Від шахти до музею: памʼять про індустріальне минуле між декомунізацією та туризмом

Як у переосмисленні радянської індустріальної спадщини зберегти пам’ять людей, які своєю працею сформували промислові міста? Про це розмірковує Олег Левій на прикладі міста Шептицького.

Залишені «за бортом»

20 липня 2026 року у Сполученому Королівстві на посаду премʼєр-міністра було призначено Енді Бернема — лейбориста, який, за влучним спостереженням The Guardian, у своїй риториці «забирає їжу» в популістів[1]. Оглядач_ки не були голослівними: левову частку першої програмної промови Бернем присвятив долі металургійних заводів, вугільних шахт і верфей, які постраждали внаслідок деіндустріалізації, а їхні робітни_ці залишилися без урядової підтримки. Однак від справжнього популіста нового премʼєр-міністра відрізняє те, що він не давав марних обіцянок відродити фізичну працю, а запропонував довготривалу стратегію підтримки громад, які опинилися у скрутному становищі. 

Така прицільна увага політиків до колишніх індустріальних районів далеко не унікальне британське явище. Популіст_ки багатьох країн збирають свої голоси обіцянками відродити славне виробниче минуле з фабриками та заводами, де життя видавалося більш зрозумілим, а робітни_ці були рушіями економіки, яких всі поважали. Трампівське гасло «Make America Great Again» апелює до тієї самої аудиторії. Ця стратегія ґрунтується не лише на банальній ностальгії. Вона глибоко вкорінена в самому процесі деіндустріалізації, який поєднує в собі економічні, соціальні та політичні перетворення, що змушують мільйони людей у всьому світі почуватися залишеними «за бортом».

У цьому світлі українська деіндустріалізація постає для нас ще химернішим явищем (якщо порівнювати з британською, до прикладу), адже відбувається в контексті грандіозних соціально-політичних перетворень. Я маю на увазі розпад Радянського Союзу, зміну політичних режимів, перехід від планової до ринкової економіки, а з 2014–2015 років — декомунізацію та кілька етапів війни з Росією, від якої найбільше страждають саме індустріальні райони. У своїй книзі «Донбас як метафора» Катерина Яковленко звертає увагу на те, що під час деіндустріалізації травми і трагедії місцевих гірни_ць, передусім особисті та професійні, послідовно замовчувалися. Шахтарські страйки кінця радянської епохи спершу отримали гучний розголос як один із чинників розпаду СРСР. Проте після здобуття Україною незалежності вимоги робітни_ць так і залишилися невиконаними. Невдовзі тема шахтар_ок, їхнього соціального захисту й економічної скрути була остаточно витіснена в медіа на маргінес. Невдоволення гірни_ць зводили винятково до матеріальних негараздів, тоді як втрата гідності та соціального статусу лишалися поза увагою[2]. Цією ситуацією вміло скористалися проросійські політики та російська пропаганда. Робітни_ці, які відчували, що їхня гідність була принижена, стали ласим шматочком для тих, хто обіцяв їм відновлення втраченого статусу, щойно регіон повернеться в тісні обійми Росії.

Тож руїни цехів, старі шахти, депресивні робітничі поселення, деградовані та забруднені ландшафти — це не просто незручні залишки небажаного радянського минулого. Виявляється, вони мають значно більше соціальне та політичне значення, адже несуть у собі памʼять ще живих робітни_ць, які там працювали. Ця памʼять існує у стані тривалого напіврозпаду і передається наступним поколінням[3]. Знецінена панівним неоліберальним дискурсом, вона й досі формує настрої мільйонів громадян_ок, які визначатимуть майбутнє повоєнної країни. Яким воно буде, якщо його творитимуть люди, які відчувають себе кинутими напризволяще? 

У цьому тексті я хочу показати, чому управління індустріальною спадщиною в Україні не може бути простою копією західної моделі. Я спираюся на свій досвід роботи над туристичною стратегією для Шептицького (колишнього Червонограда) у Львівській області, а також на порівняння з двома іноземними індустріальними регіонами — німецьким Руром і угорським Боршодом. Моя теза проста: спадщина і туризм можуть допомогти промисловим громадам здійснити справедливий перехід, але лише тоді, коли в центрі опиняються голоси самих робітників, а не будівлі чи інфраструктура. Цим текстом я не закликаю відмовитись від декомунізації, деколонізації чи розвитку туризму. Йдеться про те, що справедливий осуд радянської політичної системи не має обертатися знеціненням долі людей, які були змушені в ній жити і працювати. А прагнення привабити мандрівни_ць не повинно стирати голоси тих, хто збудував ці простори власними руками.

Як зупинити напіврозпад?

Радянська індустріалізація залишила нам у спадок тисячі заводів і фабрик. Деякі з них, з втратами пройшовши через складні процеси приватизації, змогли пристосуватися до нової ринкової економіки, але левова частка занепала. Індустріальні руїни, що утворилися на їхньому місці, складаються зі складної мережі ностальгії, конфліктів, колективного забуття та сорому. Цей стан якнайкраще описує метафора «напіврозпаду», яку запропонувала американська дослідниця Шеррі Лінкон: «[Д]еіндустріалізація має період напіврозпаду, і, подібно до радіоактивних відходів, її ефект залишається ще довго після того, як закинуті промислові будівлі зрівняли з землею, а колишні робітни_ці знайшли нову роботу»[4]. Руйнуючись фізично та розриваючи міську тканину, занедбані підприємства водночас руйнують місцеві громади. Стикаючись із відсутністю робочих місць, люди (найчастіше молодь і кваліфіковані кадри) покидають депресивні індустріальні регіони[5]. Однак мало хто може втекти від періоду напіврозпаду. Індустріальна пам'ять не лише впливає безпосередньо на робітни_ць, а й відбивається на наступних поколіннях, у ландшафтах та інституціях. Соціальні моделі, уявлення про працю, гендерні ролі, успадковані від індустріального періоду, передаються нащадкам через родинні сценарії, мову та тілесні звички. Несучи в собі батьківську пам'ять, ці люди нерідко стикаються з труднощами соціалізації та пошуку роботи[6]. Як розірвати цей ланцюг напіврозпаду? 

Часто універсальною відповіддю в таких ситуаціях вважають туризм. Із розвитком мобільності та доступності подорожей індустріальний туризм перетворився на тренд, приваблюючи мільйони відвідувач_ок — від німецького Руру до польського Сілезького музею в Катовіце. Згідно зі звітом Future Market Insights, світові доходи від культурного туризму станом на 2023 рік оцінюються в майже 6 мільярдів доларів США і за прогнозом зростуть у чотири рази, сягнувши близько 23 мільярдів до кінця 2033[7]. Дані ERIH також показують, що більше половини (60%) відвідувач_ок індустріальних обʼєктів у Європі — житель_ки того самого регіону, які витрачають гроші у своїй громаді, а не вивозять їх на іноземні курорти[8]. А соціологічне опитування серед житель_ок чеського постіндустріального міста Острави показало, що 83% респондент_ок прагнуть, щоб місто пам'ятали як символ індустрії, а 91% переконані, що комбінат є частиною іміджу міста. Для колишніх робітни_ць створення музею та приплив турист_ок стали актом вшанування їхньої праці та підтвердженням власної гідності й самоповаги[9]. Така статистика не залишала сумніву: спадщина та туризм перезапускають економіку, створюють сферу послуг, гальмують відтік населення і повертають гордість для громади. 

Одним з найвідоміших випадків ревіталізації та пристосування індустріальної спадщини є Рурський басейн на заході Німеччині, який довгий період називали «кузнею країни». Зіткнувшись із закриттям шахт і заводів, регіон занепадав. У відповідь на хвилю знесень, що охопила історичні промислові ландшафти Західної Німеччини, зародився громадський рух за збереження промислової культури. Переважно це була ініціатива ми_сткинь, журналіст_ок і науков_иць. Їхня боротьба мала успіх, і вже у 1990 році після обʼєднання Німеччини турбота про промислову спадщину стала невідʼємним обовʼязком усіх земель країни. Роком раніше розпочалася програма з відновлення Рурського регіону. За десятиліття з державною підтримкою у 2,3 мільярда євро було реалізовано понад 100 проєктів у 19 містах і містечках колишньої зони видобутку вугілля та виробництва сталі. У регенерації регіону обʼєдналися зусилля держави та муніципалітетів, промислових корпорацій, громадських організацій та місцевої спільноти. Регіон пройшов довгий шлях від визнання цінності промислових обʼєктів як памʼяток до їх повторного використання. Відновленні шахти та заводи обʼєднали в маршрути промислової культури, що привернуло увагу мільйонів турист_ок. Це зміцнило економіку регіону та зберегло його промислову ідентичність, а кейс Руру став хрестоматійним у відновленні колишніх індустріальних регіонів[10]. 

Німецькі фахів_чині популяризують ревіталізацію регіону як універсальну модель трансформації, а українські експерт_ки, політики_ні та менеджер_ки із захватом озираються на цей досвід[11]. У їхній уяві туризм став чарівною пігулкою, що може вилікувати економіку будь-якої громади. Однак такий погляд часто не враховує, що німецька модель розвивалась десятиліттями, спиралася на активність громадянського суспільства та величезну грошову підтримку держави і відбулася у країні, де промислове минуле не було політичною стигмою. Природа та контекст української деіндустріалізації мають зовсім інший характер.

Як заводи стали «спадщиною»

Аби збагнути специфіку нашого досвіду, варто критично поглянути на те, як формувалася західна індустрія спадщини. Цей феномен став прямим наслідком структурних змін глобального капіталізму 1970-х років. Як переконує антропологиня Анна Цзин, конкуренція американського та японського капіталів мотивувала виробників заміщувати повні цикли продукування ланцюгами постачання і переносити найбільш застарілі та брудні процеси виробництва в регіони світу, що розвиваються[12]. Це дозволило значно здешевити продукцію, проте призвело до поступової деіндустріалізації та переходу до економіки надання послуг. Попри системність процесу, він не був безболісним. Велика кількість людей залишилися безробітними і були змушені покидати депресивні регіони. Наприклад, склад населення вже згаданого Рурського регіону змінився докорінно. З 1961 до 2016 року кількість молоді віком до 20 років впала з 1,6 мільйона до 919 тисяч осіб. А з 500 тисяч шахтар_ок у Рурському регіоні залишилось всього 4500[13]. Проте ключовий факт полягає в іншому: Захід зміг дозволити собі музеєфікацію заводів і перетворення їх на мистецькі кластери саме тому, що реальне фізичне виробництво було експортоване в бідніші куточки планети. А індустрія спадщини постала як дитя нової сервісної економіки.

Паралельно з цим відбувалася революція в осмисленні самого поняття спадщини. Дослідник Девід Ловенталь переконливо доводить, що тривалий період спадщина була привілеєм панівних еліт[14]. Класична західна ідея спадщини, яку дослідниця Лорайджен Сміт концептуалізувала як авторизований дискурс спадщини (Authorised Heritage Discourse, AHD), формувалася навколо палаців, соборів, замків і садиб, тобто естетично привабливих слідів еліт, чию історію вважали вартою пам'яті. Звичайні люди, їхня праця і побут у цю картину потрапляли рідко. 

Друга половина XX століття похитнула цей порядок[15]. Разом із деіндустріалізацією, рухом «історії знизу» та піднесенням вернакулярної (повсякденної) історії з'явилося запитання: чому ми зберігаємо замки та палаци поодиноких багаті_йок, але не цехи, у яких працювали тисячі людей? Надання заводам, фабрикам і шахтам статусу спадщини розширило коло репрезентованих груп і стало формою демократизації. Офіційний статус ніс за собою визнання вкладу робітни_ць у розвиток суспільства та підтримку їхньої гідності.

Проте цей процес має і зворотний бік. Статус спадщини несе у собі економічний потенціал. Щойно робітничий простір стає туристичним об'єктом, він потрапляє в логіку споживання. Живі досвіди тих, хто тут працював, витісняються, естетизуються або стерилізуються заради розваги приїжджих мандрівни_ць. Наслідками такого перетворення, окрім економічного зростання, є замовчування голосів і стирання слідів робітни_ць, які раніше населяли ці простори та розбудовували їх своєю працею, потом і кров'ю[16]. На Заході пошук балансу між пристосуванням до нових умов і збереженням пам'яті про минуле став ключовою дилемою цієї сфери. Щоб колишній завод вижив, його часто доводиться перетворювати на музей, галерею чи коворкінг. Але що більше простір підлаштовують під відвідувач_ку, то менше в ньому лишається від тих, хто тут працював. Відмова від пристосування нерідко означає руїну і забуття.

Токсичне минуле

Україна після розпаду СРСР постала перед викликами зовсім іншого масштабу. Дослідниця Джуліан Томанн підкреслює, що деіндустріалізація у країнах колишнього Східного блоку не була структурним наздоганянням Заходу. Вона постала як унікальний феномен, адже радянська промисловість була нерозривно пов'язана з політичною системою, яка її забезпечувала. Крах цієї системи, перехід від авторитаризму до демократії, від планової до ринкової економіки і зміщення фокусу на розбудову національної держави — це той контекст, у якому відбувалася деіндустріалізація в Україні[17].

Аби пом'якшити цей перехід, західні демократії надавали інвестиції вчорашнім соціалістичним економікам. Однак вони надходили з жорсткими умовами: вжиття заходів щодо зменшення інфляції, прискорена приватизація та відкриття ринку для іноземних товарів. У результаті це не лише пришвидшило занепад вітчизняного виробництва, яке не могло конкурувати з іноземною продукцією, а й призвело до символічного знецінення робітничого класу. 

Неоліберальний дискурс, що прийшов із західними інвестиціями, супроводжувався проєктом так званої «ліберальної педагогіки», яка мала на меті сформувати повноцінне нове «підприємницьке “я”»[18]. Це передбачало різку відмову від радянських моделей поведінки. Соціалістична промислова спадщина та пов'язана з нею культура праці почали сприйматися як небажане минуле і токсичний тягар, який стає на перепоні розвитку нової людини вільного ринку. Шановані як герої праці та головні рушії модернізації робітни_ці за одну мить перетворились на тих, хто «легітимізував» повалений комуністичний режим[19]. 

Декомунізація, що розпочалася після 2014 року й була доповнена деколонізацією після початку повномасштабного вторгнення, ще більше загострила сприйняття радянського минулого як ворожого в Україні. Опитування Wilson Center за 2023 рік свідчить, що майже половина респондент_ок (49%) вважають відмову від радянського минулого критерієм «хорошого громадянина». З цією тезою не погодилися 24%, а ще чверть респондент_ок не визначилася з позицією[20]. У цьому контексті спогади робітни_ць про солідарність, соціальну захищеність і гідність перетворилися на «ірраціональні» та «регресивні». Ностальгія відображала прекарний стан працівни_ць промисловості, але сприймалася як туга за політичним режимом і як загроза не лише ринковій економіці, а й національній державі[21]. 

Отже, колишні перемож_иці індустріальної революції опинились у позиції переможених. Унаслідок визнання їхнього вкладу у розвиток суспільства на Заході заводи та фабрики отримали статус спадщини. Ці органічні та поступові процеси дозволили розвинути в подальшому економіку індустріального туризму. У разі прямого запозичення цієї моделі для українських громад, враховуючи описані вище особливості деіндустріалізації, розвиток індустрії туризму в нашій країні загрожує загнати голос робітни_ць у потрійну пастку стирання:

• неоліберальний дискурс, що замінив соціалістичний, ставить робітни_ць у позицію невдах, які не змогли пристосуватися до нової ринкової економіки;
• спрощене бачення декомунізаційних і деколонізаційних процесів таврує робітничу працю та спогади про минуле як «обслуговування режиму і тугу за ним»;
• комодифікація індустріальної спадщини заради розвитку туризму ризикує перетворити простори їхньої роботи на інстаграмну естетичну картинку для гостей, стираючи і гордість за їхні досягнення в минулому, і розуміння їхнього прекарного становища в сучасності.

Кінець епохи вугілля 

Щоб побачити, як ця пастка функціонує на практиці, звернімося до прикладу конкретного міста. У 2024 році центр вугільної промисловості Львівщини — місто Червоноград (нині Шептицький) — ухвалив нову стратегію розвитку громади[22]. Вона стала відповіддю на серйозний виклик, що постав перед економікою та ідентичністю населеного пункту. Після більш ніж 70 років вугільна галузь, яка сформувала обличчя міста та досі дає роботу близько 5 тисячам мешкан_ок, поступово згортається. В рамках кліматичної конференції COP26 Україна з 40 країнами світу погодилася відмовитись від видобутку вугілля для виробництва електроенергії до 2035 року[23]. Повномасштабне вторгнення не змінило планів уряду навіть попри критику профспілки гірників[24]. Тож закриття підприємств басейну стає питанням найближчих років. Проте чим замінити надходження від вуглевидобутку, які формують 15% міського бюджету?[25] І що запропонувати 5 тисячам працівни_ць, які за лічені роки втратять роботу, котра, можливо, була справою всього їхнього життя?

Однією з відповідей на цей виклик у стратегії визначено розвиток туризму. Проте коли під час розробки туристичної концепції наша дослідницька група аналізувала цей документ і спілкувалася з представни_цями місцевої влади, ми зіткнулися з відчутною розгубленістю. Різні епохи та політичні режими залишили місту багатошарову спадщину: розкішний бароковий палац Потоцьких і Свято-Юрський монастир XVIII століття, традиційні ремесла (сокальську кераміку, писанкарство, вишивку) — і водночас майже десяток шахт, навчальний гірничий полігон і шахтарську культуру, яка визначала життя поколінь останні 70 років. Здавалося б, такий розмаїтий спадок формує ґрунтовну базу для туристичної привабливості. Проте ці пласти поки не складаються в цілісну картину, бо репрезентують конкуруючі історичні наративи. 

Напругу між ними загострило перейменування міста. Відповідно до закону про деколонізацію назва «Червоноград» була визнана «символом російської імперської політики» і підлягала обовʼязковій зміні. Під час громадського опитування більшість містян_ок висловилася взагалі проти перейменування, а друге місце посіли два варіанти історичної назви — Кристинопіль і Христинопіль. За повернення до цього дорадянського найменування сумарно віддали голоси 31% учасни_ць голосування[26]. Попри позицію громади, Верховна Рада перейменувала місто на Шептицький на честь митрополита Андрея Шептицького, який розпочинав тут свій чернечий шлях. Цей варіант також був у переліку для голосування, проте набрав заледве 3% голосів. Водночас повернення до назви Кристинопіль парламентар_ки назвали недоцільним через польський колоніальний контекст, дорікнувши місцевій владі: мовляв, якби міська рада вчасно подала цю пропозицію самостійно, її могли би підтримати[27].

Нова назва наклала на й без того складне минуле міста ще один символічний шар, який громада ще не встигла прожити й осмислити. Показову реакцію місцевих задокументували в локальних соцмережах: після демонтажу старих літер із пам’ятника гірникові на в’їзді до міста невідомі відновили напис «Червоноград» фарбою[28]. Цей жест спричинив чергову палку дискусію в коментарях, знову підсвітивши напругу довкола перейменування. Муніципалітет опинився в ситуації невизначеності: до яких історичних якорів звертатися, вибудовуючи бренд міста? Яку історію розповідати тим, хто приїде відкривати для себе Шептицький?

Стратегія розвитку не пропонує чіткої відповіді на це питання, а лише хаотично нанизує різнорідні ініціативи: від створення центру відродження ремесел до стінописів, спортивного чи агротуризму й абстрактних мрій про ревіталізацію шахт[29]. На перший план міська влада висуває ідеологічно безпечнішу шляхетську та релігійну спадщину, прагнучи вписатися в загальноприйнятий культурний контекст Галичини[30]. Натомість шахти та підземний навчальний полігон, які є головною унікальністю міста, фігурують лише як одна з опцій без жодних чітких фінансових механізмів. Стратегія відверто визнає слабкі сторони цього напряму: брак коштів, відсутність механізмів передачі земель і нерухомості вугільних підприємств у власність громади після закриття, а також екологічні загрози[31]. Ці бар'єри створюють величезний ризик того, що фінансування на ревіталізацію так ніколи і не буде знайдено, а палац, монастир і народні промисли поступово витіснять гірничу культуру з реальної туристичної стратегії міста.

З іншого боку, у площині міського брендингу простежується ще один вимір стирання. Незадовго до перейменування муніципалітет затвердив айдентику з гаслом «Червоноград — місто сильних!», де стилізований терикон подавали як символ «прогресу, розвитку та модернізації»[32]. Проте вже розділі про екологію й у SWOT-аналізі ті самі шахти та терикони постають як збиткові і небезпечні для людей та довкілля[33]. Така суперечність показує, як туристичні стратегії схильні експлуатувати індустріальне минуле як декоративний елемент для приваблення мандрівни_ць, ігноруючи реальну занедбаність просторів і людей, які там працювали чи досі працюють. Хоча через зміну назви старий брендбук формально втратив чинність, колективна пам’ять містян_ок нікуди не зникла. У будь-якій наступній туристичній стратегії повага до шахтарського характеру міста не може зводитися лише до символічної репрезентації. Вона має втілюватися в забезпеченні гідних умов життя, справедливої трансформації та реальної підтримки людей на місцях.

Такий розрив між картинкою й реальністю наочно ілюструє напругу між двома моделями спадщини, про які я вже згадував: традиційним авторизованим дискурсом спадщини (AHD), що прагне безпечної та вилизаної естетизації, і демократичнішою концепцією, здатною охопити промислову культуру. І, здається, ця напруга характеризує не лише це конкретне місто, а й практично кожну українську громаду, чий розвиток і колективна пам'ять були сформовані промисловим бумом ХХ століття.

«Молодший брат Донбасу» 

Восени 1951 року за радянсько-польським договором про обмін територіями містечко Кристинопіль, засноване польським магнатом Феліксом Казімєжем Потоцьким і назване на честь його дружини, відійшло до складу УРСР в обмін на Нижньо-Устрицький район. Процес передачі територій супроводжувався насильним переселенням польського населення та поспішним будівництвом промислової бази. Одразу після обміну радянська влада перейменувала Кристинопіль на Червоноград і взялася конструювати історичний розрив.

У циклі матеріалів з промовистою назвою «Вивчай рідний край: від феодального Кристинополя до соціалістичного Червонограда», що протягом кількох місяців виходив у газеті «Шахтар Червонограда», автор системно формує уявлення про польський період як «гніздо експлуататорів» та «полон злиднів, релігійного дурману і неуцтва». Натомість справжнє народження міста датується 1951–1952 роками — моментом прибуття шахтобудівни_ць і перейменування на Червоноград[34]. На будову шахт приїжджають гірни_ці з Донбасу, широко залучається населення з навколишніх сіл і ветеран_ки Другої світової війни[35]. Радянська преса неодноразово називає Львівсько-Волинський вугільний басейн «молодшим братом Донбасу», «західноукраїнською кочегаркою», а саме місто Червоноград постає як «молоде шахтарське місто» та «місто вугільників»[36].

Через небезпеки гірничого промислу шахтарська робота асоціювалася з фронтовою. Не в змозі створити безпечні умови праці, радянська система вибудовувала героїчний міф навколо постаті гірника, який частково компенсував важку виснажливу працю. Матеріали «Шахтаря Червонограда» допомагають простежити, як функціонував цей дискурс. Шахтар_ок називають «гвардійцями робітничого класу», «підкорювачами земних надр», «правофланговими п'ятирічки»[37]. Відповідно, шахтар_ки здобули високе матеріальне забезпечення, соціальний статус і шану від суспільства. Зрозуміло, що цю стратегію радянська система використовувала для експлуатації робітничого класу та привласнення їхніх здобутків державі. Втім, шахта була тоді основним способом заробити й отримати нову квартиру в червоноградських новобудовах, що пояснює значний притік молоді з навколишніх сіл.

Проте підприємство визначало не лише роботу, а й дозвілля та все буття шахтар_ки.  Спеціально для них будуються будинки культури, стадіони, бібліотеки й аптеки. А керівництво шахт зобов'язане влаштовувати турпоходи, спортклуби, змагання, надавати путівки на море і в санаторії. На честь вуглевидобувного промислу названі різні об'єкти міста: ясла-садочок «Сонечко» шахти імені 50-річчя СРСР, Палац культури вугільників, стадіон «Шахтар» тощо.

Важка та небезпечна робота впливала на соціальні стосунки. Солідарність, відкритість та взаємодопомога були життєво важливими для виживання під землею і стали основою для стосунків на землі. Віктор Головкевич в інтерв'ю «Шахтарським історіям із заходу і сходу України» згадує: «Багато людей попереїжджало: хто з Воркути, з Прокоповська, з Сибіри — люди з заслання поверталися. Всі жили як одна сім'я, три під'їзди так дружили, кликали один одного в гості, то не то, що зараз можуть не знати, хто як зветься»[38]. Відтак формується строкате населення міста, до якого належали і будівельни_ці, і переселен_ки, і колишні репресовані, де шахта виступає класичним містоутворюючим підприємством, яке й об'єднує все це різноманіття людей. Професійна гордість нерозривно з'єдналася з локальною ідентичністю, а назва міста стала її невідʼємною частиною.

Кінець радянської епохи місто зустрічає знаковою подією. 1 серпня 1990 року громада Червонограда першою у всьому СРСР публічно знесла пам'ятник Леніну. Місцеві мешкан_ки й досі згадують про це з гордістю, тоді як журналіст_ки полюбляють виводити звідси парадокс, мовляв, як можна було першими скинути Леніна, але опиратися перейменуванню? Таку позицію поверхово пояснюють строкатістю населення та розколом між місцевими патріот_ками та тими, хто в радянський період переїхав сюди з інших міст СРСР[39]. Проте варто згадати, хто саме домігся того демонтажу. Це була пряма вимога страйкар_ок місцевих підприємств на чолі з гірни_цями. Проти системи виступили ті, на кого спиралася її легітимність. Газета «Шахтар Червонограда» фіксує вимогу протестувальни_ць: «Зобов'язати Червоноградський міськвиконком демонтувати пам'ятники Леніну і Марксу», констатуючи, що цей крок тоді підтримала більшість громади[40]. То чи існує тоді насправді парадокс? Адже цілком ймовірно, що ті, хто домігся демонтажу ідолів у 1990-му, і ті, хто тримався за назву «Червоноград» у 2020-х, — це одні й ті самі люди або їхні прямі нащадки, для яких важлива не так назва, як локальна ідентичність і спільнота, яка була сформована шахтами. Це твердження узгоджується з дослідженнями промислових міст, які фіксують той факт, що бажання житель_ок зберегти пам'ять про власне робітниче минуле не заперечує свідомої української громадянської позиції[41]. Для шахтарських родин те, що нагадує про промисловість міста, є частиною особистого прожитого досвіду, а не залишками ідеології. Саме цей досвід і ця локальна спільнота виявились найвразливішими після того, як система, що їх створила, зникла.

Проте політична перемога не обернулася економічною. Розпад СРСР не приніс стабільності та покращення умов праці для гірни_ць. Подальша форсована деіндустріалізація і перехід до ринкової економіки завдали сильного удару вуглевидобутку через хронічні невиплати заробітної плати та затяжну економічну кризу. Шахтар_ки, які щойно були в авангарді змін, опинилися на межі виживання, не в змозі прогодувати свою сімʼю. Багато хто мусив шукати порятунку деінде. Віктор Головкевич згадує, що разом з багатьма колегами кинув шахту і поїхав на заробітки за кордон[42].  Вже до кінця 90-х загальна економічна ситуація стабілізувалася, проте занепад вугільної галузі в Червонограді продовжився через вичерпання запасів, зменшення державного фінансування та неспроможність конкурувати на ринку[43].

Шахтарська робота назавжди опинилася «в минулому», втратила колишній статус і престиж. Засновниця Музею шахтарської слави Марія Коноплицька, згадуючи про причину створення музею в сусідньому Сокалі, говорить, що це була не гордість за минуле, а, навпаки, — знецінення шахтарської праці. «Шахтарі писали листи… Куди діти ці нагороди? Ні дітям, ні внукам — нікому вони не потрібні»[44]. Музей був заснований керівництвом ДП «Львіввугілля», проте виріс із самотньої ініціативи самих гірни_ць зберегти залишки своєї спадщини — хоча б частину того, що знищує напіврозпад. Однак відмова від матеріальної спадщини своїх батьків і дідів не означає, що з медалями та нагородами діти позбудуться моделей поведінки, які отримали від своїх батьків. Напіврозпад триває в наступному поколінні, впливає на соціальні зв'язки, інституції, ландшафти, політику та культурну пам'ять. І саме його намагається зупинити туризм.

Яке минуле показувати?

Коли з представни_цями влади починаєш говорити про розвиток туризму в Шептицькому, питання, чи потрібно використовувати минуле для привернення уваги турист_ки, не постає. Суперечка радше полягає в тому, яке минуле виносити на перший план. Частина ініціатив прагне зберегти й осмислити індустріальну спадщину. Переважно це проєкти ми_сткинь, які намагаються відрефлексувати шахтарську культуру, що оточувала їх з дитинства. Виразними тут є фотосерія «The Mine» Анатолія Бабійчука[45] чи міждисциплінарний проєкт «ЗА/С ХІД» Вови Воротньова, у межах якого митець пішки проніс грудку вугілля з шахти Червонограда через всю Україну аж до Лисичанська[46]. 

Проте найпоказовішою для нашого аналізу є спільна ініціатива гірничо-економічного коледжу та місцевого краєзнавця і працівника відділу культури Юрія Гриніва, які започаткували екскурсії навчальним підземним полігоном. Під час нашого першого візиту викладач_ки закладу провели нас цим маршрутом. Це подорож зменшеною копією справжньої копальні зі збереженим гірничим обладнанням і комунікаціями, де й досі триває навчання студент_ок. Саме тут здобували практичний досвід і розпочинали професійний шлях тисячі гірни_ць Шептицького та всього Львівсько-Волинського басейну. Збережений простір у поєднанні з живою оповіддю дотичних до сфери людей є найбільшою унікальністю міста та готовою туристичною дестинацією. Екскурсії від фахів_чинь, які знають працю шахтаря зсередини, могли би стати впізнаваною візитівкою громади задовго до того, як справжні шахти закриються і будуть пристосовані для відвідувач_ок.

Поряд із цим спостерігається й інша помітна тенденція: розглядати зміну назви як спробу символічного розриву з травматичним чи небажаним минулим, парадоксально повторюючи радянську стратегію. Під час неформальних розмов міські посадов_иці нерідко висловлюють надію, що нова назва допоможе зняти тавро депресивного індустріального міста. Подібні настрої спостерігаються і в медіа. Коментуючи зміну топоніма в репортажі для «Українського тижня», авторка матеріалу висловлює сподівання, що місто «врешті попрощається з радянською назвою, попрощавшись так само з радянським спадком»[47]. У такому дискурсі акценти дедалі виразніше зміщуються в бік шляхетської спадщини (зокрема, палацу Потоцьких і Свято-Юрського монастиря) як основного джерела відновлення гідності громади. Інший напрям пропонує за прикладом містечок Галичини приваблювати турист_ок традиційними народними промислами або ж конструювати новий міф навколо постаті Андрея Шептицького. Всі ці концепції, втім, помітно маргіналізують індустріальну спадщину, яка залишається не просто основою міської економіки, а й наріжним каменем сучасної локальної ідентичності.

Наслідки стирання робітничої памʼяті 

Попередженням про те, до чого призводить амнезія робітничого досвіду, є доля угорського міста Мішкольц. Мандрівни_ця, як_а потрапляє сюди, за відреставрованим середньовічним замком і типовою міською забудовою австрійської доби не одразу здогадається, що не так давно Мішкольц разом із сусіднім Оздом були центром угорського індустріального району Боршод. У XIX та XX століттях тут грандіозними об'ємами видобували вугілля, руду й виготовляли метал. Через свій масштаб Боршод у соціалістичній пресі отримав назву «Угорський Рур». Після встановлення комунізму цей регіон став флагманом форсованої індустріалізації та розбудови соцміст. А вже у 1989–90-х роках індустрія тут зіткнулася з тими самими викликами, що й у Шептицькому та інших містах Східного блоку. Закриття шахт і заводів спричинили масове безробіття, депопуляцію та деградацію робітничих поселень, а шахтарі з привілейованого класу перетворилися на «поплічників комунізму». Та на відміну від свого названого брата — Руру — де було втілено масштабну регенерацію, угорські муніципалітети сприйняли промислове минуле як стигму і намагалися наввипередки її позбутися. Зокрема, Мішкольц у своїй репрезентації повністю відмовився від статусу «сталевого міста», який він отримав у соціалістичний період. Натомість місцева влада зробила ставку на середньовічний замок, термальні води та рекреацію[48].  

Подальші дослідження цього регіону (зокрема праці Морґіт Файшмідт і Ґерґьо Пулая) яскраво демонструють, що така стратегія провалилася[49]. Сфера послуг не змогла компенсувати втрату робочих місць. Туризм генерував переважно сезонну й не високооплачувану зайнятість. Соціальне розчарування та втрата робітничої гідності після закриття заводів стали одним із чинників того, що Мішкольц, Озд і весь регіон Боршод перетворилися на головну електоральну опору правого популізму партій Jobbik та Fidesz[50].

Навіть славнозвісний Рур не має імунітету проти праворадикального популізму. Земля Північний Рейн-Вестфалія, до якої входить Рурський регіон, довгі десятиліття слугувала непохитною фортецею соціал-демократів, які тепер стрімко втрачають колишню лояльність. На місцевих виборах 2025 року ультраправа партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) набрала тут майже 15%[51]. Найтривожнішим симптомом цього зламу є місто Гельзенкірхен, що лежить в самому серці Рурського басейну. Попри розрекламовану економіку спадщини та потік турист_ок, рівень безробіття тут сягає 14,7% (станом на 2017 рік), що майже втричі перевищує загальнонімецький показник[52]. Ревіталізація заводів і шахт допомогла зберегти індустріальну культуру й ідентичність міста, але виявилася безсилою перед напіврозпадом. Зокрема, законсервовані в родинах уявлення про гендерний поділ праці заважають молодим чоловікам іти у сферу послуг, яку вони й досі сприймають як «нечоловічу» роботу[53]. Тому обіцянки AfD про повернення традиційного виробництва знаходять відгук не лише у старшого покоління, але й серед їхніх дітей, які відчувають себе «викинутими за борт».

Ці приклади дають важливий урок для Шептицького та всіх індустріальних міст України. Витіснення індустріальної пам'яті — небезпечна стратегія, що пригнічує мільйони людей, які готові піти за будь-ким, хто обіцяє їм повернення гідності та стабільності. Але й ревіталізація, яка зберігає індустріальну культуру через перетворення її на туристичний продукт, часто не помічає напіврозпаду, лікування якого потребує тривалої соціальної та культурної роботи.

Спадщина як розмова

Для Шептицької громади та близько 40 подібних до неї вугільних регіонів України розроблено стратегію справедливої трансформації (Just Transition)[54]. Вона зосереджена передусім на економічному вимірі — пошуку інвестицій, створенні альтернативної зайнятості, перекваліфікації працівни_ць — і має на меті забезпечити безболісну відмову від вугільного промислу. Проте паралельні процеси декомунізації та деколонізації ризикують перетворити закриті шахти та досвід шахтар_ок на символічну стигму. Це ставить під сумнів саму суть «справедливого» переходу. Маргіналізація чи витіснення індустріальної спадщини провокує загострення образи та почуття несправедливості, що може стати сприятливим підґрунтям для популіст_ок різної масті.

Успішна регенерація таких територій неможлива без широкої підтримки та взаємної довіри між центральною владою і місцевою громадою. Коли ж перехід розпочинається з адміністративно нав'язаного перейменування без урахування прагнення містян_ок бодай повернутися до дорадянської назви, то шанси на встановлення довірливих стосунків помітно зменшуються. Адже потребують діалогу, а не монологу центральної влади.  

Водночас надмірна комодифікація спадщини, як ми побачили на прикладі Руру, теж не є запобіжником. Сфера послуг не здатна повністю компенсувати робочі місця індустрії, а наслідки напіврозпаду ще й відбивають у частини людей бажання в ній працювати.

Однак спадщина здатна виступати інструментом суспільного діалогу та подолання колективної травми. Спадщина — це насамперед динамічний процес: те, чому ми надаємо відповідного статусу, визначає те, якою ми бачимо саму громаду. Включення промислових об’єктів у цей процес має помітний ефект сприяння демократії. Однак це можливо лише в разі врахування голосів колишніх робітни_ць цих підприємств, а не простого захисту величезних сірих будівель. Бо спадщина без людської пам'яті втрачає сенс, а витіснення цих досвідів із публічного простору легко призводить до відчуження людей від держави.

Що це означає на практиці для Шептицького та інших українських міст, які постають перед неминучим згортанням містотворчих підприємств? Я бачу чотири речі.

• Фактор часу. Допоки шахти працюють і є живі робітни_ці цих підприємств, важливо створити архів їхніх усних історій, не відкладаючи це на майбутнє.
• Поєднання наративів. Палац Потоцьких, шахтарська праця та постать Шептицького не мають бути конкуруючими наративами, що витісняють одне одного. Саме поєднання й активна рефлексія різних історичних шарів — це та унікальна стратегія, яку необхідно випрацювати для українських міст. Шептицький має шанс бути в авангарді цього процесу подібно до того, як колись першим скинув Леніна.
• Співучасть. Колишні гірни_ці мають бути безпосередніми учасни_цями проєктів з розвитку туризму. Їх можна залучати як екскурсовод_ок та оповідач_ок, які ділитимуться історією з перших уст. Навчальний полігон гірничого коледжу вже демонструє приклад саме такого живого підходу.
• Тверезий погляд. Спадщина та туризм самі по собі не замінять промисловість і не вирішать усіх економічних проблем міста. Робота з пам'яттю має бути частиною ширшого діалогу про перекваліфікацію, підтримку молоді та інституційний розвиток громади. Це саме така довготривала стратегія підтримки спільнот, про яку й говорив Бернем.

Ми не можемо припинити цей період напіврозпаду. Однак ми можемо послабити негативний ефект від нього, якщо нарешті помітимо, що за стінами заводів і глибоко під землею — в шахтах — є люди. 

[54] Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової програми справедливої трансформації вугільних регіонів України на період до 2030 року», № 711, 18 червня 2025, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/711-2025-п.

—

Чільне зображення: Шахтар Червонограда, 26.08.1972. Джерело: Відділ періодичних видань Львівської національної бібліотеки України ім. Стефаника