Ігор Тищенко вже подивився фільм «Audience Emancipated: Боротьба за кінотеатр „Емек“». Чому варто піти на цей фільм? І які уроки для Києва має історія боротьби за стамбульський кінотеатр?

Показ фільму відбудеться у понеділок, 27 березня, о 18:00 у синій залі Будинку кіно в рамках програми «Образ міста» Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, реалізованої за підтримки Швейцарського бюро співробітництва в Україні.

Гід по урбаністичних подіях Docudays UA

У фільмі «Audience Emancipated: Боротьба за кінотеатр „Емек“» багато хто пізнає ситуацію сучасного Києва: масштабна неконтрольована забудова міста та зникнення доступних, демократичних просторів для відпочинку і культури. Коли місця, які були звичними публічними просторами, особистих історій та зустрічей для поколінь, знищуються девелоперами під нову забудову або зникають під паркуванням, комерцією та рекламою. 6-річна кінохроніка боротьби за культовий стамбульський кінотеатр піднімає надзвичайно важливе для всього урбанізованого світу питання: чи залишиться в наших містах вільний доступ до культури, освіти, соціалізації? Або, іншими словами, чи матимемо ми та наші діти право на місто? Відповідь фільму однозначна: так, якщо будемо боротися за це.

Історія, яку розказує Audience Emancipated — це хроніка надзвичайно усвідомленої боротьби за право на місто та спротиву комерціалізації культури і публічного простору. Її учасники — мешканці Стамбула, студенти, ліві активісти, режисери, сценаристи — добре розуміють, з ким і за що вони борються. «Наш протест — це спроба повернути місто, яке в нас забирає капітал», — каже активіст під час однієї з численних вуличних акцій на захист кінотеатру від руйнування. Відкритий 1924 року, «Емек» був осередком високої і водночас загальнодоступної кінематографічної культури в центрі Стамбула, багаторічною локацією проведення кінофестивалів. Його аналогами в Києві є «Жовтень», «Київ», «Кінопанорама». 2010 року, за згоди місцевої влади та Міністерства культури, він мав поступитися місцем 6-поверховому торговельному центру, що викликало різке неприйняття в аудиторії кінотеатру. З тих пір триває боротьба: вуличні акції, протести в торговельних центрах та на публічних заходах, окупації, мітинги.

Як пов’язані кінотеатр і право на місто? Право на місто — «основне право сучасності», як його назвав автор поняття, філософ Анрі Лефевр, — це право на апропріацію і колективне співтворення міського простору, право вільно використовувати переваги міського життя. Цього права нас завжди прагне позбавити капітал, а точніше його агенти, девелопери і міська влада, які сплелися в тісну економіко-політичну коаліцію еліт. Справа, звісно, не в злочинних намірах конкретних людей, хоча в Києві повно і таких, а в самій меті. Мета міських еліт — отримувати надприбутки від комерціалізації, інвестицій в нерухомість та оновлення міста.

Доступність міської культури і місць, в яких твориться публічність, — це одна зі складових права на місто. У планах девелоперів, натомість, історичний кінотеатр, що займає інвестиційно-привабливу міську землю, відсутній. І мешканці Стамбула це прекрасно розуміють. Саме тому через весь фільм проходить наскрізна вимога його героїв: «Нам потрібен кінотеатр, в який можна зайти з вулиці!». Це відповідь на спроби заспокоєння ситуації девелопером, який запевняє, що, мовляв, нема чого протестувати, бо оновлений кінотеатр відкриють на 6 поверсі торгового центру.

Можливість вільно зайти в кінотеатр в глобальних містах давно стала привілеєм середнього класу, бо кіно перемістилось на останні поверхи торгових центрів, перетворившись на доповнення до шопінгу чи фудкорту. Культура комерціалізується, наслідком чого є те, що для багатьох вона перестає бути доступною або просто зникає, витісняється, як кінотеатр авторського кіно поступається місцем більш прибутковому відділенню банку чи аптеці. Як давно ваші сусіди пенсійного віку були у кіно? Скоріше за все, вони згадають радянський час, коли ще функціонував районний кінотеатр у житловому масиві, де вони живуть, або якийсь благодійний кінопоказ у Будинку кіно.

Історія «Емека» надзвичайно показова для сьогоднішнього Києва хоча б тому, що підпал «Жовтня» міг стати прелюдією до його перетворення на торговельний центр. Над «Кінопанорамою», «Братиславою», «Лейпцигом», «Зоряним» давно нависла загроза знищення, а «Сатурн», «Дружба» та багато інших районних кінотеатрів безслідно зникли за останні 20 років. Київ так само щодня втрачає автентичні місця через постійну ненажерливість девелоперів. І хоча «Жовтень» був відновлений завдяки потужній громадській кампанії, киянам дуже не вистачає того рівня усвідомлення свого колективного права на місто і доступну культуру, а також артикуляції власних вимог, яку демонструють мешканці Стамбулу.

Ще одна важлива наскрізна ідея фільму — це відхід від ностальгії. Стамбульські активісти знають, що історія кінотеатру повторилася на площі Таксім і може повторитись ще безліч разів, а відтак «боротьба продовжується». Якщо ми хочемо мати кінотеатри в центрі міста, в які можна зайти з вулиці, та якісний публічний простір, ми не маємо сумувати за втраченими місцями чи ностальгувати за «київською старовиною» з листівок та історичних сайтів. Навпаки, ми маємо усвідомлювати, що наша боротьба зараз — це боротьба за наше право на місто в майбутньому.

Цей текст було опубліковано у фестивальному гіді Docudays UA 2017

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі