Очікуючи, що суспільні рухи в постсоціалістичних країнах використовуватимуть той самий репертуар дій, що й, скажімо, рухи в Західній Європі чи Північній Америці, ми ризикуємо прогледіти важливі форми колективної дії.

В останні роки ми спостерігаємо підйом масових протестів у Центральній та Східній Європі й, зокрема, в Південно-Східній Європі. Наприклад, у Болгарії, Румунії, Словенії, Боснії та Герцеговині люди виходять на вулиці, щоб виразити своє розчарування корумпованими елітами, які не дослухаються до них, і розвитком суспільства у напрямі, вигідному лише кільком людям, а не більшості. Ці протести озвучують натхненну міжнародними рухами критику неолібералізму і заходів жорсткої економії у поєднанні з розчаруванням політичними лідерами та партіями у своїй країні.

Інші форми низової мобілізації, однак, зазвичай проходять непомітно. Не менш важливими знаком трансформації постсоціалістичних громадянських суспільств та вуличної політики є підйом і розвиток міського низового активізму в містах по всьому східноєвропейському регіону. Цей тип локального, часто маломасштабного та неяскравого активізму, пов’язаного переважно з вирішенням повсякденних проблем, легко уникає уваги медіа, так само як і об’єктива дослідників суспільних рухів, що схильні зосереджуватися або на громадських та правозахисних організаціях, здатних ефективно лобіювати щось перед політиками, або на більш традиційних протестних подіях на кшталт масових демонстрацій.

Утім, аналіз протестних подій у Чехії та Словаччині наштовхує на думку, що місцевий «самоорганізований» громадський активізм — тобто колективні дії, учасники яких мобілізувалися без залучення організацій — є найпоширенішим видом громадського активізму в цих країнах. Ця форма активізму передбачає «багато подій без організацій та з невеликою кількістю учасників».

Маломасштабні та неформальні види активізму переважають також і в Польщі, але ймовірно, що така сама ситуація і в багатьох інших країнах у постсоціалістичній Європі, а також у Росії. Справді, багато мобілізацій у зв’язку з «міським питанням» у цьому регіоні — саме такого типу.

Глобальні джерела натхнення та локальні дії

Десятиліття неоліберальної реструктуризації міст і вільне панування приватних інвесторів та девелоперів у формуванні міського простору в Центральній та Східній Європі (так само як і в багатьох інших частинах світу) призвели до руйнування системи надання послуг та забезпечення певного рівня життя для великих частин населення.

Не дивно, що такий розвиток міст спровокував численні протести серед містян по всьому регіону, які вимагали змін у міській політиці, безпечних умов праці та доступного житла. Це також призвело до мобілізації проти приватизації та комерціалізації публічного простору. Мобілізації проти нелегальної експлуатації міського простору чи на захист зелених зон або інших інтересів, пов’язаних із місцевим життєвим середовищем, відбувалися по всьому регіону, в тому числі і в Росії. Мобілізації на захист культурної спадщини, а також активізм під проводом архітекторів чи митців також досить поширені.

Міський низовий активізм у Центральній та Східній Європі розвинувся як реакція на місцеві проблеми та потреби, хоч і часто черпає натхнення в міських рухах по всьому світу. У кількох країнах регіону були місцеві версії активізму у стилі «Окупуй Волл-стріт» та «Права на місто», і в дедалі більшій кількості міст виникає міське садівництво.

У Варшаві організації орендаторів житла та сквотери у дещо нетрадиційний спосіб об’єднали зусилля для захисту прав орендаторів та вироблення вимог до місцевої влади щодо голосу та участі в міських справах. Вони позичали протестний арсенал одне в одного: орендатори почали використовувати методи прямої дії (такі як блокування проти виселень), а сквотери вступили в діалог із політиками.

Громадські організації існують в Росії та інших пострадянських країнах. У Литві, наприклад, відбулося різке зростання кількості громадських організації у міських та сільських областях у відповідь на скорочення фінансування публічної інфраструктури в багатьох районах. Місцеві жителі формують такі організації, щоб ефективніше висувати вимоги місцевій владі. Однак у Литві доступність фінансування від структурних фондів Європейського Союзу стала додатковим стимулом для формування громадських організацій.

Зрозуміти міський активізм у Центральній та Східній Європі

Суспільні рухи формує контекст, у якому вони з’являються. Постсоціалістичний контекст добре ілюструє обмеженість зосередження лише на протестах, масових чи вуличних, у вивченні суспільних рухів: із таким підходом дослідники та інші спостерігачі ризикують прогледіти інші важливі форми протестних дій, і таким чином недооцінити чи хибно зрозуміти колективні дії, як власне відбуваються на місцях. Більше того, очікуючи, що суспільні рухи в постсоціалістичних країнах використовуватимуть той самий репертуар дій, що й, скажімо, у Західній Європі чи Північній Америці, ми ризикуємо недогледіти важливі форми колективної дії.

Скажімо, думка, що суспільні рухи або беруть участь у протестах, або ризикують стати сервісними організаціями чи групами самодопомоги — і третього не дано — не допомагає зрозуміти колективні дії в цьому суспільному контексті (якщо взагалі десь допомагає): у багатьох випадках групи паралельно беруть участь в обох видах діяльності. Перспектива «третього не дано» особливо погано підходить для розуміння міських рухів, адже вони зазвичай долають такі дихотомії. Замість «або одного, або іншого» суспільні рухи — це зазвичай «і те, і інше», вони багатофункціональні за своєю природою, водночас спрямовані і на вирішення практичних проблем, і на протистояння.

Протест може набувати багатьох форм. Коли влада не реагує чи застосовує репресії, символічний опір, судові позови, збір підписів чи навіть написання листів до влади є протестними діями. Вирішення проблем у суді та спроби привернути увагу медіа до судових справ — це стратегії, що їх міські активісти використовують у спробах компенсувати неспроможність лобіювання в умовах, коли політики не реагують на протести.

Слід визнати, що багато мобілізацій є реактивними і спалахують у відповідь на загрозу безпосередньому життєвому середовищу людей. Однак це не означає, що такі мобілізації можна списувати як прояви реакцій у стилі «лиш би не на моєму подвір’ї» (not in my backyard).

По-перше, проблеми повсякденного життя не лише цілком легітимні, вони ще й сприяють ширшій політизації питань. Спільний досвід повсякденного життя забезпечує основу солідарності та колективних дій серед громадян, у яких мало досвіду в висуванні політичних вимог.

Долання меж між домашньою сферою, громадською сферою та політичною сферою з метою колективної дії — це складне завдання в постсоціалістичних суспільствах, так само як і долання політичного розчарування, загальної недовіри до мотивацій колективної дії та віддавання переваги індивідуалістичним стратегіям вирішення проблем.

Локальний міський активізм сприяє почуттям спільності, стає першим кроком до розбудови більш загальної (суспільної) довіри, необхідної для подолання пастки низької довіри в постсоціалістичних громадянських суспільствах. Крім того, в контексті, де «політичне» асоціюється з «брудною» політикою, ризикованою чи просто небезпечною, сильна прив’язаність до спільного місця — це чинник, що уможливлює формування політичної суб’єктності. За допомогою колективних високо оцінюваних культурних та просторових стосунків зі своїм містом чи районом звичайні люди можуть прийти в активізм.

По-друге, щоб пом’якшити поширене зображення місцевих мобілізацій як реакцій у стилі «лиш би не на моєму подвір’ї», корисно стежити за протестувальниками протягом тривалого часу, щоб вловити розвиток суспільних процесів. Мобілізації, які спершу здаються не більш ніж реакціями на зовнішні загрози — на кшталт протестів проти девелопменталістських проектів, які мешканці не хочуть бачити у своєму районі, — насправді можуть стати поштовхом до ширших процесів із далекосяжними наслідками.

Наприклад, вони можуть призвести до узагальнення вимог, розбудови нових суспільних відносин чи подолання недовіри між сусідами та городянами — усе це закладає основи для майбутніх колективних дій. У репресивному контексті, коли публічний простір суворо обмежений, як-от у сучасній Росії, «своє подвір’я» насправді слугує напівпублічним простором, що сприяє процесам політизації повсякденних реалій та вимог.

Таким чином, активний захист своїх інтересів у зв’язку з безпосереднім середовищем городян важливий не лише у зв’язку осяжним успіхом чи поразкою конкретної міської боротьби. Така боротьба є процесом реконструкції громадянського значення міського простору в цьому регіоні шляхом виховання громадянського світогляду та ідентичностей і відстоювання права впливати на публічну політику, і таким чином вона слугує оновленою основою для активної громадянської позиції в цьому суспільному контексті.

Міські низові рухи та розвиток постсоціалістичного громадянського суспільства

Я піду ще далі та стверджуватиму, що міський низовий активізм є важливою новою стадією створення постсоціалістичного громадянського суспільства. По-перше, ріст міського низового активізму змушує нас оновити та переосмислити загальноприйняте зображення постсоціалістичних громадянських суспільств як «слабких», «пасивних», залежних від неурядових організацій та спонсорів. На противагу залежному від неурядових організацій громадянському суспільству, що розвинулося протягом перших десятиліть політичної та економічної трансформації завдяки допомозі з-за кордону, такий міський активізм фінансується майже винятково з внутрішніх коштів — якщо взагалі має фінансування — і керується знизу (фінансування від ЄС для кількох проектів громадських організацій у Литві — лише один із небагатьох винятків, однак навіть там левову частку роботи роблять волонтери й велика частка фінансування йде з місцевих джерел).

По-друге, громадський активізм у міському контексті свідчить про важливі зміни в постсоціалістичних громадянських суспільствах як у сенсі посилення внутрішніх структур громадянського суспільства, так і у сенсі його відносин із владою. У кількох країнах Центральної та Східної Європи можна спостерігати виникнення посиленої співпраці та розвиток дорадчих структур всередині громадянського суспільства.

Зокрема, Польща виділяється своїми інституціями учасницького та дорадчого урядування, що утворилися як усередині громадянського суспільства, так і між громадянським суспільством та державною владою. До таких інституцій належать місцеві та центральні структури громадського радництва, Форум публічних дебатів при адміністрації президента, інституціалізація громадянської ініціативи щодо того, що законопроекти в цивільному законодавстві можуть бути подані за підтримки 100 000 підписів, процеси учасницького бюджетування в багатьох польських містах, громадянські панелі/присяжні, і не забуваймо також про численні процеси діалогу в соціальних медіа.

Групи міських активістів об’єдналися в Конгрес міських рухів, який вперше зібрався в 2011 як неформальна коаліція різноманітних груп міських активістів, сформована, крім усього іншого, з метою отримати важелі впливу на місцеву владу.

Конгрес жінок Польщі, який уперше зібрався в 2009, — ще один приклад формування дорадчого форуму з організацій та груп громадянського суспільства.

Формування парасолькових організацій із громадських організацій в Литві — як на рівні міст, так і на національному рівні — є ще одним прикладом посилення громадянських інституційних структур і голосу громадянського суспільства у формуванні політики. В інших країнах так само наявні та поступово починають працювати структури для діалогу між діячами громадянського суспільства та місцевою владою.

Більше того, була сформована широка «Коаліція міських рухів» з метою підтримки балотування міських активістів як кандидатів у місцевих виборах у листопаді 2014 у різних містах по всій Польщі. В результаті кандидати, що представляли міські рухи, отримали крісла в шістьох міських радах, а також у раді Центрального району Варшави.

Окрім усього сказаного, багато інших груп міських активістів у Центральній та Східній Європі вирішили слідувати традиції «антиполітики», тобто обрали громадянську самоорганізацію на відстані більш ніж простягнутої руки від «брудної політики». Це особливо стосується інституціалізованої політики на національному рівні. Однак діяльність також може набувати виразно неполітичних форм, принаймні в свмосвідомості залучених активістів. Візьмімо, наприклад, популярні велосипедні події «Критична маса» (Critical Mass), які часто пропонують способи артикуляції суспільної критики та відстоювання міських прав.

Боротьба може набувати різних форм, і конкретні практики залежать від контексту, в якому опиняються борці. Тож у якому стані перебувають постсоціалістичні громадянські суспільства? Ну, не в такому сумному, як зазвичай нас змушують повірити описи залежного від неурядових організацій та слабкого громадянського суспільства. Міська низова мобілізація кидає виклик образу надмірно професіоналізованих та орієнтованих на лобіювання неурядових організацій як основних діячів громадянського суспільства в постсоціалістичному контексті. Втім, буде видно, чого новий тип низового активізму справді зможе досягти в політичному сенсі.

Авторка є професоркою соціології в Університеті Гетеборга, де очолює кілька дослідницьких проектів на тему суспільних рухів у Центрально-Східній Європі

Статтю openDemocracy переклала Роксолана Машкова

Ми хочемо стати кращими і потребуємо вашої думки.
Будь ласка, заповніть коротку анкету (гугл форма), це займе не більше 3 хвилин.
Дякуємо за співпрацю!

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі