Однією із важливих соціальних проблем пострадянських міст є відсутність місць культурної соціалізації, однаково доступних для всіх суспільних груп і здатних забезпечити якісне наповнення. Особливо сильно це відчувається на периферіях великих міст і в малих населених пунктах.

Дезінтеграція соціалістичної структури централізованого «культурного забезпечення» з її прив’язаною до виробництва і різних галузевих відомств системами клубів і будинків культури, міських районних кінотеатрів та бібліотек призводить до зникнення або інтенсивної комерціалізації цих закладів.

Розраховані на культурне обслуговування громадян за місцем проживання (хай би яким обмеженим і фрагментарним воно не було в соціалістичні часи), в кращому випадку вони можуть дуже обмежено зберігати своє основне призначення у вигляді традиційних дитячо-юнацьких гуртків та давно не оновлюваного репертуару, поділяючи його з виставками промтоварів та здачею приміщень в оренду. В гіршому випадку, ці заклади приватизуються і ліквідовуються, звільняючи місце під житлову та комерційну нерухомість. Масова культура (в сенсі широкої доступності) переміщується в міські центри і резервується в нечисленних нових «третіх місцях» з власними невеликими, перважно молодими, аудиторіями.

Міська влада, в абсолютній більшості випадків, не маючи стратегії розвитку культури і уявлення про важливість доступних місць для соціалізації різних соціальних груп, як правило, не бачить в цьому негативних наслідків, планово позбуваючись «збиткових підприємств». Натомість міські спільноти ще тільки випрацьовують почуття важливості «спільного блага», в тому числі і у вигляді community-центрів, в яких кожен представник спільноти може знайти собі місце і цікаве заняття.

Як показує досвід функунціонування community libraries американських міст, такими центрами — місцями, де навіть в епоху масового поширення швидкісного інтернету може бути цікаво і весело проводити час дітям та підліткам, — можуть бути міські районні бібліотеки. Також вони здатні слугувати чудовими місцями соціалізації людей старшого віку — групи, яка чи не найбільше позбавлена комфортних просторів.

Ситуація з міськими бібліотеками в українських містах краща, ніж ситуація з муніципальними кінотеатрами чи клубами. В переважній більшості бібліотечні приміщення збереглися, хоч і зі старими фондами та застарілими підходами до роботи із людьми.

Гірше із менеджментом. Центральні міські бібліотеки в Україні ще вимушені долучатися до різноманітних культурних програм чи створювати власні події (втім, не завжди адекватні сучасним культурним умовам і потребам різних груп населення). Натомість функціонування районних бібліотек визначається майже виключно забезпеченням населення літературою і з деяких пір — безкоштовних інтернетом.

За законом, всі міські бібліотеки в Україні об’єднуються в Централізовані бібліотечні системи, які мають єдине керування і є єдиними розпорядниками бюджетних коштів (юридичними особами). Це значно обмежує операційні можливості окремих бібліотек (в тому числі і отримання ними меценатської допомоги), які в цій системі є лише філіями.

Для порівняння, сommunity libraries в американських містах, які утримуються за рахунок спеціальних місцевих «бібліотечних податків» (які в свою чергу встановлюються самими муніципалітетатми, і йдуть тільки на утримання і розвиток бібліотек) є набагато більшим, ніж книгозбірні з каталогами. Вони працюють як медіатеки та багатофункціональні центри культурного дозвілля і позашкільного навчання, з окремими сезонними чи річними програмами для дітей різних вікових груп (від колективних розвиваючих ігор до курсів фотографії) та дорослих (від книжкових клубів і колективного читання до кінолекторіїв і курсів вишивання). При таких бібліотеках неодмінно функціонують кіноклуби та лекторії, а завданням їх співробітників є розробка культурних та освітніх програм для різних аудиторій. Крім цього, в бібліотеці завжди можна отримати послуги конференц-сервісу чи орендувати приміщення для переговорів, презентацій чи воркшопів. Прикладом подібної установи є нещодавно створена Медіатека у Львові.

Про перетворення звичайної районної бібліотеки № 37 у львівському районі Збоїща на подібний загальнодоступний культурний центр розповідає Ростислав Паранько — перекладач, викладач класичних мов Українського католицького університету; громадський активіст, засновник ініціативи «Бібліотека на районі».

Ініціатива з бібліотекою — це приклад того, що не конче чимось займатись на повний робочий день. Навіть, якщо докласти мінімум старань, то вже буде якийсь результат. Коли я був у декретній відпустці, зацікавився тутешньою бібліотекою, адже мешкаю у сусідньому будинку. Загалом, я людина читаюча, на роботі у мене солідна бібліотека.

Одного разу я зайшов до цієї бібліотеки, познайомився з працівниками, оглянувся. Бібліотекарі дуже хороші та відкриті, налаштовані на співпрацю. Приміщення гарне, велике, але все досить старе. Так у мене виникла ідея, як зробити тут щось краще, виник цілий «наполеонівський план».

Моя ідея була в тому, аби за допомогою бібліотеки привнести культурне життя в периферійні райони міста. Я часто бував закордоном і бачив, як у них подібне відбувається, мав нагоду порівняти. От, наприклад, маленьке містечко, де є діюча бібліотека, яка водночас виконує роль центру спільноти. Такий собі community-центр, «будинок культури», місце, де проводяться різні заходи. Одного разу я став свідком мистецької акції, де люди малювали на стінах. Фактично, саме місце ставало тимчасовим витвором мистецтва. Тоді в мене і виникла візія.

Мій колега, Назар Чекас, вирішив мені допомогти. Я радився з людьми, які займаються дещо подібним. Вони рекомендували створювати громадську організацію, щоб ефективно залучати спонсорські кошти. Проте я не мав на це часу, не був налаштований на повномасштабну роботу, натомість, думав чим би можна було допомогти поміж іншим.

Оскільки не було громадської організації, я спробував знайти інституційну парасольку, подавшись на грант спільно з громадською організацією «Народна допомога». Вони опікуються жінками в кризових ситуаціях. Ми хотіли зробити разом комп’ютерні курси для цих жінок і під це отримати відповідне обладнання. Ми не виграли того гранту, але зараз вже дещо із того купили, адже з’явився благодійник. Хочемо купити дошку-екран, бо тут часто відбуваються різні заходи, а «на пальцях» важко пояснювати. Потім розживемось на проектор. І, звісно, я склав кошторис, аби зробити в бібліотеці гарний ремонт.

Маємо гарне сприяння з боку Управління культури. Це той щасливий випадок, коли частина міської влади, яка відповідає за культуру, з ентузіазмом ставиться до подібної ініціативи. На одному заході я зловив пані Ірину Магдиш (начальниця Управління культури Львівської міської ради — Mistosite), підійшов до неї. Вона дуже добре відреагувала, ледь мене не обійняла. Воно якось так співпало, що я почав цим займатись, і на той час це було одним із ключових напрямків роботи в Управлінні. Десь це збіглося, бо стояло питання, що робити із бібліотеками. Можливо, щось би вийшло й без сприяння влади, але чому б їм не допомагати!? Вони зацікавлені, аби провадилась якась діяльність. Тут треба шукати ті точки, де всім вигідно: нам, їм, людям.

Що робити із цими успадкованими радянськими бібліотеками? Щоб встояти, потрібно три точки: сама бібліотека, міська влада і, зрештою, мешканці, які б могли цим скористатись.

Я одразу поцікавився, чи тут є Інтернет. І була миттєва реакція, аби долучити до рахунку за телефон ще й рахунок за Інтернет, що не є великою сумою. А обладнання зазвичай достатньо просто попросити. Тут фактично без бюджету, без формальних структур можна певні речі зробити, якщо є бажання. Допомагали люди, скажімо які купили собі новий комп’ютер і їм неважко було віддати нам старий. Або такі спільноти, як «Барахолка». Це робилось в декілька етапів. Спершу була проблема стосовно комп’ютерів. Потім мій друг, львівський блогер Петро Нек запропонував пошукати частини техніки по людях і зголосився скласти їх у комп’ютери. Один працював добре, а інші, відверто кажучи, не надто.

Але ми зробили урочисте відкриття комп’ютерного центру при бібліотеці, запросили журналістів, Управління культури, гуманітарний департамент. Картинка та розголос пішли і згодом нам люди подарували дещо кращі комп’ютери, тож старі неякісні можна було сховати. Якось в нас тут було пограбуваня, один з тих нещасних комп’ютерів вкрали, то воно теж посприяло розголосу. Як то кажуть: «Все що не некролог, то піар».

Я мав певний досвід громадської діяльності, бо долучався до ініціативи «Врятувати Меркурія». Я й досі часто звертаюсь за допомогою до тих людей, з якими тоді познайомився. До прикладу Петро Нек тоді займався веб-сайтом нашої ініціативи. Ми разом вчились в ході процесу, робили мозкові штурми. Зрозуміло, з-поміж нас були ті, хто знають трохи більше. Тож з бібліотекою мені пригодився попередній досвід, залишились контакти, а також навички, як організовувати роботу, як збирати пожертви, як себе поводити, як звертатись до людей. Зараз також співпрацюємо з волонтерським проектом: збираємо різні припаси, обладнання для військових.

Зазначу, що дуже важливо сформулювати запит, бо тепер, коли шукають, куди направити якісь ресурси, то одним з перших згадують саме про нашу бібліотеку.

Звичайно, ініціатива може і згори йти, бо люди можуть точно не знати, що їм треба. Але завжди, коли щось ініціюється зверху, краще дізнатись, що потрібно знизу. І навпаки. Важливо, щоби було спілкування. Тоді щось виходить. Навіть, якщо немає великих ресурсів.

Ще одним прикладом для мене була Медіатека, бо там зробили щось схоже, і я вважаю, що десь саме так і мала б виглядати громадська бібліотека. В ідеалі хочу зробити тут те, що є там. Це в мене такий план: сучасне обладнання, гарний інтер’єр, постійно різні заходи.

Також була ідея зовнішнього оформлення, щоб зробити бібліотеку помітною. Спочатку я думав про те, щоб знайти графітчика, оформити балкони, зовнішні стіни. Це не зовсім вдалось, однак Управління культури придумало намалювати щось на зовнішній торцевій стіні. Знайшовся чоловік, який запропонував зробити «піксельного» Шевченка. Вийшло досить оригінально: з одного боку класик, з іншого — нагадує пікселі. І, відповідно, сама площина використана дуже цікаво. Хлопці лазили із альпіністським спорядженням. Я хотів, щоб був візуальний орієнтир, бо без цього будинок залишається непомітним. А так, завжди можна сказати: «От бачите великого Шевченка? Це бібліотека!».

Якщо, наприклад, мені треба з кимось зустрітись, а незручно додому вести, то можна прийти у цей своєрідний офіс — бібліотеку, де є інтернет, wi-fi, тобто мінімум для роботи. Я собі уявляв, щоб це було безкоштовним місцем для роботи і відпочинку, спілкування для людей.

Зараз кажуть, що може книжка не стільки першочергова в бібліотеці, та я завжди казав, що книжка — це дуже важливо. Якраз в такому фізичному втіленні, не конче електронна. Для того, щоб людина читала електронну книжку, вона має звикнути до книжки матеріальної. Завжди кажуть, що в Україні катастрофа з читанням, а для того, щоб людина читала, вона має контактувати з книжками. Якщо немає книг вдома, то нехай вона прийде в приміщення, де вона принаймні буде бачити ці книжки, потім може розгорне, потім почитає.

Мене часто питають про те, чому у нас немає сайту. Скажу, що натомість ми маємо спільноту у Фейсбуці. Вона не дуже часто оновлюється, бо я не ставлю собі за мету аж надто її розкручувати, і працює вона лише як інформування. Бібліотека також веде якісь свої ресурси, бо є така вимога (з ініціативи Управління культури більшість бібліотек Львова мають сторінки у фейсбуці — Mistosite). Вони теж підходять до цього не надто формально.

Фейсбук-сторінка ініціативи «Бібліотека на районі»

Інформування через інтернет — це дійсно важливо. Але це відбирає трохи часу, а я не надто намагаюсь втягуватись в інтернет-промоцію. В мене є принцип — триматись реального простору. Завжди є ідеї зробити якийсь сайт, форум, спільноту, і в результаті та вся активність переходить туди. Якщо навіть щось мінімальне робити, то спершу потрібно бодай чогось досягти в реальному світі, а потім вже цим хвалитись в інтернеті.

Хочу також розповісти про наших відвідувачів. З одного боку до нас заходить молодше покоління, а з другого — старше. Середнього віку люди, які працюють, — то мало. Люди активного економічного віку здебільшого мають більшість того, що може запропонувати бібліотека в той чи інший спосіб. Залишаються діти і пенсіонери. Тому бібліотека виконує ще й соціальну функцію. На рівні міста навіть було обговорення, аби поступово згладжувати розподіл на дорослі та дитячі бібліотеки. Тут діти дуже активно користуються бібліотекою, беруть участь в багатьох наших заходах, зокрема, де спільно спілкуються старі та малі, і так виникає такий міжпоколіннєвий контакт.

Хотілось би, щоб люди, які живуть в околиці, більше спілкувалися між собою, знали один одного. Бібліотека може бути саме таким місце, куди вони приходять, аби поговорити, провести час разом. Мої діти, якщо в хаті бракує місця, то можуть прийти сюди зробити уроки. Це як продовження дому. Це поруч. Насамперед багато людей приходить на комп’ютери. З того огляду навіть зросла видимість бібліотеки на мапі району.

У нас часто відбуваються різноманітні заходи. Наприклад, ми запрошували дитячий вертеп. Також намагались налагодити співпрацю із кризовим центром для жінок. Робили разом із ними різні ялинкові прикраси. І я стараюсь контактувати з людьми, які десь виступають, організовують виставки, питаю чи не хотіли б вони у нас в бібліотеці виступити.

Минулого року заходів було більше, бо я мав більше часу. В дечому перебили політичні події. Зараз зі спонсорством доволі важко, бо все йде для перемоги. Сюди також приходять люди плести сітки для військових. Такі речі дуже згуртовують.

Влітку ми робили читацьке спілкування, коли всі охочі приходили і розповідали про свої книжки, які їм подобаються. Задумка була така: той, хто активно ділиться прочитаним, отримує солодкий приз. Знайшовся спонсор, який подарував нам кілька пачок печива. Поза тим, бібліотекарі зробили дитячий куточок, розмалювали стелаж, хтось приніс якісь іграшки, настільки ігри. І це вже без моєї участі. Такі найпростіші ідеї спрацьовують.

В планах, насправді, ще дуже багато: освітлення поміняти, оновити підлогу, побілку, щоб виглядало свіжіше. Ще одна позиція, що нам дуже важливо забезпечити доступність для маломобільних людей, тобто встановити пандус. Для цього потрібно назовні ще один вхід робити, а це потребує значних коштів.

Також варто зробити ремонт в туалеті, аби він був більш презентабельним, бо туалет є важливим елементом будь-якого публічного закладу, зрештою, це частина цивілізованості. Він теж має бути відповідним: аби туди можна було і з візком заїхати, і пеленальний столик для мамів з дітьми зробити.

Тепер я вийшов на роботу, моя декретна відпустка закінчилась. Час — це гроші, а гроші — це час. Тож наразі я заходжу, коли є нагода, намагаюсь допомогти. Раз на тиждень займаюсь з охочими комп’ютерними курсами. Навіть пасивний підхід може бути продуктивним.

Поки розмова з паном Ростиславом готувалася до виходу, бібліотека на Миколайчука отримала 10 новіших комп’ютерів, дошку і проектор. 1 березня показом фільму «Залишся зі мною» тут почав діяти «Сусідський кінозал». Тим часом, з 23 львівських бібліотек для дорослих 11 вже обладнані комп’ютерами, у 15 бібліотеках є wi-fi.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі