Сергій Адамович — професор історії Прикарпатського університету і депутат Івано-Франківської обласної ради. У 2014 році, після революції, був заступником голови ОДА. Наприкінці жовтня він був учасником нашого тренінгу з залучення громадян до міського управління та міських досліджень. Ми попросили пана Сергія розповісти про Поступовий гурт франківців — громадську організацію, діяльність якої він координує.

Mistosite: Розкажіть, як і над чим ви працюєте?

Як ми побудували роботу? Ми почали робити круглі столи. У нас на сьогодні було 12 круглих столів. Ми збираємо експертне середовище і обговорюємо певну проблему.

Наприклад, зона конфлікту: місто/студенти. Ми закликали студентів, ректорів вузів, і кожен з них сказав, що заважає йому розвиватися в місті. Бо ми вважаємо, що одним з найбільш бюджетоутворюючих підприємств в місті є університет. Після того, як ми знаємо, що їм заважає розвиватись, ми пишемо звернення до влади. А влада вже або реагує на це, або ні. Далі ми намагаємось робити якісь практичні акції.

От наприклад, був круглий стіл по медицині, під час якого велася мова про завищені ціни в аптеках. Ми одразу послали активістів перевірити п`ять перших ліків, які найбільш потрібні. Потім віддали результати журналістам, які висвітлили в ЗМІ разючі відмінності в цінах по аптеках.

Ми також дізналися, що немає класів ані для дітей з аутизмом, ані з іншими особливостями розвитку. Ми відкрили такий клас. Також домоглися, щоб область і місто виділиди кошти на розвиток Центру для дітей з аутизмом та іншими психомовленнєвими вадами розвитку. Останнє, що ми зробили, це облаштували за кошти Німецького посольства сенсорну кімнату.

У нас був круглий стіл по екобезпеці. Його проведення збіглося з початком забудови багатоповерхівками зеленої зони навколо міського озера. Але, якщо ми говоримо про правову державу, то там не може бути ніякої забудови. Проте, міська влада стверджувала, що в бюджеті немає коштів для облаштування відпочинково-рекреаційної зони, і тільки через поступки забудовникам можна буде впорядкувати міське озеро.

Що ми в цій ситуації зробили? Перше — це заставили владу проголосувати за розрив договорів оренди землі з забудовниками і почали самі подавати судові позови. Бо ми зрозуміли, що влада налаштована програти справи в судах. Друге, що ми зробили, — це виграли грант. На його кошти було зведено майданчик. Тим самим показали міській владі, що можна і лавочку поставити і так далі, головне — було би тільки бажання. Зараз ми будемо намагатись наситити майданчик ековідновлювальними технологіями. Поставимо світлодіодні лампи, велотренажер для видобутку енергії.

Проводили ми також круглий стіл Схід-Захід за участі переміщених осіб. Після того з’явилась ідея і ми вже встигли реалізували дві книжки. Формат книжки такий. Ми беремо одного автора зі східної України, другого — з Західної. Один автор — поет, другий — прозаїк. Один — більш відомий, другий — маловідомий. Наприклад, людина, яка знає Прохаська, купуючи таку книжку, познайомиться з творчістю Олега Коцарева, менш відомого автора зі Сходу. Через знайомство з авторами, через зближення літературою відбувається зближення регіонів. Друга книжка — це Жадан зі Сходу і Мірек Бондар, поет-лірик, зі Львова. Третя книжка має вийти. Це прозаїк з Франківська, Володимир Єшкілєв і, якщо не помиляюсь, Антонич, поет з Києва. Також, вже в роботі четверта. Це і є результатом круглого столу по Сходу і Заходу. Зараз з видавництвом книжок ми загальмували через брак коштів. Збираємось на четверту книжку зібрати гроші через Спільнокошт.

Ще є один чисто професійний проект — «Нереабілітована пам’ять», який пов’язаний з реабілітацію репресованих в 1940-1950-их роках. В дев’яностих відбувалась реабілітація, але вона була дуже поверховою і під неї не підлягали упівці, що зі зброєю в руках воювали з репресивною радянською машиною. Таких справ тільки в нашій області є 7 685, що, насправді, є дуже багато. Що робимо ми? Для початку йдемо в архів і працюємо зі справою. Далі разом з «Галицьким Кореспондентом» пишемо про долю людини. Вкінці йде висновок юриста, що ця людина мала би бути реабілітованою.

Далі був у нас ще круглий стіл по захисту історико­-культурної спадщини. За його результатами вирішили взятись за проблему Палацу Потоцьких. Палац Потоцьких -­ це 1,4 га землі в самому центрі, де колись зароджувалось місто. Коли магнати Потоцькі збанкрутували, комплекс було продано державі. Далі Австрія відкрила на місці палацу один з перших військових шпиталів. І до 2004 року він лишався військовим шпиталем. Після того місцевий олігарх Олег Бахматюк уклав договір міни, за яким військовослужбовці мали отримати квартири, а він — військовий шпиталь. Хоча споруди є пам’яткою місцевого значення. Однак власник палацу Бахматюк нічого не може з них зробити, бо земля є у власності міста. Але місто не може оформити документи на землю без погодження з власником будівлі. Виходить, що територія в самому центрі міста не працює. Що ж ми на даному етапі зробили?

Перше. Досягли через посередників порозуміння з власником, за яким він йде на перший крок і оживляє територію, запускаючи нас туди. Ми вже зробили кілька толок, під час яких почистили територію від сміття. Наступним кроком було проведення культурних подій на території палацу. Це все оживило територію.

Далі ми плануємо створити фонд і залучити для ревіталізації приміщень західні гранти. І у нашого проекта є переваги порівняно з пам’ятками інших міст. Бо ми територію в 1,4 га можемо вибудувати абсолютно по­ новому, зробити її найсучаснішою.

Mistosite: А як ви взаємодієте з іншими громадськими організаціями?

Ми стараємось взаємодіяти. Як правило, більшість круглих столів, ми робили разом з партнерами.

Mistosite: А хто все це практично робить? Вочевидь, є люди, які мають все організовувати? Вони працюють за гроші?

Ми стартонули на чистому волонтерстві і до сих пір на ньому. Спочатку людям це дуже подобалось. Але вже думаємо, що треба щось робити з волонтерством, бо люди виснажуються.

Друге питання — це меценати. Книжки видавались саме за меценатські гроші. Але ми також вже зрозуміли, що меценатські гроші це не завжди добре. Бо інколи мова йде про невеликі гроші, але при тому складні умови з їх боку. Як додаткове джерело фінансування, ми ввели членські внески. Інколи це 30-50 гривень. Але цього якраз достатньо, щоб провести круглий стіл чи брейн-ринг.

Mistosite: Меценати — це великий чи середній бізнес?

Як правило, це середній бізнес. Великого нема.

Спершу ми шукаємо людину, яка чимось займається, потім вона стає відповідальною за свій напрямок, а ми вже долучаємось.

От якщо ви підете по Стометрівці, ви знайдете дерев’яного лицаря. Це частина ще одного нашого проекту. В 1915 році Січові Стрільці оголосили збір коштів на своє оснащення (встановивши дерев’яну скульптуру лицаря: кожен, хто робить пожертву, може вбити в лицаря цвях; з цих цвяхів — з’являється броня, — Mistosite). Тобто в нас є ще один напрямок. Це правова допомога військовим АТО. У нас на сайті можна побачити партнерів, які нам з цим напрямком допомагають. На сьогодні ми вже мали близько 40 складних юридичних справ вояків АТО.

Плюс у нас є кілька депутатів міської та обласної ради, за рахунок чого ми можемо вирішувати питання, маючи доступ до депутатської трибуни.

Є і дрібніші проекти. Є така організація Centropa, яка займається популяризацією єврейської історії. Нещодавно наші активісти долучились до їх проекту і зробили відео про історію євреїв в місті Івано-Франківськ. Це був міні-грантовий проект.

До речі, є ще дещо, що ми плануємо розвивати. В нашому університеті є група соціологів. По великому рахунку у маленькому місті вони можуть не реалізуватись. Невідомо, чи вони будуть взагалі мати роботу. Тому ми долучаємо їх до соціологічних опитувань. З одного боку, у нас є можливість отримати адекватне дослідження, з іншого боку, вони отримують шанс створити власну компанію. Так, вони працюють зараз, як волонтери, але водночас вони створюють собі ім’я. В цьому проекті ми намагаємось створити їм майданчик для реалізації.

Mistosite: В чому таємниця вашого успіху? Якби хтось захотів робити те саме, що би ви могли порадити?

Думаю, перша причина в тому, що ми змогли довести, що можна працювати і без політичної складової. Тобто ми почали на голому ентузіазмі і досі не працюємо ні на яку політичну силу. Друге, ми даємо іншим людям можливість робити те, чого ми би ніколи не могли зробити самостійно. І третє, це те, що ми з маленьких проектів робимо великі. Тобто розгортаємо їх в перспективні проекти на багато років вперед. Наприклад, як це є з Палацом Потоцьких. Гадаю, що через кілька років, він має всі шанси стати вигідним бізнес-проектом з робочими місцям і не тільки. Крім того, важливою складовою успіху є поєднання доступу до влади і отримання грантів.

Mistosite: А що все ж таки більше впливає: грантова підтримка, волонтерство чи доступ до влади? Яке співвідношення між ними?

Думаю, тільки симбіоз. Тому що нестача чогось одного сьогодні впливає на інше завтра. От наприклад, ми нещодавно виграли грант на дитячий екомайданчик. Тисяча доларів, насправді, не така велика сума. Але отримати її це був тільки перший етап. Далі — другий. Визначення місця. Місцева влада сказала, що ми можемо вибирати землю під нього. Ну і почалось. Ви ж самі розумієте... Якби на цьому етапі в нас не було доступу до влади, ми би просто ніколи його не поставили. Бо це було не лише питання законного відведення землі під нього, а і монтаж за відповідними нормами. А саме встановлення відбувалось за меценатські гроші з залученням волонтерів. На цьому прикладі добре видно, що отримання гранту, доступ до влади, меценатство і волонтери — це ті складові, без яких проекти реалізовувати неможливо.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі