Ми починаємо публікацію серії матеріалів Єгора Власенка «Відступ держави: лібералізація житлового ринку в Україні». Ця публікація була підготовлена протягом періоду навчання автора на Магістерській програмі з урбаністичних студій в Університеті Мальме завдяки стипендії Swedish Institute (SI).

Післявоєнна відбудова, державні програми масового житлового будівництва, поступова приватизація та перехід на ринкові умови обслуговування помешкань — такими були основні віхи житлової політики більшості держав у другій половині XX століття. Проте, саме Україна зрештою опинилася у ситуації, коли нова житлова політика не змінила, а просто заморозила у часі систему розселення і житловий фонд доби СРСР. Як і чому — розбираємося у першій частині дослідження про відступ держави з житлового ринку в Україні.

Висока густота населення в містах робить питання житла предметом найгарячіших дискусій, адже наявний обсяг цього ресурсу часто є обмеженим та регулюється цілою низкою чинників та ринкових механізмів. Міський спосіб життя часто передбачає практики співмешкання, оскільки більшість будинків спроектовані як багатоквартирні. Сутність житла є триєдиною, адже його можна сприймати як базову потребу людини (укриття), товар (що обертається на ринку нерухомості) або ж інвестиційне благо (сховище для вільного фінансового капіталу та інструмент для спекуляції). В той же час, різномаїття форм співмешкання та власності пов’язкує житло із питанням співіснування людей в обмеженому просторі, що базується у людській психології.

Державне втручання завжди було чинником розвитку ринку житла, однак його інтенсивність та масштаб значно різнилися у різні історичні періоди та від країни до країни. Трансформаційні економіки Східної Європи на межі 1980-х — 90-х років надають нам яскравий приклад радикальних змін у житловій політиці, які зрештою втілилися у зародженні однієї з найхарактерніших форм неоліберальної трансформації міст. Цей цикл статей критично досліджує зародження вільноконкурентного ринку житлової нерухомості в Україні в ході приватизації житла у 1990-х роках та виявляє наслідки державного втручання, а також його відсутності, на умови проживання населення та ринок житла.

Наявність безпечного укриття завжди сприймалася як одна з базових потреб людини, адже житло захищає людину від непередбачуваного та небезпечного середовища та надає простір для творчості, безпечного спілкування та відпочинку. Право на житло було визнано статтєю 25 Загальної декларації прав людини 1948 року у частині, яка проголошує основні права індивіда, і наразі є захищеним іншими актами міжнародного права на рівні з забороною безпідставного втручання у особисте і сімейне життя та посягання на недоторканність житла. Згідно даних Організації ООН з населених пунктів (UN Habitat), право на житло наразі є визнаним у всіх країнах світу, адже всі вони ратифікували щонайменше одну міжнародну угоду щодо адекватних умов проживання та прийняли на себе відповідні зобов’язання, в деяких випадках включивши їх до своїх національних конституцій. Однак, та ж Організація ООН з населених пунктів повідомляє про понад 1 мільярд людей у світі, що не мають доступу до адекватних житлових умов. В той же час національні механізми із реалізації права на житло часто залишаються невизначеними.

Сучасне визначення права на житло багато в чому базується на працях європейських дослідників XIX століття, які намагалися осягнути наслідки Індустріальної революції, що трансформувала та витіснила традиційні аграрні спільноти та сформувала новий тип міста, так званий метрополіс, що вийшов за межі традиційних планів фортифікованих середньовічних міст. Перенаселення, хвороби та гостра нестача каналізаційних та водоочисних систем сприяло марґіналізації міського робочого класу, роблячи його представників вразливими до маніпуляцій та репресій. Покращення житлових умов нових мешканців міста стало ключовою метою для багатьох мислителів Індустріальної ери від Енгельса та Ґоварда до Ле Корбюзьє. Запропоновані вирішення цього завдання, від побудови міста-саду на міській периферії до функціоналістських багатоповерхових веж у міському центрі, найчастіше закликали до прямого втручання держави через впровадження нових норм будівництва або, в деяких випадках, через ініційовані державою проекти масової житлової забудови.

Більшість цих ідей так чи інакше знайшла своє втілення у період відбудови міст після Другої світової війни. В цей час у світі було втілено цілу низку проектів масового житлового будівництва. Також цей період пов’язують із впровадженням моделі загального добробуту, включно з пенсійною системою, у більшості країн, навіть тих, де до цього чинили спротив державному патерналізму, як це було в США. Прикладом нових проектів масового соціального житлового будівництва можуть слугувати «Програма мільйону» (Miljonprogrammet) у Швеції та масштабна програма, започаткована М. Хрущовим в СРСР. Незважаючи на те, що обидві ці програми сприймалися як вчасні та необхідні, недоліки швидкого панельного будівництва забезпечили збудованому житлу репутацію менш привабливого, що певною мірою позначилося на швидкому зношенню цього житла та призвело до марґіналізації його мешканців. Демонтаж будинків, що були побудовані в рамках національної політики, від Прюіт Айґоу (Pruitt Igoe) в США у 70-х до Ред Роуд Флетс (Red Road Flats) у Ґлазґо у 2015 році, став свідченням поразки державного планування.

Житловий комплекс, збудований в рамках «Програми мільйону» у Розенгарді, Мальмо, Швеція. Фото: Fred J, Wikimedia Commons

До того ж, окремі започатковані державою програми житлового будівництва являли собою частину ширшої ідеологічної платформи, такої як «Дім для народу» (Folkhemmet) у соціал-демократичній Швеції. У державах соцтабору, зокрема у СРСР, державний контроль над житловим фондом мав яскраво політичне забарвлення та слугував системою нагляду, ідеологічної роботи та розселення. Подібні практики можна спостерігати у сьогоднішній КНР, де вони служать для регулювання внутрішньої міграції населення.

Все згадане вище може викликати сумнів щодо здатності держави ефективно планувати та втілювати житлові програми. Однак, роль держави у сьогоднішньому житловому будівництві та ринку житла не варто перебільшувати. Внаслідок економічної лібералізації 1980-х років та розпаду СРСР, національні уряди поступово передавали відповідальність за житловий фонд у приватні руки, згідно з неоліберальною парадигмою, що активно протидіє державному втручанню у діяльність ринків (Sager, 2011). Як зазначав Е. Глейзер (2011), навіть такі традиційні інструменти міського планування, як зонінг, можуть зашкодити розвитку міста та призводити до неефективного територіального розповзання його меж, як це сталося із Мумбаї. У той же час, глобальна гонитва міст за представниками так званого «креативного класу» призвела до стрімкого подорожчання житла у таких містах, як Нью-Йорк та Бостон (Florida, 2005), витісняючи усталені локальні спільноти та спричиняючи джентрифікацію. Як зазначив Д. Гарві (2012), міста наразі використовують колективний символічний капітал, накопичений відомими мешканцями та пам’ятками, для обґрунтування своєї унікальності, що сприяє встановленню монопольних цін на житло.

Без сумнівів, розвиток маркетингу територій створює додаткові коливання на локальних ринках житла, однак найбільшим все ж є вплив іншого аспекту глобалізації економіки — зростаючої потреби у надійному та довготерміновому сховищі для інвестування накопиченого фінансового капіталу. Роль державних компаній США Fannie Mae та Freddie Mac у роздмухуванні «бульбашки» цін на житло, що призвела до світової економічної кризи у 2008–2009 роках, була досить детально проаналізована, проте це зовсім не гарантує неповторення подібних побічних ефектів роботи фінансових ринків та не змінює структуру суспільства в цілому (Marcuse, 2009). Виявлений потенціал житла як інвестиційного активу вказує також на велику залежність ринку житла від банківської системи та облікових ставок, а також від діяльності професійних посередників, таких як оцінювачи та агенти з нерухомості.

В рамках подібної системи, політики щодо міського планування, що втілюються місцевим самоуправлінням чи виконавчою владою, часто не здатні ефективно протидіяти просторовій сегрегації та джентрифікації.

Зрушення у житловій політиці пост-соціалістичних країн Європи та колишнього СРСР у 1990-х можна характеризувати як дійсно тектонічні, адже вони мали вплив на принаймні 450 млн. людей (Tsenkova & Turner, 2004), що жили в умовах централізованих планових економік. Ба більше, саме житловому сектору відводилася ключова роль у стабілізації крихких економічних систем та поглинанні шокових ефектів кардинальних економічних та соціальних змін. Згідно з працями угорського економіста Яноша Корнаї, соціалістичні економіки в першу чергу характеризувалися великою часткою державної власності, державного фінансування, дещо атрофованими фінансовими системами та різномаїттям всіляких державних монополій. У випадку державної монополії на землю та житло приватизація у житловому секторі розглядалася як стартова умова для подальших ринкових перетворень, зокрема для виникнення ринкової системи житлового будівництва.

У той же час, зміни у житловому секторі «назріли» ще за планової економіки, що підтверджувалося статистичними даними: рівень забезпеченості населення житлом за соціалізму так і не піднявся до західноєвропейського показника у 440 одиниць на 1000 осіб (Renaud, 1996). Це кількісне відставання погіршувалося скаргами на проблеми із якістю індустріально зведеного панельного житла, яке виявилося неефективним з точку зору енергоспоживання, дорогим у обслуговуванні та непривітним до своїх мешканців (Renaud, 1996). Окремою проблемою був механізм централізованого розподілу житла через «загальну чергу», що призвів до браку житла для молодих сімей у 1980-ті, а також загальна невідповідність між площею житла та дійсними потребами домогосподарства. Нестача житла стала особливо помітною із поступовим зменшенням здачі в експлуатацію новобудов, починаючи з 1988 року.

Випуск «Не поїду» радянського сатиричного кіножурналу «Фітіль», 1965 р. (рос. мовою), присвячений переселенню мешканців старого житлового фонду. У головній ролі Фаїна Раневська

Незважаючи на згадане, універсальний доступ до житла у соціалістичних країнах та централізоване надання житла державою за символічними цінами часто використовували як важливий аргумент на користь переваги соціалізму над капіталізмом (Renaud, 1996). Також необхідно зазначити, що масове житлове будівництво у 1960-ті — 1980-ті дещо виправдовувало такі заяви, особливо на контрасті із гострою нестачею житла у першій половині XX століття. Житлова політика соціалістичної доби розглядалася як важливий елемент для побудови егалітарного суспільства та сприяла формуванню дуже компактного та гомогенного міського середовища на противагу «розповзаючимся» в різні боки містам Північної Америки та, подекуди, Західної Європи (Kährik & Tammaru, 2010). Проте, загальне уявлення про соціалістичне житло як дійсно егалітарне та стандартне є дещо хибним, про що йтиме мова надалі.

Зокрема, відсутність житлової нерівності за рівнем доходів, що спостерігалася у країнах соцтабору, ще не означає відсутності просторової сегрегації та дискримінації. Нерівності, спричинені соціалістичною житловою політикою, слід розглядати через політичну монополію комуністичної партії та з урахуванням успадкованих житлових нерівностях в історічних містах, таких як Лодзь чи Прага. Як зазначав шведський дослідник Майкл Джентайл (2015), поєднання цих факторів створило дві важливих обставини: пріоритет державного інвестування у важку промисловість і військово-промисловий комплекс та всеосяжне застосування планувальних рішень, що відповідали загальній лінії партії, зокрема ідей високого модернізму в містобудуванні. Для того щоб повністю осягнути наявні нерівності соціалістичного розподілу житла, важливо класифікувати житло згідно тогочасної системи державних пріоритетів.

По-перше, вже згаданий житловий фонд історичних міст, що лишився у спадок від до-соціалістичних часів, часто залишався поза увагою держави і поступово зношувався і руйнувався, тоді як вся увага була прикута до нового житлового будівництва. Велика частина цього житла була перетворена на комунальні квартири ще у перші декади радянської влади через примусову націоналізацію, виселення колишніх власників та «ущільнення», що передбачало впровадження фіксованих нормативів по квадратурі на особу та вимагало насильного підселення додаткових мешканців у разі наявності «надлишкової житлової площі» (згідно Декрету РНК РСФСР «Щодо заходів правильного розподілу житла серед трудящих»). Також необхідно зазначити, що обсяг так званого «дореволюційного» житла був досить обмеженим в нових індустріальних регіонах, зокрема у містах східної України, і був фактично відсутним у нових індустріальних мономістах, що будувалися для проживання працівників новостворених промислових підприємств. В свою чергу, нові радянські панельні будинки створювали нові етнічні кордони та меншини у старих житлових районах, як це було у випадку із російськомовним населенням Талліннського урбанізованого регіону (Kährik & Tammaru, 2010).

Олексій Стаханов на обкладинці журналу Time, 1935 р. Зображення: Time

По-друге, за умов централізованого планування міністерства мали здебільшого суто виконавчу функцію та мало впливали на загальну житлову політику (Renaud, 1996), яка насправді здійснювалася промисловим сектором в умовах, коли керівники заводів та фабрик фактично брали відповідальність за розселення своїх працівників (Gentile, 2015). Як наслідок, обсяг, якість та навіть швидкість житлового будівництва прямо залежили від зростання промислового виробництва та відображали відповідні приорітети, закладені на рівні держави. До прикладу, житлове будівництво, пов’язане з важкою промисловістю та військово-промисловим комплексом, часто відбувалося швидше і за повного фінансування, тоді як менш приорітетним галузям доводилося стикатися із суворими бюджетними обмеженнями. До того ж, подібне житлове просторове планування часто ігнорувало комерційну та розважальну функції, залишаючи центри індустріальних міст порожніми та створюючи нерівність у розподілі життя за соціо-професійними ознаками (Gentile, 2015).

По-третє, житлові політики доби соціалізму здебільшого не передбачали спорудження односімейних будинків (так званого «приватного сектору»), що слугували традиційним ідеалом помешкання в Північній Америці. Внаслідок цього односімейні будинки складали менше 1,8% від загального обсягу будівництва житла в СРСР. До того ж, переважна більшість таких будинків була зведена у сільській місцевості, або ж у дещо марґіналізованих районах міст, або позиціонувалася як дачні будинки. Зважаючи на державну монополію на землю та порядок прийняття більшості рівень «згори», промислові підприємства мали можливість подбати про виділення значних ділянок міської землі під свої потреби, що майже заморозило інвестиціїї у односімейні будинки через ризики їх знесення у майбутньому (Gentile, 2015). Також, якість будівництва односімейних будинків була низькою та навіть аматорською, і багато з цих будинків не мали доступу до міських комунікацій, в тому числі до водогону та центрального опалення.

Як бачимо, соціальна географія урбанізованих регіонів за соціалізму була рівнішою за капіталістичну, проте в той же час в її основі були закладені ряд факторів, що не дозволяють говорити про справжню рівність. До того ж, з часом державна відповідальність за капітальне будівництво та осблуговування житлових будинків ставала все більш обтяжливою, в тому числі через політику субсидованої та дуже низької орендної плати (квартплати). Також варто зазначити, що розподіл житла, політично вмотивований та насильницький за сталінських часів, більш-менш налагодився починаючи з 1970-х, створюючи відчуття приватної власності над наданим державою помешканням. Однак, перші законодавчі ініціативи, пов’язані з приватизацією житла, з’явилися лише у 1980-ті, із прийняттям таких декретів, як постанова Ради міністрів СРСР від 1988 р. «Про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного та суспільного житлового фонду». Незважаючи на оприлюднені відносно низькі ціни, приватизація не стала популярною на той час через брак ринкових заохочуючих механізмів та власне ринку житла. За відсутності ринкової капіталізації приватизованого житла ринок жив здебільшого через посередників, які отримували плату за організацію бартерного обміну житлових одиниць. Тим не менш, справді радикальна приватизація житла зрештою відбулася, хоча її наслідки були геть іншими від передбачених Корнаї та іншими мислителями.

Приватизація житла була однією з чотирьох приватизацій у перехідних економіках, поряд з приватизацією та реструктуризацією великих держпідприємств, середніх та малих міських підприємств, а також агропідприємств (Renaud, 1996). Початкова ідея приватизації полягала в подоланні дефіциту житла та піднятті орендних ставок до ринково обґрунтованого рівня. Однак, насправді та приватизація житла, що відбулась на початку 1990-х років в постсоціалістичних країнах, пішла геть іншим шляхом, скоріше узаконюючи встановлений порядок розселення та передаючи права власність на житло до рук поточних мешканців, в той час як концепція субсидованих комунальних послуг залишилась майже без змін. В Україні з 1993 р. було приватизовано понад 5,4 млн. помешкань, що відповідає 85,4% загального обсягу державного житлового фонду на момент початку приватизації. Важливо зазначити, що хоча пік приватизації припав на 1993-94 роки і вона фактично завершилася до 2000 р., законодавче підґрунтя для неї все ще є чинним, що дозволяє стверджувати, що приватизація житла триває (Бережна, 2009). Незважаючи на спроби провести ринкову оцінку помешкань на початку 1990-х, приватизація врешті решт відбулася на базі затверджених державою стандартів житла в перерахунку на особу. Як наслідок, 85,9% помешкань були приватизовані безкоштовно, 78% мешканців навіть отримали компенсацію за недостатню житлову площу, тоді як 14,1% змушені були доплатити за «додаткову площу» (Бережна, 2009).

Щоб зрозуміти суперечливу природу приватизації житла, необхідно перерахувати обставини, що мали враховувати розробники приватизаційної реформи. До прикладу, з точки зору макроекономіста основною задачею приватизації було подолання наслідків та виправлення прорахунків централізованого планування та розділення з населенням відповідальності за зношений житловий фонд через встановлення ринкових цін на комунальні послуги. Проте, з точки зору мешканців основним було збереження «даху над головою» для себе і родини у непередбачувані часи соціо-економічної трансформації, що пояснює активну протидію впровадженню диференційованих ринкових орендних цін та ринково обґрунтованій приватизації. Скоріше, первинна приватизація дозволила узаконити де-факто існуючі права власності та створила базу для операцій із житлом, таких як успадкування. В таких країнах, як Естонія, первинна приватизація стала у нагоді для повернення помешкань, колись націоналізованих державою, у руки колишніх власників через механізм так званої реституції. Це дозволило відновити справедливість по відношенню до колишніх власників, проте створило нову несправедливість щодо мешканців, які займали ці приміщення у радянський час, а тепер були змушені або платити ринкову орендну плату старим-новим власникам, або лишати свої домівки (Kährik & Tammaru, 2010). Реституція була досить широковживаним механізмом у країнах Балтії, проте ніколи не застосовувалась в Україні.

Приватизація також була складним бюрократичним процесом, пов’язаним з системою прописки та кадастру, які мали істотні недоліки. Більшість приватизаційних процесів були надто зфокусованими на жилих приміщеннях, тоді як публічні простори та спільні приміщення занепадали за відсутності догляду та нової делінеації та реєстрації кордонів між ділянками (Renaud, 1996). Приватизація також провалила задачу із компенсації коштів, витрачених на обслуговування будинків. Що ж до капітальних витрат на будівництво, вони ігнорувалися та фактично відносилися до «втоплених» витрат (Renaud, 1996).

До всього зазначеного, слід також підкреслити, що найбільш інтенсивний період приватизації житла співпав з різким падінням виробництва, зокрема у важкій промисловості, а також із різким зростанням інфляції, що послідувала за лібералізацією цін. На відміну від подібної кампанії із приватизації в Китаї, що була запущена у 1979 р. у ряді пілотних міст та провінцій (Chen, 2008), пост-радянська приватизація була набагато менш спланованою та керувалася прийнятими нашвидкуруч рішеннями уряду. Більше того, декілька хвиль гіперінфляції та заміна радянських рублів новими національними валютами майже знищили особисті заощадження громадян та зруйнували їх довіру у фінансову систему в цілому. Як зазначено у доповіді Світового банку від 1996 р., приватизація житла була покликана стати ключовою запорукою переходу до ринкової системи фінансування житла (насамперед, через іпотечне кредитування). Втім, у тій самій доповіді зазначено ряд індикаторів, необхідних для розвитку системи житлового фінансування, які не були досягнуті: низька інфляція, радикальні реформи у банківській системі та серйозно реформоване законодавство та інституції, що регулюють сектор житлової нерухомості. Розтягнута, забюрократизована і в той самий час безконтрольна та погано спланована приватизація сформувала надзвичайно специфічний ринок житла, на якому яскраво неоліберальна ідеологія парадоксально сприяла збереженню житлових умов та нерівностей соціалістичної доби, а не реформувала їх.

У своєму дослідженні житлової нерівності у Стаханові, середньому індустріальному місті на Донбасі, Майкл Джентайл (2015) виявив, що економічний регрес цього урбанізованого регіону не дозволив надати достатньої ліквідності та надлишкового капіталу для започаткування нового житлового будівництва — лише 0,5% сучасного житлового фонду було побудовано між 1994 та 2009 рр. (Gentile, 2015). Після втрати значної частки робочих місць у вугільній промисловості у 1990-х населення регіону поступово зубожіло, хоча і зберегло вищий за середній, за мірками України, місячний заробіток на рівні 2778 грн., еквівалентний 260 євро у 2012 р., проте лише 98 євро у лютому 2015 р., після нещодавного карколомного падіння курсу національної валюти (Gentile, 2015). Втім, як і на більшій частині території України, житло у Стаханові перебуває майже повністю у приватних руках, тоді як у муніципальній власності лишилося лише 6,5% помешкань. Частково за рахунок подібного розриву між середнім місячним заробітком та ринковою оцінкою приватизованих помешкань понад 70% населення міста у 2009 році проживали в тих самих квартирах, що і 20 років тому. Також вірогідно, що інші 30% з’їхалися з партнером, що також вказує на стабільність місця проживання у довгій перспективі (Gentile, 2015). Хоча приватизація дозволила городянам, з певними застереженнями, зберегти своє житло, вона явно не змогла покращити їх умови проживання. Згідно дослідженню Джентайла (2015), тривале проживання у зубожілих домівках сприяло поширенню депресивного стану серед мешканців та погіршенню їх здоров’я (за їх власною оцінкою).

Стаханів, зупинка «Ромашка», 2000 р. Фото: pastvu.com

Як ми бачимо із цього досить стислого огляду житлової приватизації в Україні та інших пост-соціалістичних країнах Східної Європи, масова та безкоштовна приватизація дозволила зберегти статус-кво на новостворених ринках житла та захистити базове право на житло. У той самий час, приватизація позбавила новостворений ринок ліквідності, фактично заморозила відтворення житла як товару через будівництво у 1990-х. На національному рівні житлова приватизація в Україні майже завершена, досягши дуже високої відмітки — близько 96% житлового фонду наразі перебуває у приватній власності. Втім, приватизація триває, впливаючи на поточний стан ринку житла. По-перше, гіперінфляція у перші роки незалежності та гострі економічні кризи 1998, 2009 та 2014 рр. зумовили перехід на розрахунки цін на нерухомість у доларах США, що має величезний вплив на поведінку учасників цього ринку. По-друге, незважаючи на попередні намагання держави налагодити та розповсюдити кооперативні відносини між співвласниками багатоквартирних будинків, на заваді цьому стала безкоштовна приватизація квартир без відповідальності за спільну власність та публічні простори, що створило проблеми для обслуговування будинків. У підсумку, лібералізація ринку житла із майже відсутніми механізмами спільного володіння та управління зробила його уразливим до побічних ефектів глобальних ринків капіталу, що призвело до «бульбашки цін» у 2008-09 рр. Всі ці наслідки первинної приватизації вимагають більш детального розгляду, що буде міститися у наступних частинах цієї статті.

Література і посилання

  • Andersson, R. & Turner, L. M. (2014). Segregation, gentrification, and residualisation: from public housing to market-driven housing allocation in inner city Stockholm. [Digital version]. International Journal of Housing Policy, vol. 14 nr. 1 s. 3-29.
  • Baeten, G. & Listerborn, C. (2015) Renewing urban renewal in Landskrona, Sweden: pursuing displacement through housing policies, Geografiska Annaler Series B: Human Geography, vol. xx
  • Бережна А.Ю. Приватизація житлового фонду і формування ринку житлово-комунальних послуг // Комунальне господарство міст, науково-технічна збірка № 87, 2009
  • Букiашвілі В. О. ЖИТЛОВА ПОЛІТИКА ЯК ЕЛЕМЕНТ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ: АНАЛІЗ ВІТЧИЗНЯНОГО ТА ЗАКОРДОННОГО ДОСВІДУ // ЕКОНОМІКА БУДІВНИЦТВА І МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, ТОМ 5, НОМЕР 3, 2009, с. 141-146
  • Chen, L. (2008). Challenges of Governing Urban Commons: Evidence from Privatized Housing in China. Conference Paper, Governing Shared Resources: Connecting Local Experience to Global Challenges, the Twelfth Biennial Conference of the International Association for the Study of Commons.
  • Florida, R. (2005). The Flight of the Creative Class, Harper Collins Publishing
  • Gentile, M. (2015) The «Soviet» factor: exploring perceived housing inequalities in a midsized city in the Donbas, Ukraine. Urban Geography, 36:5, 696-720, DOI: 10.1080/02723638.2015.1012363
  • Giucci, R., Kirchner, R., Voznyak, R. (2008). The Housing Construction in Ukraine: Reasons for the Current Recession and Policy Implications. German Advisory Group, Institute for Economic Research and Policy Consulting, Policy Paper Series.
  • Giucci, R., Kirchner, R., Yuzephovich, I., Suchok, I. (2007). The Housing Prices in Ukraine: Trends, Analysis and Recommendations for the Economic Policy. German Advisory Group, Institute for Economic Research and Policy Consulting, Policy Paper Series.
  • Glaeser, E. (2011). Triumph of the city: How our greatest invention makes us richer, smarter, greener, healthier and happier. Pan Macmillan.
  • Harvey D. (2012), Rebel Cities: From the Right to the City to the Urban Revolution, Verso Books
  • Kährik, A., Tammaru, T. (2010) Soviet Prefabricated Panel Housing Estates: Areas of Continued Social Mix or Decline? The Case of Tallinn. Housing Studies, 25:2, 201-219, DOI: 10.1080/02673030903561818
  • Magnusson, L. & Turner, B. (2008) Municipal Housing Companies in Sweden — Social by Default, Housing, Theory and Society, 25:4, 275-296, DOI:10.1080/14036090701657397
  • Marcuse, P. (2009) From critical urban theory to the right to the city, City: analysis of urban trends, culture, theory, policy, action, 13:2-3, 185-197,
  • Ong, R., Parkinson, S., Searle, B. A., Smith, J. S., Wood, G. A. (2013) Channels from Housing Wealth to Consumption, Housing Studies, 28:7,1012-1036, DOI:10.1080/02673037.2013.783202
  • Пинчак Л.А. Жилищный фонд Украины: состав, структура, статистика // Вестник МГСУ. 2013. No 9. С. 118–124.
  • Renaud, B. M. (1996). Housing Finance in Transition Economies: The Early Years in Eastern Europe and the Former Soviet Union. Policy Research Working Paper. The World Bank, Financial Sector Development Department.
  • Sager, T. (2011) Neo-liberal urban planning policies: A literature survey 1990–2010, Progress in Planning 76 (2011) 147–199
  • Сердюк Т.В., Кравчук Г.В. ОСББ як чинник реформування житлово-комунального господарства // Економічний простір, № 76, 2013
  • Smith, S. J. (2014) Neo-liberalism: Knowing What’s Wrong, and Putting Things Right, Housing, Theory and Society, 31:1, 25-29, DOI: 10.1080/14036096.2013.839277
  • Smith, S. J. (2011). Home Price Dynamics: a Behavioural Economy? Housing, Theory and Society, 28:3, 236-261.
  • Smith, S. J. (2011) Housing Economics: the Heterodox Experiment, Housing, Theory and Society, 28:3, 300-304, DOI: 10.1080/14036096.2011.599180
  • Smith, S. J., Munro, M. (2008) The Microstructures of Housing Markets, Housing Studies, 23:2, 159-162, DOI: 10.1080/02673030801959361
  • Smith, S. J., Munro, M., & Christie, H. (2006). Performing (housing) markets. Urban Studies, 43(1), 81-98.
  • Smith, S. J., Searle, B. A. (2008). Dematerialising Money? Observations on the Flow of Wealth from Housing to Other Things, Housing Studies, 23:1, 21-43, DOI: 10.1080/02673030701731225
  • Stryuk, R.J. (1996). Economic Restructuring of the Former Soviet Bloc. The Case of Housing. The Urban Institute Press, Washington DC. State
  • Statistics Service of Ukraine, ukrstat.gov.ua
  • The Right to Adequate Housing, Fact Sheet no. 21, UN Habitat
  • Tsenkova, S., Turner, B. (2004) THE FUTURE OF SOCIAL HOUSING IN EASTERN EUROPE: REFORMS IN LATVIA AND UKRAINE, International Journal of Housing Policy, 4:2, 133-149

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі