посилення процесів приватизації і комерціалізації публічного простору, його занепад і відродження, а також ріст контролю публічних просторів з боку влади. Аналізуючи ці процеси в Лос-Анжелосі і Нью-Йорку, Майк Девіс та Шарон Зукін говорять про інтенсивну сек’юритизацію публічних парків та вулиць, регуляцію поведінки та виключення з публічного простору «небажаних людей» (the undesirables) за допомогою поліції, а також про постання в приміських зонах “огороджених спільнот” (gated communities) - закритих для сторонніх приватних коттеджних містечок з власною інфраструктурою. Останні традиційно виникають на привабливих територіях колись спільних парків, лісів і узбережь, приватизуючи їх [Zukin 1995; Davis 2006]. При цьому опозиції “безпечна “субурбія”, “приватний, контрольований, комфортний простір” // “небезпечне місто”, “некомфортні “публічні простори”, “злочинність", "нетрі” часто конструювалися в публічному дискурсі як один із елементів лобіювання приватизації девелоперами. Процеси приватизації публічних просторів (від тротуарів до міських парків, площ, стадіонів і набережних) характерні і для сучасних українських міст. Посилення сек’юритизації відображається у тому, що в містах дедалі більше місць стають ретельно контрольованими через патрулювання і візуальний нагляд, що в одних випадках дозволяє владі контролювати публічну політичну активність, а в інших – оперативно реагувати на появу «небажаних» людей і «небажані» активності. Цьому ж слугують і посилені заходи охорони “громадського порядку”, які здатні повністю паралізувати такі класичні форми публічної активності громадян, як вуличні акції, демонстрації та мітинги. В останньому випадку особливо показовими є приклади сучасних Росії і Білорусі.

Листівка "Збережи Старий Київ", 2007

Дон Мітчелл та Шарон Зукін критикують також і масове некритичне використання соціо-просторового підходу до організації публічних просторів, у рамках якого поліпшення якості середовища (організація зручних мультифункціональних просторів, пішохідних зон або просте прикрашання) сприяє заохоченню одних користувачів (середього, “креативного” класу) і відштовхує інших - бідних, безхатченків, робітників-мігрантів.

Кінець публічного простору? Постсоціалістичний варіант

Утім, у сучасному місті дедалі рідше можна знайти такі конвенційні ознаки публічності, як вільний необмежений доступ, чітке розмежування публічного і приватного, занепокоєність спільними інтересами, вільна комунікація між громадянами. Класичні міські публічні простори стрімко занепадають і зникають (іноді навіть не з’явившись). Це пов’язано як із їхньою приватизацією, так і з занепадом публічного життя, зникненням самого феномену публічної людини, і з розмиванням поняття місця (place) у сучасній культурі [Паченков 2012]. Так, стрімке зростання мобільності сучасного міського населення (щоправда, це стосується не всіх, а лише так званого «золотого мільярда») та доступ до глобальних інформаційних мереж призводить до того, що місце як таке перестає сприйматися як щось статичне і цінне саме по собі. Місця, в тому числі і традиційні міські публічні простори, втрачають свою антропологічну складову – просторові соціальні практики. Це вже давно призводить до появи феномену, який французький антрополог Марк Оже назвав «не-місцями» супермодерності – «не антропологічних» просторів без ідентичності та історії, місць транзиту, споживання і невизначеності. Найбільш характерні їх приклади - це аеропорти, транспортні та станції, тобто місця, що мають закодовану в собі "програму" їх використання [Auge 1995: 75-79]. Російський дослідник Олег Паченков зауважує, що в сучасних містах поняття «не-місць» можна розповсюдити на майже всі типи просторів – не тільки термінали аеропортів і вокзали, але також вулиці, площі і торгівельні центри (які, як ознака глобального капіталізму, однакові в усіх містах світу), взагалі будь-які території міста, що використовуються для руху, що стає головною функцією простору в епоху мобільності [Паченков 2012]. Одна з найбільших небезпек при цьому криється у модерністському захопленні рухом, що призводить до стирання цінності публічних просторів, підпорядковування їх транспортним (транзитним) потребам і витіснення з них соціальної активності [Сеннет 2002: 18-23]. Символом індивідуалізації є приватний автомобіль, навколо якого з часів появи перших урбаністичних утопій модернізму обертається місто, причому якщо найбільш прогресивні міста масово відмовляються від авторуху як головного засобу пересування, то в Україні автомобілецентричність продовжує лежати в основі містобудування.

Палац молоді "Юність", Донецьк. Фото: Олександр Бурлака

Які з цих особливостей міських трансформацій проявлені у пострадянських містах? Характер публічного простору у радянському місті не дозволяє говорити про нього в згаданих нами категоріях публічного життя: Оскільки в СРСР не було приватної власності на землю і приватного землекористування, всі радянські міські простори були «публічними» за визначенням; держава при цьому здійснювала ретельний контроль і визначала можливості доступу і конвенційні типи громадської активності в публічному просторі. В цьому сенсі радянські публічні простори були радше «спільними», ніж публічними: формально вони належали всім, але в той же час державний контроль робив з них «негостинні» простори. Оскільки постсталінське радянське містобудування повернулося до модерністських принципів, зокрема функціонального зонування, масової житлової забудови та орієнтації на автомобільний рух, міські публічні простори ділились на три групи: систему суспільних центрів, систему магістралей і систему озеленення. При цьому публічні простори, залишаючись під ретельним контролем, широко використовувались для маніфестації радянської ідеології і заохочення до нормативної поведінки. Конвенційні типи активності в публічних просторах включали державні свята, партійні і військові паради тощо, при цьому будь-яке альтернативне використання цих просторів (для неофіційних маніфестацій, мітингів, протестів) не допускалось. І широка мережа закладів соціальної інфраструктури (медичних, культурних, спортивних, дитячих) і міські публічні простори, крім обслуговування населення і демонстрації ідеології, слугували в першу чергу нормалізації радянської людини, закріпленню і відтворенню радянського типу нормативності [Engel 2007: 287-290]. Єдиним типом радянських публічних просторів, в яких ідеологічний контроль був трохи слабшим, були Парки культури і відпочинку і ринки. Із падінням Радянського Союзу індивідуалізація суспільства вразила колишні радянські міста, які не мали «імунітету» від постання культури споживання і були позбавлені приватного до цього, набагато радикальніше, ніж західні міста.

На думку дослідників пост-соціалістичних трансформацій, міста колишнього Радянського Союзу (насамперед це стосується країн з авторитарним типом правління) демонструють ще одну характерну особливість - так зване «зловживання публічністю». Мається на увазі ретельна охорона державою абстрактної «публічності» як монофункції центральних міських площ та інших громадських місць, чере це ці простори залишаються зарезервованими, майже як в радянські часи, для певних санкціонованих владою типів громадської активності: концертів, офіційних свят, карнавалів, демонстрацій, комерційних ярмарків тощо. В той же час право конкретних соціальних груп на апропріацію простору і вільне його використання повністю ігнорується і оголошується незаконним. Характерно, що влада оголошує себе легітним представником нормативної «публіки», якій дозволено використовувати ці «публічні простори». При цьому здійснюється ідеологічна підміна, адже сучасне суспільство складається з різних партикулярних груп, які демонструють різні типи «публічності», і багатьом з яких відмовляється у праві використовувати простір [Паченков 2012].

Спорудження торгівельного центру на Поштовій площі, Київ, 2013

В іншому для пострадянських міст характерні глобальні тенденції приватизації і комерціалізації публічних просторів, як і соціальних рухів їх повернення і апропріації. Звісно, у цих процесів є локальний вимір, тісно пов’язаний зокрема із відмінним соціалістичним минулим, але до прикладу, для сучасних киян, в першу чергу мешканців периферійних житлових районів, торгівельні центри стали чи не єдиними доступними публічними просторами, оскільки вони є концентраторами доступних розваг, товарів і послуг, а також гарантують безпеку і комфорт на  відміну від одноманітних, незатишних і ворожих просторів міста.

Література

Auge, Marc (1995). Non-Places. Introduction to an Anthropology of Supermodernity. London & New York: Verso

Axenov K., Brade I., Bondarchuk E. (2006). The Transformation of Urban Space in Post-Soviet Russia. London & New York: Routledge

Davis, Mike (2006). City of Quarz. London & New York: Verso

Engel, Barbara (2007). Public space in the “blue cities” of Russia. In: Stanilov, Kirill (Ed.). The post-socialist city: Urban form and space transformations in Central and Eastern Europe after Socialism. Dordecht, The Netherlands: Springer, pp. 285-300

Fraser, Nancy (1990). Rethinking the Public Sphere: A Contribution to the Critique of Actually Existing Democracy. In: Social Text, No. 25/26 (1990), pp. 56-80.

Habermas, Jurgen (1991). The Structural Transformation of the Public Sphere. Cambridge, Massachusetts: The MIT Press

Jacobs, Jane (1961). The Death and Life of Great American Cities. New York: Vintage books

Kohn, Margaret (2004). Brave New Neighborhoods. The Privatization of Public Space. New York and London: Routledge

Lefebvre, Henri (1991). The Production of Space. Oxford: Blackwell

Lefebvre, Henri (1996). Writings on cities. Oxford: Blackwell

Low, Setha (2006). How Private Interests Take Over Public Space: Zoning, Taxes, and Incorporation of Gated Communities. In: The Politics of public space (2006). Ed. by Setha Low and Neil Smith. New York & London: Routledge, pp. 81-104

Low, Setha and Smith, Neil (eds.) (2006). The Politics of public space. New York & London: Routledge

Lynch, Kevin (1960). The Image of the City. Cambridge, Massachusetts: The MIT Press

Mitchell, Don (1995). The End of Public Space? People’s Park, Definitions of the Public, and Democracy. In: Annals of the Association of American Geographers, Vol. 85 (1), 1995, pp. 108-133

Мitchell, Don (2003). The Right to the City: Social Justice and the Fight for Public Space. New York: The Guilford Press

Neal, Zachary. (2010). Seeking common ground: three perspectives on public space. In: Proceedings of the Institution of Civil Engineers. Urban Design and Planning. Issue DP000, 2010, pp. 1-8

Neal Zachary, Orum Anthony (eds.) (2010). Common ground? Readings and reflections on public space. New York: Routledge

Sennett, Richard (2010) The public realm. In: The Blackwell city reader. G. Bridge, S. Watson (Eds.). London: Blackwell Publishers. Pp. 261-273

Stanilov, Kirill (Ed.) (2007). The post-socialist city: Urban form and space transformations in Central and Eastern Europe after Socialism. Dordecht, The Netherlands: Springer

Zukin, Sharon (1995). The Cultures of Cities. Oxford: Blackwell publishers

Бауман, З. (2008). Текучая современность. Санкт-Петербург: «Питер»

Паченков, Олег (2012). Публичное пространство города перед лицом вызовов современности: мобильность и «злоупотребление публичностью». Новое литературное обозрение, No117, 2012.

Сеннет Р. (2002). Падение публичного человека. Москва: «Логос»

Анатомія міста: Київ. (2012). Київ: "Смолоскип", Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля

Анатомія міста: Місто і оновлення. (2013). Київ: Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі