Інклюзивність міського простору означає його доступність не лише для людей з інвалідністю. Іншими важливими групами користувачів, на потреби яких варто звертати особливу увагу, є, наприклад, літні люди, а також діти і підлітки. На скільки вони є виключеними з міського простору і що їх, власне, виключає?

Відповідь на це питання шукала у своєму дослідження соціологиня з Києво-Могилянської Академії Анастасія Іванюта, яка раніше стажувалася в Аналітичному центрі CEDOS. У цій публікації вона розповідає про методологію та результати своєї роботи.

Mistosite запрошує усіх охочих авторок і авторів до дискусії на тему інклюзивності міського простору для дітей, підлітків та інших суспільних груп. Ми також заохочуємо студенток, студентів, випускників та випускниць університетів розповідати про свої навчальні та кваліфікаційні дослідження, пов’язані з тематикою міст та міського розвитку.

Читайте також:
Як в Україні (не) залучають дітей та підлітків до міського управління

1 січня 2016 року в Україні жило 7 612 006 людей віком до 17 років, що складало 17,8% від усього населення країни (за даними Держкомстату). Незважаючи на чисельність цієї групи, на неї не часто звертають увагу. І навіть та увага, яка є, як правило, пов’язана з бажанням виховати гідних майбутніх громадян та громадянок. Вкрай рідко мова йде про питання дискримінації дітей та молоді, недостатності прав і можливостей: як загалом, так і в окремих галузях, наприклад, просторі міста та взаємодії у ньому.

Місто — це відкритий для всіх публічний простір. Принаймні, він має таким бути. Відповідно, різні групи населення повинні мати доступ до різних локацій та різних видів мобільності і не бути виключеними з окремих частин міського простору.

За деякий час діти та підлітки вже самі матимуть змогу творити, організовувати та змінювати міський простір. Важливим підґрунтям для цього може стати їхня активна участь у міських проектах ще з юного віку. Але їм треба надати не лише можливість бути залученими до суспільної активності, але і доступ до міського простору у повній мірі. Це створюватиме розуміння, як функціонує місто, а також що необхідно для гармонійного співіснування та взаємодії усіх його мешканців і мешканок.

У березні-квітні 2017 року я провела дослідження щоби з’ясувати, чи існує ексклюзія дітей та підлітків з міського простору Києва, та виокремити її різновиди. Вибірка формувалась за принципом теоретичного насичення: коли у відповідях респондентів/ок перестала з’являтися нова інформація, польовий етап завершився. Дітей до 11 років виключено з вибірки через очікуваний низький результат інтерв’ю, які з ними проводилися б. Було опитано 15 підлітків від 11 до 16 років, серед них 6 дівчат та 9 хлопців.

Інтерв’ю можна охарактеризувати як напівструктуровані. Гайд складався з шести блоків питань про користування транспортом та мобільність, участь у прийнятті рішень, можливості доступу до інформації та рефлексії про перебування у місті в дитячому віці.

Питання про користування громадським транспортом, контроль пересування з боку відповідальних дорослих, проживання у певній місцевості мали мету отримати максимально чіткі та вичерпні відповіді. Інші ж питання бути спрямовані на те, щоби наштовхувати респондентів/ок на думки та спогади про їхню взаємодію та самопочуття у міському просторі, його суб’єктивну оцінку. Досить часто питання формулювалися в процесі інтерв’ю, як логічне продовження та уточнення попередніх відповідей.

При складанні ґайду інтерв’ю враховувалась специфіка опитуваної групи: зокрема, було навмисно застосоване звертання на «ти», щоби зменшити дистанцію між інтерв’юеркою та опитуваним/ою. Питання були сформульовані максимально чітко та зрозуміло, без застосування лексики, яка могла би бути невідомою для підлітків. Під час підготовки та проведення інтерв’ю використовувалися методичні рекомендації ESOMAR з інтерв’ювання дітей та молодих людей.

Одним з суттєвих обмежень інтерв’ю було те, що, згідно з правилами етики проведення досліджень з дітьми, необхідний дозвіл батьків або іншої відповідальної за них особи (наприклад, вчителя/льки). Як результат, у деяких випадках не вдавалося домовитися про зустріч на етапі обговорення такої можливості з батьками респондентів/ок.

Ще одним суттєвим обмеженням інтерв’ю було те, що опитувані часто не могли дати розгорнутих відповідей на питання, що очікується при такому методі дослідження. Причин для цього може бути декілька. З одного боку, підлітки можуть сприймати таке опитування, як контрольну роботу в школі, де відповідати треба чітко та зрозуміло, замість того, щоби висловлювати свою суб’єктивну думку та заглиблюватися в деталі власного досвіду. З іншого боку, перешкодою до більш відкритого та розлогого висловлення могло бути те, що більшість (або й всі) респондент/ки брали участь у подібному виді опитування вперше, про що вони самі часто згадували після завершення інтерв’ю. Оскільки раніше вони з таким не стикалися та не мали змоги заздалегідь обдумати питання, не всі могли спонтанно згадати якісь яскраві та значимі деталі свого досвіду. Власне, часто бракувало само-рефлексії, адже вони ніколи не пробували проаналізувати та переосмислити свій досвід у будь-якій сфері, тим паче, взаємодію з міським середовищем.

(Не)безпека як чинник виключення

Кожен підліток, з яким я проводила інтерв’ю, зазначив, що в місті недостатньо безпечно. Як наслідок, з місць, які є або ж сприймаються як небезпечні, діти є виключеними. Респондент/ки зазначають декілька ознак певної місцевості як небезпечної чи загрозливої:

1) присутність девіантних осіб (наприклад, у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння) або агресивних тварин (наприклад, бездомних собак)

«Ну, стараюсь избегать переходов, подземных, в которых нет метро. Там же всякие бандиты могут быть. Или какие-то места, где сидят алкаши.» (2)

«Є, коли ходять якісь люди п’яні або не дуже виховані» (7)

При чому, це може бути не лише інформація з третіх вуст чи пересторога стосовно потенційної небезпеки, а й особистий травматичний досвід взаємодії з такими особами, який, наприклад, наводить одна з респонденток:

«У мене в під’їзді жила людина, яка колись — ну, я виходила з під’їзду, і він почав мене душити, ну, наркоман. Я тоді злякалась дуже сильно. І ще зверху жив алкоголік — комбо! ... І було страшно виходити на вулицю, бо була можливість зустріти таких людей.» (13)

Інша респондентка згадує про місцевість, де вона часто буває через її безпосередню близькість до місця, де вона любить проводити час, і яка відлякує її через присутність великої кількості бездомних тварин:

«Якраз біля Старокиївської гори, якщо проходити з Кудрявської вулиці, то там є таке місце, де хазяї підкормлюють собак, щоб вони охороняли машини. І собаки, вони підкормлені, але вони все одно агресивні, бо вони не домашні. Тому, да, там страшно.» (15)

2) місця, де через їхні постійні характеристики (погана освітленість, закинутість, віддаленість від пожвавлених місць) потенційно можуть відбуватися небезпечні події:

«Меня пугала наша собачья аллея ночью. ... Ну это мы ее с мамой так назвали, там собаки гуляют, вдоль детского садика.» (4)

«Мене дуже лякали всякі темні вузькі проходи між будинками...» (7)

Один з респондентів згадує, наприклад, місця, що знаходяться в безпосередній близькості від місць проживання та навчання, де можна побачити багато шприців (найбільш імовірно, залишені там наркозалежними, що проводять там час). Такі місця виключення дітей та підлітків поєднують у собі ознаки з першого та другого пунктів: вони водночас мають і постійні негативні характеристики (наявність небезпечних предметів), і потенційну можливість перестріти девіантних осіб.

«Так, є. У нас недалеко від дому є велика недостроєна будівля, інколи там ходиш і бачиш — там все розмальоване, і я один раз там побачив шприц, та ще такі гаражі недалеко від школи є, і там ми в минулому році бачили, як просто мільйони шприців, дуже багато їх було.» (6)

«Парк вночі — я не осмілюсь туди піти. І я живу в такому районі, де багато всяких бандитів, криміналу. Тобто навіть в моєму будинку жили люди, які розповсюджували наркотики, і мама мене інколи не випускала на вулицю, тому що боялася.» (13)

3) місця, які є небезпечними саме для дітей, наприклад, такі, де діти не мають достатньо досвіду, навичок чи розуміння для відповідних дій (приклад, нерегульовані наземні пішохідні переходи):

«Но мама все равно говорила, чтобы я ходила длинной дорогой, потому что там светофор стоит. Есть длинная дорога от моего дома к школе — там через сфетофор — обходить вообще по десятой дороге, а есть короткая, но там просто пешеходный переход без сфетофора. ... Но все равно я с подругой ходила через пешеходный переход.» (4)

Цікаво, наскільки різниться суб’єктивне сприйняття безпеки підлітків ними самими та їхніми батьками. Зазвичай, у дітей та підлітків досить високий «поріг страху» під час перебування у міському просторі, їхні негативні відчуття крутяться скоріше навколо дихотомії «приємно/захопливо — неприємно/відразливо». Натомість, батьки оцінюють потенційні безпеки для своїх дітей більш «об’єктивно» та прискіпливо.

Власне, цим батьки дуже часто і створюють додатковий чинник виключення — запроваджуючи заборони на прогулянки дітей поза домом/квартирою у вечірній/темний час доби. У таких практиках заборон «заради блага» прослідковується гендерна сегрегація: про це зазвичай говорять дівчата, а не хлопці. В цьому випадку можна говорити про контроль з боку авторитетних осіб (наприклад, батьків) як чинник виключення.

Саме для подолання цієї безпекової проблеми розробники публічних просторів у Відні, використовуючи гендерно чутливий підхід до міського планування, потурбувалися про те, щоби дитячі майданчики завжди перебували у полі зору та в межах «слухової досяжності» мешканців/ок прилеглих житлових будинків, а усі доріжки в парках добре освітлювалися (Manual for Gender Mainstreaming in Urban Planning and Urban Development, 2013).

Обмеження, впроваджені батьками, відчуваються підлітками гостріше, ніж будь-які інші. Вони чітко усвідомлюють, що через ці обмеження є виключеними з певних місць чи видів діяльності у міському просторі (при чому, потенційна небезпека може бути перебільшена). Ось як такий досвід докладно описує одна з респонденток:

«Я тоді ходила в школу, і все моє оточення це була школа, там площадочка і трохи там біля будинку місця. А потім, коли я почала ходити в КПДЮ сюди, я вже ходила повз... ну, мене мама вот спочатку водила до восьми, а потім я ходила сама, тоді вже в мене було більше свободи, я інколи гуляла тут в парку, і тоді, якщо я знаходила якісь парки, якщо була можливість, я зразу туди йшла, тому що коли дуже багато всяких машин, бетону, цього всього — це напружує.» (13)

Як ми бачимо з цієї цитати, респондентці бракувало особистого часу для того, щоб самостійно досліджувати зелені зони у місті, які були для неї комфортними та привабливими для проводження часу. Її задоволеність своєю мобільністю у міському просторі помітно зростає, коли вона отримує змогу самостійно обирати маршрути свого пересування принаймні у певні проміжки часу.

«Я гуляла там, де мені можна було, а не в тих [місцях], що мене приваблювали.» (13)

З іншого боку, для деяких підлітків потенційно небезпечні зони не є зонами виключення власне через те, що вони не сприймають їх як небезпечні. Один з опитаних респондентів (інтерв’ю № 10) в середині інтерв’ю зазначає, що в його районі багато закинутих недобудов і він би хотів це якось змінити. Але після наступних питань виявляється, що він не сприймає ці місця як небезпечні чи загрозливі: не оминає їх під час свого пересування цим районом, і, відповідно, вони не є чинниками його ексклюзії у міському просторі.

Окремого обговорення заслуговують підземні та наземні пішохідні переходи. Традиційно підземні переходи вважаються більш безпечними, адже на наземних, а особливо, на нерегульованих наземних пішохідних переходах, завжди існує ризик ДТП. Однак, якщо говорити про безпеку, насправді підземні переходи також мають багато недоліків.

Можна назвати кілька причин, чому підземні переходи також стають ділянками ексклюзії для дітей та підлітків у міському просторі:

  1. обмежена видимість внаслідок незадовільного або часто відсутнього освітлення;
  2. можливість зустрічі з девіантними особами, ризик несподіваного нападу;
  3. обмежена досяжність звуків до наземного простору;
  4. характеристики, які не несуть в собі небезпеки, але відбивають бажання користуватися цими просторами, наприклад, неприємний запах.

Одна з респонденток так відповідає на питання про те, які події/місця її лякали в більш ранньому віці:

«Напевно, переходи, — вони завжди були темними і страшними. ... Так, підземні переходи, також там дуже неприємно пахло.» (11)

«Ну, стараюсь избегать переходов, подземных, в которых нет метро. Там же всякие бандиты могут быть.» (2)

Окрім того, підземні підходи часто можуть відштовхувати своїми фізичними характеристиками, які несуть безпосередню шкоду здоров’ю. Таке враження про ці простори може складатися як внаслідок отриманого особистого досвіду, так і внаслідок інформування про досвід інших. Одна з респонденток зазначає:

«Я б зробила нормальні дороги, ну дороги саме пішоходні хоча б, бо в мене багато знайомих там ноги ламали чи якось так. Ну, в мене мама, наприклад, виходила з переходу, там щось не так було зі сходами — ну і нога уже...» (15)

Ексклюзія внаслідок обмежень, встановлених третіми особами

Досить часто трапляються випадки, коли діти виявляються виключеними з тих чи інших територій не внаслідок їхніх негативних характеристик, а внаслідок обмеження чи заборони доступу до певної території. Одна з респонденток пригадує такий епізод з більш раннього віку:

«Ми часто виносили такі підстилки, там розмальовували, малювали щось, або грали в ігри різні. Також ми придумували... виносили іграшки, теж ними грали. Там закрита територія, садочок, і поряд можна було погратись. Але тепер туди не пускають. Тому що це державна установа.» (11)

Особливість ситуації полягає у тому, що цей простір не був зруйнований і не був повністю видозмінений, але до нього був обмежений доступ. Цілком можливо, що у майбутньому,він знову стане відкритим для дітей.

Обмеження в користуванні міським простором можуть виникати не лише через пряму заборону доступу до певної ділянки, а й через руйнування або спотворення звичного для дітей та підлітків простору, яким вони користувалися. Ось такий приклад наводить одна з респонденток:

«Иногда после школы я тайком от мамы, ходили с подругой, у нас там детская площадке, мы садились на качели. А потом их в нашем 9 классе взяли и спилили.» (4)

Як наслідок, простір (дитячий майданчик у цьому випадку) не перестав існувати і навіть не змінив своїх функцій, але через втрату свого початкового вигляду та певних характеристик (наявності гойдалок), він втратив свою актуальність та комфортність для певної частини дітей та підлітків, і, відповідно, втратив свою інклюзивність для цієї групи.

Навчальні заклади, як-от школи, мають бути більш дружніми до дітей та підлітків, проте часто встановлюють певні обмеження для території, що до них належить:

«Ну есть поле, но на нем играть нельзя. Это собственность школы, и поэтому на нем нельзя играть. Ну есть там поле, которому уже 100 лет, наверное.» (10)

Ще однією проблемою, про яку можна почути, є обмеження мобільності учнів та учениць під час їхнього безпосереднього перебування у школі чи іншому навчальному закладі. Це проявляється, наприклад, у забороні виходити зі школи між заняттями, не лише за територію школи, а навіть за двері самої будівлі. Такі обмеження пояснюються в першу чергу безпекою для учнів та учениць, адже за межами школи, де немає супроводу, вони можуть зазнати неприємностей. З іншого боку, на шляху до та зі школи, який багато дітей все ж долають самостійно, ніхто не переймається уникненням таких небезпек. Окрім цього, такими засобами керівництво шкіл намагається обмежити можливості учнів та учениць купляти певних товарів неподалік від школи та проводити часуза несанкціонованими заняттями (наприклад, курінням).

«У нас раньше такие пацаны, мы их называем „чипсоеды“ — они там куда-то бегут во всякие магазины, покупают чипсы, ныкают их в рюкзаке... Ну, вот... Ну, я к таким не относился и не отношусь.» (2)

Такі заборони насправді дуже обмежують мобільність дітей та підлітків, які не мають змоги проводити час між заняттями на відкритому просторі, навіть коли надворі панує сприятлива погода. Якби території навколо шкіл були обмежені від потенційних небезпек та водночас обладнані відповідно до потреб школярів та школярок, вони могли б зайняти важливу нішу у ділянках міського простору, що є інклюзивними для дітей та підлітків.

Простори, інклюзивні для дітей та підлітків

Насамперед, чого і варто було очікувати, це дитячі та спортивні майданчики — перше, що спадало респондент/кам на думку. Це заледве не єдині місця на карті міста, які створені та призначені виключно для дітей. Важко говорити про те, наскільки повноцінно та вдало вони оснащені відповідно до потреб користувачів/ок (особливо, з урахуванням різних вікових груп). Багато з них використовуються вже десятки років і протягом усього цього часу не зазнавали жодних реконструкцій або оновлень. Водночас, незважаючи на це, дитячі та спортивні майданчики все ще лишаються просторами, де діти та підлітки можуть зустрітися і разом провести час. Власне, вони стають своєрідними публічними просторами, інклюзивними саме для них, і саме через це певним чином ексклюзивними для дорослих.

«Ну, детские площадки, мы там любим з друзьями поиграть в разные игры.» (2)

«Есть всякие спортивные площадки, есть там детские площадки... Ну там, как бы, взрослым не очень удобно, а детям там в самый раз.» (8)

Також респондент/ки згадують простір біля шкіл, як такий, що призначений в першу чергу для дітей та підлітків:

«Ну, ті, що поруч зі школами.» (1)

Оскільки значну частину свого часу підлітки проводять у навчальному закладі, коли з’являється вільний час між заняттями чи після них, вони переважно проводять його у безпосередній близькості від школи. Якщо ж біля школи розташовані, наприклад, стадіон чи сад, а учні та учениці проживають неподалік, наприклад, у прилеглих будинках, вони, скоріш за все, ще частіше використовуватимуть ці простори, навіть і у ненавчальні дні.

Цікаво, що діти та підлітки часто сприймають певну територію чи місцевість привабливою для них у тому випадку, коли пов’язують її з певними важливими для них соціальними інтеракціями. Наприклад, один з респондентів (інтерв’ю № 10) зазначає, що його улюбленими місцями у Києві є територія навколо станцій метро «Дарниця» та «Шулявська», а при подальшому роз’ясненні виявляється, що позитивне сприйняття цих районів сформувалось саме через те, що він там часто проводить час з друзями. У таких випадках ключову роль відіграє не естетичність оформлення району і не якість інфраструктури, а прив’язка до значущих для певного індивіда занять.

Стикаючись з питанням про відкритість та дружність певних місцевостей Києва до дітей та підлітків, опитувані часто прив’язували свої відповіді з можливостями руху в цих просторах, зокрема, спорту та активного відпочинку. Наприклад, діти часто люблять кататися на роликах, і відповідно, вибирають ті місця, які є найбільш придатними для цього.

«Наверное, Мариинский парк, потому что там много спусков, на роликах катаются...» (5)

«Я б, чесно, на Хрещатику ліпший асфальт зробив, бо коли, наприклад, його перекривали, то якось там на роликах не дуже кататися. ... Ну взагалі я дуже часто катаюсь тільки в парках, тому що там гарні дороги — дуже зручно.» (7)

«Незручно, в нас там ями, і в нас там тріщини, особливо у мене біля дому, я там бачу, люди їздять, то там дуже часто падають вони.» (12) — про катання на роликах.

Таким чином, у цьому випадку пристосованість певних міських просторів до активного відпочинку є посередником, адже в пошуках зв’язку між загальними характеристиками публічного простору та суб’єктивного самопочуття дітей та підлітків на його території, ми натикаємося на третій чинник — оснащеність для спорту або інших активних занять. Іншим словами, загальні характеристики публічного простору опосередковано пов’язані з суб’єктивним самопочуттям дітей та підлітків через оснащеність просторів для активного відпочинку.

Цікаво, що поєднання двох вищезгаданих аспектів — можливість зустрітися з друзями та пристосованість простору до активного проводження часу — також відіграє важливу роль.

«Це може бути навіть простий майданчик, де можна зустрітися з друзями та й посидіти, порозмовляти. Ну, стадіон, де можна покататися з друзями на велосипеді». (6)

Тісно пов’язаною з цим питанням є також тема використання дітьми та підлітками прибудинкових територій, які у щоденній розмовній мові зазвичай означені як «двір». Досить часто вони включають в себе дитячі майданчики, проте не завжди. Їхньою характерною особливістю є, зазвичай, захищеність від шуму та відділеність від автомобільних доріг житловим будинком або декількома будинками. Особливо така тенденція прослідковується у мікрорайонній забудові.

Ставлення різних респондентів/ок до проведення часу «у дворі» кардинально відрізняється: для когось це звична щоденна практика, а для когось ця територія — лише транзитна на шляху додому.

«Ну, я не дуже „дворовий“ хлопець, я просто, скажем, сиджу вдома, роблю уроки, там, читаю, якусь презентацію роблю і так далі.» (1)

«Ну, постійно, ну, якщо я там не робив уроки, якщо я не був в школі чи я не був в садочку, то я завжди був у дворі, грав з друзями — ну, крім вечора, коли я там відпочивав, дивився телевізор чи з батьками там читав.» (3)

Причиною цьому може бути те, що для проведення часу на прибудинковій території необхідний певний ступінь включення в соціальне середовище цієї території. Біля будинків, у конкретних «дворах» часто формується певний гемайншафт (спільнота) і невключеність до неї (а точніше, до її дитячої та підліткової частини) може призвести до небажання проводити там час взагалі, спричинене соціальним дискомфортом.

Це припущення підтверджується емпіричним матеріалом:

«Подобається те, що у нас у дворі багато людей, будинків, всі знайомі у нашому мікрорайоні.» (14)

На питання про те, чи часто вона проводить час «у дворі», ця респондентка відповідає так:

«Майже кожен день. У нас там всі знайомі, я вже казала. Сусіди організували наче дитячий майданчик, поставили там кілька пеньків, столик і крісла, тому там грали.» (14)

Як бачимо, у цьому випадку важливу роль відіграє соціальний капітал. Наявність певних зв’язків з мешканцями та мешканками навколишніх будинків у мікрорайоні сприяє тому, що простір між будинками стає більш комфортним для дітей та підлітків та, відповідно, більш інклюзивним.

Можливі шляхи вирішення

Один з респондентів зазначає, який спосіб організації дитячих майданчиків йому до вподоби:

«Я дуже люблю площадки, там де от в одному куточку всякі качелі, лазити, а в іншому — є от вільний простір, трохи вільного простору, там де можна побігати, навіть в того самого „кеча“ пограти.» (7)

Власне, цими словами респондент ілюструє один з принципів, в розроблений представниками та представницями віденського підходу гендерного мейнстрімінгу. Будуючи нові дитячі майданчики або плануючи парки, які були б дружними до різних груп, вони впроваджували принцип зонування території на ділянки з різною функціональністю. На практиці це означає, що окремі зони мають бути призначені для різної діяльності: одні — для активних спортивних ігор (наприклад, футбол, баскетбол), інші містять різноманітні конструкції для рухливих розваг, ще інші — тихе та трохи відділене від шуму місце для тих, хто хоче відпочити. Завдяки цьому кожен/кожна може знайти у такому публічному просторі місце, де йому/їй буде найбільш комфортно та яке найточніше відповідатиме потребам певної дитини чи підлітка у конкретний момент часу (Manual for Gender Mainstreaming in Urban Planning and Urban Development, 2013).

Інший респондент (інтерв’ю № 5) пропонує створити парк на місці незакінченого будівництва, де було б багато дерев і «щось для дітей, наприклад, гірки», були лавочки, вуличні бібліотеки (невеликі шафки) тощо. Таким чином, він озвучує сучасну популярну тенденцію до ревіталізації міських просторів — перетворення та наділення новими властивостями будівель або просто закинутих міські території, які не виконують жодних корисних функцій. Наприклад, у презентованій респондентом ситуації незакінчене будівництво могло б стати парком та, відповідно, зоною відпочинку, як для дітей і підлітків, так і для дорослих, до того ж, підвищувати естетичну привабливість конкретного району та міста загалом.

Частина підлітків усвідомлює необхідність існування та відповідного функціонування у місті достатньої кількості публічних просторів. Одна з респонденток так формулює, які зміни вона хотіла б бачити у місті:

«Збудувала б більше парків та зелених зон, якісь цікаві місця, там, де можна покататись на велосипеді. Можливо, якісь скейт-парки або ще щось таке... Зони для відпочинку з диванчиками. Можливо, вуличний кінотеатр, щоб можна було посидіти.» (11)

Таким чином, вона виділила одразу декілька типів публічних просторів, спрямованих на різні категорії не лише дітей та підлітків, а міського населення загалом:

  1. простори для активних видів діяльності (скейт-парки, місця, де можна покататися на велосипеді);
  2. зони для відпочинку, обладнані вуличними меблями;
  3. публічні простори, які можуть використовуватися для проведення різних зібрань та заходів.

Наявність таких місць оживлювала б міський простір і робила його більш привабливим для різних груп мешканців та мешканок, у тому числі, для дітей та підлітків.

Одна з респонденток в процесі інтерв’ю також відрефлексувала часто незадовільний стан наявних дитячих майданчиків і необхідність їхньої заміни або оновлення, які нерідко відбуваються лише у зв’язку з політично забарвленими подіями.

«І от чомусь площадки роблять тоді, коли вибори. Тобто був якось час, коли була стара дуже площадка, і там ще був старий слоник якийсь, качелі поламані і все відвалювалось, але ми все одно там грались. ... Коли я вже виросла, тоді вже поставили нову.» (13)

Ця ж респондентка влучно помічає інші недоліки організації міського простору з боку адміністрації, наприклад, повне нехтування потребами щоденних користувачів/ок міського простору.

«Нормально проклала б доріжки, ну, тому що люди ходять теж по частині, де повинна рости, наприклад, трава, є доріжка, але хтось захотів покласти саме так доріжку, і по ній не ходять.» (13)

З цією проблемою також боролися у Відні в рамках підходу гендерного мейнстрімінгу. Там наслідували бажані лінії (desire lines) — логічну траєкторію руху, яку обирали пішоходи. Мета цього — уникнення ситуації, коли пішохідні доріжки у місті проходять по периметрах і нехтуються користувачами через свою незручність (Manual for Gender Mainstreaming in Urban Planning and Urban Development, 2013). Якщо ж спостерігати за тим, як саме рухаються мешканці та мешканки, які маршрути вони обирають і як ці маршрути відрізняються від «санкціонованих», у майбутньому можна планувати та реконструювати вулиці таким чином, щоби маршрути були комфортними для пішоходів, не збільшували шлях та не змушували їх постійно видозмінювати траєкторії руху.

 

Таким чином, результати, отримані внаслідок проведення інтерв’ю з підлітками, дають змогу виділити низку чинників, що сприяють ексклюзії цієї групи з міського простору Києва:

  1. потенційна небезпечність певних просторів, пов’язана або з їхніми фізичними характеристиками, або з можливістю зустріти девіантних осіб або агресивних тварин;
  2. обмеження щодо мобільності у місті, встановлені батьками підлітків
  3. неможливість або обмеженість доступу до певних місць або видів мобільності, внаслідок дій третіх осіб (державних або приватних організацій, органів місцевої влади, навчальних закладів).

Явище ексклюзії дітей та підлітків безумовно присутнє у міському просторі Києва. Представники цих вікових груп негативно ставляться до цього, хоча й рідко розуміють, що мають справу саме з виключенням.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі