12-14 жовтня у Відні проходила навчальна поїздка «Гендерний мейнстрімінг у міському плануванні та розвитку» для держслужбовиць і політикинь з пострадянських країн, організована чеським офісом Фонду імені Гайнріха Бьолля, громадською організацією WPS Prague та мерією міста Відень. Юлія​ ​Попова​ ​розповідає,​ ​що​ ​дізналися​ ​учасниці​ ​й​ ​учасники​ ​поїздки​ ​за​ ​ці​ ​три​ ​дні.

Відень — найкомфортніше місто для проживання за версією аналітичного агентства Мерсер. Нам це дуже помітно, адже ми прогулюємося пішохідною вулицею Маріахільфер: широка пішохідна частина, зонована різним мощенням, на якій часто встановлені широкі зручні лавки, перші поверхи віддано магазинам, жодних автівок. Навіть велосипедисти тут їздять повільно, адже для них немає окремої велодоріжки: за рішенням планувальниць/ків, правлять бал на цій вулиці пішоходи, а всі решта мають підлаштовуватись.

Гуляємо ми не самі, а з планувальницями цієї вулиці з Віденської мерії і нашою групою навчального візиту. Кларисса Кнейс розповідає про складну боротьбу за пішохідну Маріахільфер — 9 років ініціативна група з мерії переконувала мешканців/ок прилеглих районів, управління транспорту, політиків та автомобільне лобі зробити вулицю пішохідною, обіцяючи соціальні вигоди та підвищення привабливості міста. Торговельна палата Відня так і казала: «Це абсурд. Тут ніхто ніколи не буде гуляти». Проте, із перевагою у кілька відсотків прихильники пішохідної Маріахільфер таки перемогли на міському референдумі 2014 року і скоро вулиця відкрилася для пішоходів та велосипедистів, але здебільшого закрилася для машин. (Пішохідною стала центральна частина вулиці Маріахільфер. Частина, яка йде за коло міського центру, лишається транспортною. На початку та наприкінці пішохідної зони є так званий спільний простір — shared space — частина дороги, де машини, пішоходи та велосипедисти мають однаковий пріоритет.)

Тут має бути галерея № 15

Дивлячись на переповнену галасливу вулицю, сотні заповнених магазинів, компанії підлітків на модульних вуличних меблях, вуличну музику й кіоски зі смаженими каштанами кожні 50 метрів, важко повірити, що у цей проект настільки не вірили. Кларисса визнає, що успіхом проекту Відень завдячує політикині з шостого району Ренаті Кауфманн, яка стукала у кожні двері і розповсюджувала інформацію на підтримку найдовшої пішохідної вулиці Відня.

На прикладі цієї вулиці Кларисса розповідає про принципи fair-shared cities — справедливих, або ж справедливо поділених міст: вулиці мають бути зручними для людей з інвалідністю, дітей, людей старшого віку, жінок, чоловіків, з увагою до щоденних завдань, які мешканці й мешканки щодня виконують. Кларисса пояснює, чому лавки мають бути такими широкими, який сенс несе різне мощення, чому саме так зонована вулиця.

Всі принципи, за якими планувався іміджевий проект пішохідної Маріахільфер, розроблялися департаментом міського планування Відня з початку 90-х років під кодовою назвою «гендерний мейнстрімінг» — група молодих архітекторок на чолі з Евою Кайл намагалися зрозуміти, як зробити міста справедливішими для жінок.

Зараз, коли розроблені піонерками Віденської адміністрації принципи входять в посібники з міського планування і вже є частиною мейнстрімного урбанізму, мерія Відня підтримала нашу навчальну поїздку, щоб поділитися досвідом.

Говорячи мовою визначень, гендерний мейнстрімінг — це підхід до планування, який ставить на перше місце особливі потреби уразливих груп із увагою до їх статі, віку, фізичного стану. Поняття мейнстрімінг використовується для підкреслення, що ці потреби мають стати частиною домінантної планувальної та будівельної культури. В цій статті ми розглянемо конкретні приклади застосування принципів гендерного мейнстрімінгу. Тож, як саме робити міста справедливими для багатьох, а не тільки привілейованих?

Пріоритезуйте найслабших — перевіряйте справедливість

«Демократія вимірюється не тим, чи всі у рівних умовах,
а тим, чи найслабкіша група в пріоритеті»

Ева Кайл, Департамент міського планування м. Відень

Сильніші групи користувачів схильні витісняти слабші групи користувачів: так, автомобілісти утискають пішоходів, а хлопці-підлітки займають весь ігровий майданчик, не залишаючи місця для дітей молодшого віку та дівчат. Саме по собі містобудування орієнтоване на молоду і здорову людину, а вірніше — чоловіка. Все, що не складає незручності для молодого і здорового чоловіка, не вважається серйозною проблемою: ми часто можемо почути, що пішоходи — ліниві і не здатні пройти зайві 30 метрів, а наземні переходи погані, бо створюють перепони для руху автомобілів. Таким чином, саме автомобілю надається пріоритет в пересуванні містом, і це при тому, що автомобілістів на тисячу киян лише 187. За такої пропорції здавалося б очевидним, що треба надавати перевагу громадському транспорту і пересуванню пішки, де це можливо (наприклад, від метро до роботи або до дому).

Такому підходу кинули виклик у Відні, де з 1992 року цими питаннями займався Жіночий департамент, який було створено після виставки 1991 року «Кому належить публічний простір? Повсякдення жінок в місті». Ця подія вперше на рівні міського планування привернула увагу до тем потреб справедливості публічного простору, потреб жінок і дівчат, пішоходів. Дослідження, проведене для виставки виявило, що:

  1. Жінки значно менше користуються автівками і значно більше пересуваються пішки (на той момент ⅔ автомобілістів були чоловіки). Проте, більше бюджету вкладається саме в автомобільну інфраструктуру, про зручність пішохідних зон містопланувальники не піклуються.
  2. Якщо маршрути чоловіків більш лінійні — робота-дім-робота, то маршрути досліджуваних жінок нагадують павутиння по всьому місті, адже жінки виконують роботу по догляду за родиною (закупівлі, школа чи дитячий садок, хімчистка і т.д. — все це відображалося в маршрутних схемах).
  3. Жінки здебільшого виконують роботу по догляду, проте, належної інфраструктури для виконання такої роботи немає: по запаркованих тротуарах неможливо проїхати з дитячим візочком, спускатися в підземні переходи не тільки небезпечно, але й важко з купленими продуктами, транспортне сполучення хороше з периферії до центру, але практично відсутнє в районі, місць для відпочинку на вулицях немає, пішохідні зони просто в поганому стані, на вулицях не вистачає освітлення, що додає тривоги уразливим групам.

Порівняйте ситуацію з сучасним Києвом:

Фактично, дослідження виявило, що жінки живуть в умовах інфраструктурної дискримінації: їхні потреби не беруться до уваги, немає жодних заходів з боку міста, аби покращити їх становище. Тож, гендерний мейнстрімінг винайшли як інструмент для виправлення цієї ситуації.

Дівчата-підлітки та чоловіки похилого віку як найуразливіші групи

Протягом 90-х і 2000-х у Відні було проведено багато досліджень і спостережень, які виявили набагато більше уразливих груп, ніж можна було собі уявити. Наприклад, одне дослідження показало, що дівчата у підлітковому віці практично зникають з парків і публічних просторів. Цьому виною гендерні стереотипи, які як раз починають наносити шкоду в цьому віці, витіснення з боку хлопців-підлітків, які займають всі ігрові простори і відмовляються грати «зі слабкими дівчатами», відсутність психологічно захищених місць, відчуття небезпеки, яке часто присутнє в парках. Таким чином, право на публічний простір жінки починали поступово втрачати саме в підлітковому віці, тож ініціативна група в Департаменті містопланування Відня хотіла цьому зарадити.

Вони добилися того, що саме цю проблему було взято за основу пілотних проектів Відня по гендерному мейнстрімінгу (заходи, які дозволяють включити потреби жінок та інших уразливих груп до «мейнстрімного» — загальноприйнятого містопланування та дизайну), було обрано три пілотних парки: Einsiedlerplatz (Айнзідлерплатц), St. Johann Park (Сент Йоханн парк), Fritz Imhoff Park (Фрітц Імхофф Парк), — де було вжито такі заходи:

  • Для дівчаток-підлітків та інших соціально слабших груп важливо, щоб простір був відкритий і не міг повністю закритися, як «баскетбольні клітки» — загорожені сіткою спортивні майданчики. Вони бояться почуватися, як в пастці. Тому в Айнзідлерплатц парку баскетбольну клітку зробили максимально відкритою і такою, де може грати одночасно три компанії, не конкуруючи за простір.
  • Стало зрозуміло, що треба робити не тільки активні зони для активних дітей, але й захищені для більш спокійних. Так, багатофункціональна платформа дозволяє менш активним дітям перебувати в спільному ігровому просторі і почуватися захищено.
  • Треба створювати вільний від страху простір (fear-free environment). В парку прибрали зарості дерев, зробили так, щоб він повністю проглядався вздовж всіх пішохідних шляхів; не було закутків.
  • Для кожної групи треба робити свою відокремлену зону. Так, було створено ігрові снаряди різного рівня складності для дітей різного віку та рівня активності, дівчатам особливо полюбилася сфера-павутинка; окремо стоїть стіл для пінг-понгу, столи зі стільцями для трапез, стільці і лавочки з поручнями для людей старшого віку.

Тут має бути галерея № 11

Як зазначила Клаудіа Прінц-Бранденбург, містопланувальниця і гендерна експертка мерії Відня, авторка пілотних проектів з гендерного мейнстрімінгу в парках, головне, щоб дуже різні групи могли перебувати в одному просторі і не заважати одна одній, адже парк належить всім. Комунікація між ними — це вже другий, добровільний крок. Там, де квартири найменші, а житло найбільш скромне, публічні простори треба робити особливо якісними, адже він буде компенсувати життєві умови найменш заможних. В цьому полягає справедливість, а також в тому, що менш спроможні групи або соціально слабші групи мають бути пріоритезованими.

Після цих спеціальних заходів у пілотних проектах парків Айнзідлерплатц, парк Св. Йохана та Фрітц Імхофф парк, стало зрозуміло, що дівчата стали практикувати більший спектр активностей, стали більш присутніми в публічному просторі. А це було показником, що в парку комфортно всім.

Проте, далеко не завжди уразливі групи одразу очевидні. Одне з досліджень показало, що в групі старшого віку (60+) більш дискримінованою підгрупою є саме чоловіки: після припинення роботи у них залишається менше соціальних зв’язків, менше звички перебувати в публічних просторах і гуляти, більше соціальної тривоги і відчуття несприйняття. Тоді планувальники стали вдаватися до спеціальних заходів, аби підтримати цю групу (простори для гри у шахи, тематичні заходи, спеціальні програми). Отже, гендер — це не тільки про жінок.

Пішоходизація як політичне питання

Якщо у вас потужне авто-лобі, створюйте пішохідне лобі!

Рената Кауфманн, політикиня 6го району

Дивно чи не дивно, але саме феміністки-планувальниці та політикині підняли у Відні питання пішоходів як політичне і створили пішоходне лоббі.

Політикиня Рената Кауфманн, яка впродовж 15 років була головою району Маріахільф і невтримною адвокаткою гендерного мейнстрімінгу, зрозуміла питання пішохідності як питання благополуччя соціально слабших і бідніших верств населення. Вона вже знала і про те, що пішохідна інфраструктура має більше значення для жінок, які виконують більше хатньої і доглядальної роботи, і хотіла зробити свій район справедливішим, а не тільки зручним для багатих автомобілістів, почасти чоловіків.

Ось рецепт Ренати Кауфманн, як зменшити автомобілізацію:

  • Було створено кілька невеличких пішохідних провулків, кілька вулиць зроблені односторонніми, що перевело міський трафік з району на головну магістраль.
  • Обмеження швидкості до 30 км всередині району.
  • Ліквідація паркомісць там, де це потрібно пішоходам або велосипедистам.
  • Пішохідна інфраструктура робиться максимально комфортною: на перехрестях тротуари розширюються, що дозволяє акумулювати на світлофорах багато пішоходів без штовханини, свято виконується правило «не менше 2х метрів», але всюди, за можливості, пішохідна зона максимально розширюється; вздовж тротуарів встановлюються поручні, а кожні 200 метрів має бути місце відпочинку, також обов’язково з поручнями; про якість покриття навіть не йдеться — вона завжди висока, всюди є тактильна розмітка.
  • Дуже важливою є ширина тротуарів. Було підраховано, скільки місця займають, наприклад, людина з двома дітьми і візочком або людина з покупками, і встановлені нові норми. Усюди, де можливо, пішохідні зони розширюються.
  • Особливо веселим лайфхаком поділилася пані Кауфман щодо нелегальної парковки: в місцях, де найчастіше нелегально паркуються, треба встановлювати велосипедні парковки! Це не тільки не дає паркуватись, але й нагадує про велокультуру. Взагалі, велопарковки встановлюються тільки на проїжджій частині, ніколи не на пішохідній. Велосипеди ділять простір із машинами, і нагадують, що вони на дорогах рівні.

Тут має бути галерея № 13

За словами пані Кауфман, опір автомобілістів був шаленим: через ліквідацію двох паркомісць скандал міг точитися місяцями. На питання, як їй вдалося побороти опір автолобі, колишня голова району весело відповіла: «А я люблю боротися! Створюйте пішохідне лоббі, це та найбільша група людей, яка найменше усвідомлює себе і свої інтереси. Необхідно висловлювати політичну стратегію на підтримку пішоходів. І я це робила впродовж 20 років».

Як зробити місто пішохідним? Наслідуйте бажані лінії!

Вже в Департаменті міського планування Відня ми говорили про те, як системно підвищити пішоходизацію. Desire lines — бажані лінії — це бажана та логічна траєкторія руху для пішоходів. Якщо ми хочемо зменшення автомобілізації та активації пішоходів, у плануванні пішохідних шляхів і переходів необхідно наслідувати логіку руху пішоходів, а не автомобілів. Якщо ми віддаємо пішоходам тільки те, що лишається від машин, ми перериваємо їх комфортні лінії пересування, збільшуємо кілометраж, знижуємо комфорт. За таких умов люди будуть намагатися пересісти на автомобіль. Ті ж, хто не може його придбати, змушені будуть «задовольнятися» тим, що для них лишилося і переживатимуть погіршення якості власного життя.

Тому чільною проблемою підвищення привабливості пішоходизації є створення безперервного, безбар’єрного, безперешкодного, комфортного, безпечного та логічного руху пішоходів. Як раціональна істота — яка, до того ж, витрачає пішки більше енергії, ніж в транспорті чи автомобілі — пішохід(ка) намагатиметься скоротити відстань, і якщо він/вона бачить нелогічне додавання метражу до свого маршруту, то сприймає це як знак, що пішоходи тут на другорядному місці.

Тому у Відні ми не знайдемо доріжок по периметру, підземних переходів чи наземних переходів в незручних місцях: звичайною практикою районів є рахувати легальних і нелегальних перехожих доріг, рахувати потік пішоходів, складати мапи їх природних маршрутів, аби визначити, де краще облаштувати світлофори і прокладати тротуари.

В цей момент я відчула один з найбільш прикрих дисонансів, адже в цьому ж самому році керівник Апарату КМДА Володимир Бондаренко обзивав пішоходів лінивими, адже ті не хочуть проходити зайві 60 метрів і перебігають дорогу у провулку з Хрещатика до Бессарабки. Окрім того, що такий підхід суперечить ідеї бажаних ліній, пан Бондаренко ще й не бере до уваги, що ширина тротуару збоку Бессарабського ринку фізично недостатня для трафіку такої кількості пішоходів, тому там ніхто ніколи в здоровому глузді ходити не буде.

Отакими кроками, від спорудження підземних переходів до ігнорування бажаних ліній руху пішоходів, планувальники та чиновники з мерії прирікають наше місто на посилення автомобілізації, а відтак і її негативних ефектів — смогу, погіршення якості публічного простору й відчуження. В той час, коли наслідування бажаних ліній — це найпростіше, що може бути.

Читайте також: Як не вмерти від смогу: Київ має змінити транспортну політику

Безпека та зменшення тривожності в публічному просторі

Мабуть, після флешмобу #янебоюсьсказати українським читачам та читачкам не треба пояснювати, чому жінки почуваються так небезпечно в публічних (і не тільки) просторах, це — загальновідомий факт. В підході гендерного мейнстрімінгу особлива увага приділяється не тільки безпеці, а й зменшенню тривожності (у Відні є ціла програма зменшення тривожності, anxiety reduction). Адже іноді раціонально ми розуміємо, що безпеки немає, а мозок сприймає деякі ознаки загрозливого середовища, через що жінки переживають постійний і шкідливий стрес. В пілотному проекті району Маріахільфе було відпрацьовано такі принципи:

  • Транзитні зони мають проглядатися і бути гарно освітленими. Підсвічувати треба не тільки згори високими ліхтарями, а й знизу та на рівні очей. Дерева не мають створювати суцільних хащів.
  • На ділянках, де архітектура не дозволяє покращити безпеку, наприклад, у вузьких проходах поміж будинками, було встановлено дзеркала заднього і бокового бачення, які дозволяє жінкам слідкувати, хто йде за ними та хто вирине з-за рогу.
  • В 90-ті, коли до досягнення безпечного простору було ще далеко, Рената Кауфманн створювала вечірні жіночі патрулі, які проводжали жінок від транспорту до будинку, паралельно спілкуючись і дізнаючись про особливо проблемні ділянки, де треба підвищити безпеку.
  • Спілкування з мешканцями району підказувало, які ділянки сприймалися особливо небезпечно і що з ними треба робити.

Ці прості і дешеві заходи за відгуками мешканок допомогли знизити тривожність під час пішохідних маршрутів, збільшити безпеку і привабливість пішохідного способу життя.

Тут має бути галерея № 10

Як полегшити виконання домашньої та сімейної роботи? Фрауен-Верк-Штадт

В рамках візиту ми ознайомилися з невеликим житловим районом на 357 квартир під назвою Frauen-Werk-Stadt (Жіночі майстерні), який було розроблено суто жінками-архітекторками за принципами позитивної дії (позитивні дії — це дії, спрямовані на підвищення репрезентації жінок у сферах, з яких вони виключені). В основу планування закладені принципи гендерної справедливості у житловому будівництві й пріоритет в дизайні дітям дошкільного віку, людям похилого віку, дівчатам, жінкам. Для них впроваджено заходи, які дозволяють почуватися особливо захищено, комфортно, мати своє місце в публічному просторі. Серед таких заходів були:

  • Район розроблений суто пішохідним, машини всередині і довкола заборонені. Є підземні парковки на 70% домогосподарств району. Пішохідна інфраструктура максимально комфортна.
  • Наскрізна ідея проекту — підтримати жінок у їхній роботі по догляду, тому посередині кварталу розташований дитячий садочок, куди можна завести дітей по дорозі на роботу, пральню влаштовано на даху будинку з розкішним краєвидом, щоб зробити хатню роботу менш рутинною, є додаткові спільні кухні, ігрові кімнати для дітей, комірчини для дитячих візочків тощо.
  • 4 квартири розроблено під потреби людей з інвалідністю (на етапі планування радилися з майбутніми мешканцями), весь простір кварталу є безбар’єрним, включно з комунікаційним центром, дитячим садочком, кухнями, публічним туалетом.
  • Добре продумані публічні і напівпублічні простори (на окреме сусідство або родину). Вони компенсують невеликі квартири (50% житла — субсидоване).
  • В районі є квота на невеликі квартири для жінок з маленьким доходом.

Тут має бути галерея № 14

Фрауен-Верк-Штадт є першим і найбільшим проектом в Європі, де системно на рівні кварталу застосовані принципи гендерного мейнстрімнгу.

Зараз в це важко повірити, але втілення цього проекту відбувалося з багатьма перешкодами. Фрауен-Верк-Штадт — перший у Відні проект, до архітектурного конкурсу щодо якого запрошували тільки архітекторок (принцип позитивної дії). Коли головна архітекторка Франциска Ульман закінчила роботу над районом, вона та її прибічниці в адміністрації мали багато складнощів в узгодженні проекту. Також було багато негативних — ба навіть сексистських — відгуків і настроїв. Проте, беззаперечний успіх Фрауен-Верк-Штадт був важливою символічною перемогою: він не тільки довів, що архітекторки можуть братися за такі великі проекти, але й допоміг максимально втілити принципи рівності в житловому районі. Тепер ця історія надихає багатьох архітекторок по всій Європі бути більш залученими в планування міського простору і підвищення якості житла більшої кількості груп мешканців.

Чим цей досвід може бути корисний нам?

На основі порад віденських містопланувальниць/ків ми розробили кілька порад для міст Східної Європи, які зараз є в транзитному періоді розвитку:

  • Робіть прискіпливий профіль груп користувачів об’єкта (парку, мікрорайону тощо), обирайте одну-дві цільові групи і робіть конкретні заходи саме для цих груп. Ідея зробити все зручне для всіх однаково — утопічна. Проте, те, що зручно найуразливішим групам, зручно й решті (принцип універсального дизайну).
  • Намагайтеся зрозуміти, які групи більш уразливі, і пріоритизуйте їх, тобто намагайтеся зробити простір особливо дружнім саме для них.
  • Боріться за репрезентативність жінок в архітектурних професіях та державних структурах, адже більше різноманіття веде до врахування потреб більшої кількості груп; звичайно, боріться й з усіма іншими формами дискримінації в політиці та держслужбі.
  • Справедливо розподіляйте бюджет, вкладайте в пішохідну інфраструктуру, робіть регулярну інспекцію пішохідних зон (найчастіше інспектують тільки дороги).
  • Розширюйте тротуари і робіть їх зручними.
  • Піклуйтеся про безпеку і про зменшення тривоги в публічному просторі.
  • Намагайтеся зробити можливим, аби багато абсолютно різних груп могли проводити час в одному просторі.
  • «В дизайні публічних просторів функція важливіша за естетику» — чільний принцип соціально-орієнтованого дизайну. Обирати в проектах треба не найкращий дизайн, а найкращий соціальний ефект.

Більше порад і вказівок можна знайти у посібнику Віденської мерії «Гендерний мейнстрімінг в міському плануванні і розвитку».

Тут має бути галерея № 12

Жінки тоді і зараз, які ведуть до справедливих міст

Гендерно-чутливий підхід і справді робить міста справедливими для багатьох. Саме для багатьох, адже для всіх — то надто абстрактно. Розуміння наявності різних груп в місті, різниці в їх соціальному й економічному становищі, усвідомлення різниці в їх потребах, а після того — вживання додаткових заходів саме для більш уразливих груп — ось віденський рецепт справедливішого міста.

Для мене було і лишається питанням, як репрезентація жінок в міських адміністраціях і в політиці впливає на створення більш справедливих міcт. Приклад Відня показує, що про права жінок на публічний простір почали піклуватися саме жінки, які створили Жіночий департамент. (Жіночий департамент нещодавно було розпущено новою директоркою міського планування Відня. За її попередника робота цього департаменту тільки віталася.) З інтуїцій про власні потреби і більшої схильності до емпатії до інших уразливих груп, але й не без читання феміністської літератури, вони підняли абсолютно непомічене питання інфраструктурної дискримінації жінок. У 90-ті та 2000-ні саме ініціативні жінки-містопланувальниці та політикині були в авангарді боротьби за справедливі та пішохідні міста. Ми бачимо, що саме ця тенденція набирає обертів у світі. Без позитивної дії — архітектурного конкурсу на проект Фрауен-Верк-Штадт суто для жінок — не вдалося би втілити принципи гендерного мейнстрімінгу в окремо взятому районі, який довів на практиці ефективність цих принципів.

Всі ці приклади підводять до думки, що різноманіття у міських адміністраціях та політиці — це саме те, з чого треба починати, аби прийти до справедливих міст. Залишається тільки повторити відоме феміністичне гасло: гендерна рівність завжди на часі.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі