У Києві з громадськими туалетами все нібито гаразд: щороку щось реставрують та будують, на сайті міської адміністрації є мапа вбиралень у всіх районах, а час від часу на відкритті нових міських сходів чи мостів у кадрі телекамер миготять нові кабінки. Це те, що на видноті й у звітах відповідальних служб. Реальність трохи відрізняється: більшість міських вбиралень, які стоять на балансі Київводофонду, не працюють. А в тих, що працюють, переважно не йдеться навіть про можливість помити руки — що вже говорити про доступ до питної води чи пеленальних столиків.

У листопаді 2019 року Internationaler Arbeitskreis e.V. у партнерстві з Аналітичним центром CEDOS і за підтримки Міністерства закордонних справ Федеративної республіки Німеччини проводили навчальні обміни для міських активіст_ок* з України та Німеччини. Проєкт мав назву «Діалог заради справедливих міст». Продовжуючи напрацювання навчальних поїздок, Mistosite публікує серію медіаматеріалів, створених у рамках проєкту і написаних взимку 2019 року. В кожному з них ми розповідаємо про окремі аспекти (не)справедливості в сучасних містах.

Однією з важливих рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я для протидії поширенню нового вірусу SARS-CoV-2 є часте і ретельне миття рук. Під час карантину, який триває в Україні з 12 березня, багато людей не мають постійного доступу до води і мила. Дехто з них не має дому, інші змушені працювати на вулиці. Доступна система громадських вбиралень у місті змогла би частково зменшити ризик зараження для цих людей.

Ми спробували розібратися, як функціонують системи вбиралень в інших країнах і чого саме бракує Києву.

Життя у пошуках

У свої 26 років Олеся склала список туалетів на маршруті дім-робота: виписала у блокнот графік роботи міських вбиралень і найближчих кафе. На Майдані, наприклад, є «Глобус», на Контрактовій — «Пузата Хата». Якщо закортить на Почайній чи Тараса Шевченка, то не пощастило, бо навколо купа яток із кавою та всім можливим барахлом, але не туалети.

Пів року тому Олесі поставили діагноз «синдром подразненого кишківника». Це означає, що в будь-яку мить і в будь-якому місці — на роботі, в метро чи посеред вулиці — може схопити живіт, і на пошуки туалету залишиться кілька хвилин.

Читайте також:
In Search of a Bathroom: What is wrong with public bathrooms in Kyiv

Розповідати про це соромно. Невимушено за кавою не скажеш, що запізнилася на зустріч, бо знову ледь не обісралася. Тому більшість Олесиного близького оточення не знає, чому Олеся тричі подумає, перш ніж їхати на спонтанне побачення на інший кінець міста чи на заміську прогулянку. Та й у гості в інший район теж, бо туди добиратись іншою гілкою метро, а вона не перевірена.

Все почалося влітку — Олеся думала, що отруїлася, її пронесло. Взяла вихідний, трошки полегшало, але історія повторилася наступного дня, потім ще і ще. Могло схопити живіт перед виходом на роботу, дорогою чи на робочій зустрічі.

Стало страшно виходити з дому: ніколи не знаєш, коли й де це повториться, чи не закінчиться день тим, що вона не добіжить до вбиральні? Спершу Олеся намагалася виключати з раціону різні продукти — а може, це справді алергія на якийсь інгредієнт у її щоденних сніданках? Стратегія не спрацювала, і вона пішла по лікарях. Консультації та обстеження тривали два з половиною місяці, а жодні виписані ліки не допомагали.

Читайте також:
Кладовища, туалети, балкони: незручні теми у розмовах про місто

«Справа в тому, що діагноз цієї хвороби можна поставити лише шляхом виключення. Її ніяк не можна розпізнати за аналізами чи дослідженнями. Мої лікарі врешті зійшлися на тому, що це не може бути нічого, крім синдрому, і виписали антидепресанти, які почали трохи допомагати», — розповідає дівчина.

Причину хвороби так і не з’ясували — можливо, стреси, можливо, бактерії, спровоковані якимись зовнішніми факторами. Хвороба характерна тим, що в людини постійно болить живіт, її мучать проноси чи закрепи (або і те, і інше). І, каже Олеся, від цього розвивається тривожність, накривають панічні атаки і починається депресія. З дому виходити не хочеться, страшно навіть пройтися до найближчого супермаркета, не те що провести день поза домом чи поїхати на вечірку. Все це ще більше посилює симптоми.

Якщо раніше вона могла відмовитися йти у вбиральню, бо там бруд і антисанітарія, то зараз радіє навіть блакитним пластиковим біотуалетам, якщо на них не висить замок. Більшість, каже, працюють непередбачувано: можуть бути зачиненими навіть у робочий час, тому надійніше розраховувати на кав’ярні чи ресторани.

Кілька разів, коли кафе дорогою не траплялося, Олеся просилася в супермаркети чи аптеки. Там відмовляли: мовляв, керівництво не дозволяє, тому «йдіть шукайте десь». Одного разу це «десь» сталося прямо в метро.

«Я вибігла на платформі Шулявки і розумію: мені зараз треба добігти до виходу, а потім бігати шукати кафе, а це був ранок, і неясно, з котрої вони працюють, тим паче в цьому районі. Я ридала й не знала, що мені робити. Врешті підбігла до працівниці метро і попросилася в їхній туалет, хоч і боялася, що мені відмовлять так само, як відмовляли в магазинах і аптеках. Але вона, мабуть, відреагувала на сльози і все ж відвела — і я давно вже не бачила таких туалетів. Це спогади з дитинства: старі автовокзали, пліснява, сирість, просто дірка в підлозі, бруд», — згадує Олеся.

Туалетів у метро справді немає — і не було запроєктовано. Пояснюють це тим, що проїзд у метро короткотривалий, для облаштування кабінок треба переобладнувати станції. Метро — стратегічний об’єкт, ніхто ж не встановлюватиме камери в кабінки.

Читайте також:
Здоров’я — це політичний вибір. Що можуть зробити міста і держави

Проте боротися за туалети в метро і не потрібно, пояснює активіст Сергій Щелкунов. Кілька років тому він став автором петиції про створення мережі громадських вбиралень у Києві, яка набрала 10 тисяч підписів, але на цьому все завершилося.

За словами активіста, проблема не в тому, щоб туалети були саме частиною станції. А в тому, щоб люди, які користуються метрополітеном, могли швидко й легко скористатися вбиральнею за межами станції — на виході чи неподалік. Восени 2019 року врешті прийняли норму, що під час будівництва нових станцій на виході чи вході одразу проєктуватимуть і туалети, але старих станцій це нововведення не стосується.

«Безумовно, це відповідальність міста, і місто не має спихувати її на інших на кшталт метрополітену», — додає активіст.

Практика ділити відповідальність з бізнесами існує також в інших країнах. У канадській Оттаві, розповідає Сергій, бізнес не має права заборонити користуватися своїми вбиральнями, але є винятки — якщо на вході висить табличка, що туалет лише для відвідувачів. «Ідея в тому, що ти маєш формально написати це при вході. Така вимога дає розуміння майбутнім клієнтам, чи хочуть вони залишати свої гроші в місці, де послугу вбиральні надають лише гостям, які прийшли з грошима».

На офіційному сайті Київводофонду, який обслуговує київські вбиральні, є мапа, на яку нанесли громадські туалети в різних районах Києва. Це перше місце, де Олеся почала перевіряти туалети в своєму районі.

«Я зрозуміла, що я з цією проблемою надовго, і до цього треба бути хоч якось готовою. Я прорахувала всі можливі варіанти, куди бігти, якщо живіт схопить на якійсь із станцій метро дорогою на роботу — які поруч є громадські туалети, до котрої вони працюють, які кафе та коли відчиняються», — каже Олеся.

На сайті, крім карти, є опис різних типів вбиралень, які працюють у місті. Наприклад, є стаціонарні туалети в будівлях, модульні і контейнерні вбиральні з водою і світлом, мобільні кабінки без води і водовідведення. Вони є в парках, скверах, на пляжах, на туристичних маршрутах, на станціях громадського транспорту, на ринках і в торгових центрах, у різних місцях дозвілля на кшталт спорткомплексів, барів, ресторанів, театрів і так далі, в освітніх закладах, а якщо організовують фестиваль чи політичну акцію — і там теж.

Більшість туалетів не працюють, це позначено навіть на самій карті. Причини різні: вбиральню затоплює під час злив, вона потребує капітального ремонту чи реконструкції, працює лише влітку чи проходить по кримінальній справі.

«У місті Києві щорічно ремонтуються, модернізуються та будуються нові об’єкти інфраструктури, паралельно з цим з’являються нові або відремонтовані, осучаснені громадські вбиральні. Цей процес постійний», — пишуть на офіційному сайті. Процес, власне, вигладає так: якщо відкривають новий пляж, там оснащують вбиральню. Торговельний центр теж не побудують без туалета, так само як аеропорт, вокзал, заправку чи ресторан.

«Проблема в тому, що вбиральні роблять не як елемент інфраструктури, а як частину комплексу якогось об’єкта. І це головна, як на мене, поразка міської адміністрації», — каже Сергій Щелкунов.

За офіційними даними Київводофонду, за чотири роки, протягом 2014-2019 років, збудували та реконструювали 13 громадських вбиралень у парках, ще 19 просто відремонтували, встановили першу в Києві автоматизовану громадську вбиральню модульного типу біля Фунікулера (яка зараз, до слова, не працює).

«Їхня основна проблема — вони працюють до 8 вечора, а потім з якоїсь години ранку. А що робити в інший час? Це сумнівна ініціатива, — каже Олеся. — Інше питання — це умови. У більшості навіть не можна помити руки, там або немає води, або поламані крани. А це елементарна потреба — помити руки після туалету».

А ще, виявляється, вбиральні складно знайти, навіть якщо вони є: «Людина виходить зі станції метро — і не має жодного уявлення, куди їй іти, що робити далі. На деяких станціях метро це особливо проблематично. Наприклад, на Тараса Шевченка чи Почайній — там купа МАФів, яток із усім на світі, але знайти туалет — цілий квест», — розповідає дівчина.

Завжди можна піти в «Макдональдс»

З 2008 року в Києві діє розпорядження КМДА про те, що кожна людина має право зайти в туалет у закладах громадського харчування, тобто в будь-яке кафе, бар чи ресторан, їй не мають права відмовити чи взяти за це гроші. Це рішення — своєрідна альтернатива громадським туалетам. Але все ж не рівноцінна заміна громадських вбиралень, і ось чому:

По-перше, туалет в ресторані — не вбиральня, доступна для всіх. Це розпорядження одразу відкидає кілька груп людей: бездомних, людей з низьким доходом чи інші маргіналізовані групи, які не підуть у туалет в ресторан. Людина, яка ніколи не ходить у дорогі заклади, тим паче не проситиметься туди у вбиральню. Сором і страх відмови з’являється в багатьох людей, а це — додатковий бар’єр.

По-друге, це розпорядження не завжди працює. «У деяких закладах персонал усе ж відмовляє, і тоді може виникнути конфлікт, людина має вмовляти чи випрошувати, отримує додатковий стрес», — каже Сергій.

По-третє, пояснює активіст, це перекладання соціальної відповідальності міста на бізнес. «Потрібно в такому разі робити певні преференції для бізнесів, які надають доступ до вбиральні, але й запровадити стандарти громадських туалетів. Бо не всі вони в закладах громадського харчування доступні для всіх громадян і громадянок, і тому одразу виключають тих, хто могли би їх використовувати, але не використовують», — пояснює активіст.

Як може бути. Концепція Берліна

Два роки тому муніципалітет Берліна виклав у вільний доступ свою концепцію розвитку громадських вбиралень. У документі на сотню сторінок команда проаналізувала попит на туалети в різних районах і локаціях міста, розписала вимоги до різних типів вбиралень, пояснила логіку процесу аналізу та провела дослідження, як інші міста Європейського Союзу забезпечують доступ до громадських туалетів. І навіть детально розписала технічні, дизайнерські та екологічні вимоги до кожного типу вбиральні.

Читайте також:
Світ у віконці: як міські соціальні служби працюють з літніми людьми

Концепцію розробили, коли термін дії договору між мерією і компанією, яка обслуговувала вбиральні, добігав кінця. А це нібито давало можливість переглянути, наскільки туалети, що вже існують, виконують свої функції, і як їх можна модернізувати. Нову систему вбиралень розробни_ці назвали «можливістю для Берліна ще більше покращити умови життя та привабливість міста».

Волонтери і волонтерки з українських спільнот Канади, Німеччини та США переклали берлінську концепцію на підтримку петиції Сергія Щелкунова та виклали її у вільний доступ.

«Звісно, київська концепція може бути іншою. Але накладати концепцію Берліна можна в підходах. Вони вивчали попит, дізнавалися, в яких місцях вбиральні потрібні, аналізували пасажиропотоки та навіть дані про гендерне співвідношення користувач_ок. Це фундаментально інакший підхід, — пояснює Сергій. — Якщо запитати наших чиновни_ць, чому наші туалети саме там, де вони є, логічної відповіді ми не отримаємо. Натомість у Берліні є детальне обґрунтування для кожної вбиральні, чому вона саме в цьому місці. Це важливо в контексті того, як приймають та реалізовують рішення».

Автори і авторки дослідження виділили чотири групи місць у Берліні, де мають бути вбиральні:

  • вокзали та зупинки трамвая;
  • туристичні місця та маршрути;
  • зелені зони та водойми: парки,
  • місця для купання, гральні майданчики та навіть цвинтарі;
  • центри, де регулярно збираються люди: торговельні центри, вуличні ринки та нічні заклади.

Публікуємо кілька адаптованих тез із берлінської концепції.

Перш ніж розбудовувати чи добудовувати туалети, треба оцінити всю систему за кількома критеріями:

  • Економічність. Потрібно порівняти, що дешевше: викупити туалети, які вже є, чи побудувати нові, які моделі вбиралень вигідніші та чи можна налагодити співпрацю з бізнесами.
  • Художня цінність. Не можна просто взяти і поставити пластмасові блакитні біотуалети посеред історичної будівлі позаминулого тисячоліття. Туалети мають вписуватися в міський ландшафт. Тобто для кожного місця вбиральня має бути підібрана індивідуально. І ще — туалет має бути впізнаваним та помітним. Для цього мають бути продумані кольори, стиль, лого, і зокрема проведений конкурс із дизайну.
  • Безпека. Людям не має бути страшно заходити до вбиральні, і конструкція має передбачати захист від вандалізму.
  • Інтеграція. Вбиральні повинні бути для всіх груп людей. А для цього треба зрозуміти, про які, власне, групи йдеться і що їм потрібно. Це важливий аспект: перш ніж будувати туалет для людей з інвалідністю, треба спитати в людей з інвалідністю, що саме їм треба та які технічні вимоги вони ставлять. Йдеться також про людей літнього віку та бездомних. Автор_ки пишуть: «Для них користування вбиральнями є також способом соціалізації та причетності до громадського життя». Це одна з причин, чому доступ до туалетів має бути цілодобовим. Про плату за користування теж ідеться — її пропонують встановити на рівні 50 центів. Але врахувати й ті райони, де туалети мають бути повністю безкоштовними або безкоштовними для бездомних та інших людей, які не можуть заплатити.
  • Гігієна. Головне — автоматичне самоочищення та легке обслуговування. Має бути доступ до проточної води, щоб помити руки, і до додаткових засобів для дезінфекції. Умивальник має бути сенсорним, а прилади безконтактними, щоб унеможливити поширення всіляких бактерій. Відповідно, туалетні сидіння теж мають знежаражуватися автоматично, а вода в унітазі — зливатися самостійно. Важливо не забувати, що вбиральня — не лише для того, щоб випорожнитися. Це має бути комфортне місце, де людина має змогу набрати питної води чи запеленати дитину.
  • Екологічність. Економія води та енергії. За можливості — використовувати природне освітлення, наприклад, вікна в даху, сонячні та біогазові установки. Для системи опалення (розрахували, що температура у вбиральні має бути не нижче 15 і не вище 30 градусів) можна використовувати стічні води, але це вже заглиблення в технічні деталі.
  • Комунікація. Має бути комунікаційна стратегія. Не можна просто побудувати вбиральні, але не розробити систему інформування та зворотного зв’язку. Одна з ідей — роздруковувати мапу з вбиральнями на самих туалетах, а ще створити додаток, де можна відслідковувати найближчі туалети в реальному часі і давати зворотний зв’язок: що не так, як справи з чистотою та всім іншим.

Автор_ки, зокрема, проаналізували досвід сусідських міст і країн. У Цюриху, скажімо, міська влада розрахувала витрати близько 2 євро за одне використання туалету, і ця сума або повністю, або частково покривається з бюджету. Загальна вартість усіх вбиралень у місті перевищує 6 мільйонів євро на рік, де 41% витрат — це витрати на персонал, і ще 24% — оренда приміщень.

Спроби модернізувати систему громадських вбиралень на державному рівні в Україні теж були. З останніх новин: влітку 2019 року Міністерство охорони здоров’я запропонувало нові санітарні правила та норми, серед яких — збільшення кількості громадських туалетів, лавок і урн для сміття. Згідно з проєктом, вбиральні мають бути в усіх зонах зелених насаджень, де гуляють люди, відстань між вбиральнями має бути до 700 метрів, а в людних місцях — до 300 метрів, у кожній вбиральні має бути стіл для сповивання немовлят і доступ до питної води, а ще кожен стаціонарний туалет має бути під’єднаний до системи каналізації. Щоправда, далі обговорення справа не пішла.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі