17-18​ ​червня​ ​у​ ​Львові​ ​відбулася​ ​конференція​ «Партисипативні​ ​практики​ ​в​ ​урбаністиці, бюджетуванні,​ ​культурі»,​ ​організована​ ​​Інститутом​ ​міста​ ​(Львів)​ ​та​ ​Аналітичним центром​ ​CEDOS​ ​за​ ​підтримки​ ​Представництва​ ​Фонду​ ​імені​ ​Гайнріха​ ​Бьолля​ ​в​ ​Україні, Фундації​ ​Чарльза​ ​Стюарта​ ​Мотта​ ​та​ ​Німецького​ ​товариства​ ​міжнародного співробітництва​ ​GIZ.

Продовжуємо публікацію конспектів виступів учасників конференції. Доповідачі та доповідачки панелі «Партисипація в урбаністиці» ділилися власним досвідом реалізації учасницьких проектів у малих і великих містах різних регіонів України. Модератор панелі Ігор Тищенко.

Читайте також:

Польова партисипація: висновки

Ірина Яковчук, Urban куратори

Місія Urban кураторів — створювати/оновлювати міський простір задля добробуту суспільства. Для цього ми залучаємо всі зацікавлені сторони (громада, влада, бізнес), збалансовуємо їх інтереси та створюємо спільне бачення проекту.

Один з наших проектів — Маріупольські гравці. Збираємо мешканців, які займаються громадською діяльністю чи хочуть нею займатися, для того, щоб активувати їх.

У нашому розумінні партисипація — це участь кожного громадянина у творенні свого міста.

Кілька висновків з нашої роботи. Перший: коли ми починаємо партисипативний проект, маємо чітко визначити цілі та завдання і дати правильне повідомлення людям їхньою мовою, щоб вони розуміли, що ми від них хочемо. Слободка — криміногенний район Маріуполя, де ми вибрали локацію для трансформації, щоб привезти культуру туди. Спитали: «Вам слабо?». Відповіли: «Ні». Це мова, з якою треба рахуватися.

Другий висновок: чесність і відкритість, спілкування з людьми на рівних. Люди відчувають, якщо в тебе є фальш, якщо ти щось приховуєш чи недоговорюєш. Ми завжди кажемо, скільки маємо грошей, хто їх дав, скільки не вистачає і так далі.

Третє: правила потрібні, тому що без них починається хаос. Обов’язково потрібно постійно проговорювати, повторювати правила взаємодії з учасниками проекту. Що за чим будемо робити, які рішення сьогодні приймати. Насправді це значно полегшує роботу. Партисипація — це демократія, а демократія має бути контрольована.

Дослідження — база партисипативних проектів. При чому, дослідження більше сенсовні, відчуттєві, вивчення історій людей. Партисипація цінна тим, що вона навчає. Це важко і серйозно. Комунікації більше, ніж самої роботи, особливо, якщо працюєш на відстані. Партисипація — це координація та комунікація.

Партисипативне проектування публічних просторів

Влодко Зотов, Gypsy Architects

Печерська площа. Проект почався цікаво. До мене прийшов дядько, який там живе, і каже: «Хочу, щоб дружина гуляла на Печерській площі, там потрібні лавка і дерево». Ми почали вивчати мікрорайон. Запустили фейсбук-групу Печерської площі, де почалось обговорення і люди пропонували власні ідеї стосовно того, чого вони хочуть. У людей своє власне бачення місця, яке може не збігатись із нашою архітектурною думкою. Звернулися до Фонду Бьолля, поспілкувалися, зробили картографування території. І от, архітектурний проект став нікому не потрібний. Ми вирішили зробити соціологічне дослідження на 400 респондентів. Провели його, але всеодно не розуміли, що робити. Далі був воркшоп. Дядько сказав, що хоче купити площу: ринок вмістити в будівлю, супермаркет під землю. «Я все порахував і публічний простір буде допомагати мені заробляти гроші».

Провулок Мар’яненка. Прийшов кандидат від однієї з партій і каже: «Я балотуюся по цьому округу, поможіть мені посадити квіточки!» — «Добре, ми якраз спеціалісти з квіточок». Провели серію зустрічей. Спочатку — люди вставали, виговорювалися, а ми записували. Ми прийшли квіточки садити, а в людей тріщини в будинках. Ми зрозуміли, що цю проблему треба вирішувати. Провели три зустрічі в робочих групах з місцевими жителями. Виявляється, місцеві жителі абсолютно точно і чітко знали, що їм потрібно в їхньому районі робити з простором. З того і народилась концепція благоустрою. Зараз ми перебуваємо на стадії збору підписів.

Третій проект — «Наш новий двір». Звернувся забудовник на Антоновича, який будує хмарочос, з проханням зробити концепцію благоустрою навколо. Громаду ні в якому разі ігнорувати не можливо. Якщо захочете проігнорувати — вона до вас всеодно повернеться з протестом. Краще думати відразу.

Розвиток малих моноіндустрійних міст

Ірина Янів, PPV Knowledge Networks

Спочатку проект включав Добропілля, Ровеньки, Свердловськ і Ладижин. Пізніше Ровеньки та Свердловськ відпали, але додалася Тернівка. Партнерами проекту в першу чергу є міські ради цих міст і компанія ДТЕК, бо це моноіндустрійні міста з однією-двома великими компаніями, в яких зайнята більшість населення.

Використовуємо методологію CIUSP, але дуже змінили її через політичний контекст. Ми хочемо, щоб у кожному місті виникли пілотні хардові проекти, ініціативні групи, процедури залучення громад до прийняття рішень.

Фокус-групи показали, що ми говоримо на різних мовах. Намагалися виявити, як люди розуміють місто, міський громадський простір та свою роль у ньому. Коли ми спитали, що означає бути мешканцем, всі, в тій чи іншій мірі, сказали «нужно что-то делать», не просто жити, а проактивно діяти. Коли спитали, що робити, як діяти — було важче.

Чим є співмешканці? Об’єднанням людей зі спільними цінностями, хоча слова «цінності» ніхто напряму не вживав. Багато говорили про колективну дію, мовляв, треба не просто щось робити, а робити разом.

Але простору для спілкування та активності немає. Центральну площу міська рада дуже доглядає, навіть ходять легенди про троянди, вкрадені з центральних площ для периферії. Однак, оскільки ці площі асоціюються з офіційним, вони не сприймаються як громадський простір. Натомість, громадським простором мешканці називають парк.

Бракує інформування офлайн, потрібна паперова інформація. Люди щось чули про групи ВКонтакте чи у Фейсбуці, але самі не використовують їх. Єдині події, де люди відчувають спільність і комунікують між собою — День міста і День шахтаря.

Люди всі знають один одного. Теоретично, активно комунікують між собою, бо в місті лише 10 вулиць. Але рівень довіри дуже низький. Кажуть, що треба остерігатися, вважають, що інші люди думають тільки про себе і не готові допомагати іншим.

Найбільше готові долучитися як ситуативні учасники організацій чи ініціатив, але не як лідери. На питання, хто повинен дбати по місто, кажуть, що міська рада.

В цих містах не проводили інших опитувань, окрім політичних. Тому люди боялися, питали в інтерв’юерів, чи в нас знову вибори. Але тепер цікавляться результатами: дзвонять, питають «что там другие ответили?». Цікаво, що депутати міськрад хотіли, щоб їм спочатку показали результати дослідження для затвердження і вже потім їх публікували. Вони не розуміють, що таке соціологія, тому люди й бояться відповідати.

Починали працювати з дітьми, бо діти найлегше залучаються. Але потім потрапили у свою пастку, бо заходи стали на стільки дітоорієнтованими, що всі інші вікові групи виявилися виключеними.

Серед подальших кроків плануємо скласти методички по взаємодії із громадськими активістами для міських рад.

Партисипативний міський дизайн

Юрій Грановський, Агенти змін

При створенні дизайн-проектів чиновники використовують неправильні важелі прийняття рішень:

  • Власне бачення прекрасного та корисного (яке не збігається з баченням жителів)
  • Іноземний досвід
  • Експертна думка
  • Економічна доцільність
  • Приватні інтереси
  • Інерція, культ карго — сліпе наслідування «європейського досвіду»

Філіп Крассніцер каже: «Люди володіють особливим знанням. Вони експерти повсякденності». Люди є суперсилою. Найціннішим джерелом знань, що робити.

Наприклад, безглузда велопарковка, нещодавно встановлена біля Київпастрансу. Якби хоча б якогось велосипедиста спитали — все було б ок. Але не спитали нікого.

Інший приклад — альтанки в Парку Гончара. Що може бути краще, ніж альтанки? «Парк Гончара отримав подарунок,» — написав один з чиновників. Це характерний випадок, чиновники намагаються ощасливити людей, зробити їм подарунок. Натомість люди питають в коментарях, хто затвердив проект, чому місцевих не питали.

Кітч має право на існування. Але, навіть якщо ідея має право на існування, люди починають обурюватися, якщо їх не спитали. Таке обурнення — не невдячність, це нормальна реакція на те, що їх не питали. Гарна ідея чи негарна, людей треба питати, бо інакше прийдеться згортати ідеї, ще не дійшовши до реалізації.

Ми користуємося методологією Human-Centered Design. Вона дає можливість зрозуміти, хто і в якій ситуації буде використовувати наш продукт. Дуже важливо вирішувати невигадані проблеми — питати, на скільки часто люди зустрічають проблеми та на скільки ці проблеми важливі.

Дизайнер, який може зробити ідеальний продукт з першого разу — це міф.

Якщо ви долучаєте людей до процесу дизайну — результат не стає для них несподіванкою. А несподіванки є неприємними. Коли люди долучені про процесу створення продукту або сервісу, вони вас розуміють і краще ставляться до результату. Якщо вони долучені до процесу, то починають бачити інших, розуміють, що є потреби інших людей і більш зрозуміло ставляться до компромісів, на які вам доводиться йти під час проекту.

Партисипація — це валідація та легітимізація ваших рішень, бо люди стають їхніми співавторами.

Партисипація, мистецтво та декомунізація

Євгенія Моляр, Де не де

Вінниця, старий кінотеатр «Росія» на березі Південного Бугу, закинутий з 1995 року. Перш за все, ми відкрили двері для всіх охочих і розказали, хто ми та чого хочемо. Люди питали, як ми називаємося і хто головний, але ми ніяк не називалися, ми просто зібралися разом. Організували інформаційний центр, щоб місцеві розуміли, що відбувається. Був цикл різноманітних лекцій, куди ми запрошували експертів. Протягом 10 днів художники створювали різні проекти на тему декомунізації і трансформації міста.

Декомунізаційні закони спустилися на місця. Від громад вимагають громадських обговорень, але люди не розуміють, що це і як має відбуватися.

У Вінниці люди йдуть з 21:00 до 22:00 на світлове шоу фонтанів. О 22:00, коли всі повертаються, ми граємо музику, робимо світло, але ніхто до нас не заходить. Люди користуються дуже обмеженими варіантами дозвілля, дуже безініціативно користуються публічними просторами, які доволі регламентовані.

Щоби стати ближчими до місцевої аудиторії, ми запрошували місцевих музикантів. Це покращувало комунікацію з вінничанами. Коли до нас ніхто не йшов, вирішили залучити дітей. Були інтерактивні елемети взаємодії — документальний театр, майстер-клас з малювання портретів для дітей. В резльтаті, після 10 днів ми показали виставку, на якій були роботи, створені художниками за час резиденції. На сходах зробили ще один кінотеатр. Ці «Сходи в кіно» залишилися, навколо них сформувалася громадська організація і тепер є ще один міський активістський осередок.

Потім ми поїхали в Маріуполь, Сєверодонецьк і Слов’янськ, організували виставку в Києві у «тарілці» на Либідській.

Ми хочемо стати кращими і потребуємо вашої думки.
Будь ласка, заповніть коротку анкету (гугл форма), це займе не більше 3 хвилин.
Дякуємо за співпрацю!

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі