Уроки Харкова: від спротиву як цілі до передової трансформації

Філіппе Натан — архітектор, випускник La Cambre у Брюсселі та співзасновник бюро «2001» (Люксембург) — ділиться досвідом роботи над проєктом RE:KHARKIV, який отримав почесну відзнаку в межах міжнародного архітектурного конкурсу Kharkiv Housing Challenge. Ініціатива є частиною ширшого Kharkiv Masterplan, реалізованого у співпраці міської ради Харкова, UNECE, Norman Foster Foundation, Arup і Kharkiv Architects Group, і зосереджується на розробці модульних рішень для відновлення наявних бетонних житлових масивів та переосмислення міського простору.

У центрі проєкту — спроба відповісти на питання, як працювати з містом, що зазнало глибоких руйнувань, і якою може бути роль архітектури у процесах відновлення, що не зводяться лише до фізичної реконструкції. Натан також розмірковує про значення архітектурних конкурсів у часи кризи, де постають питання етики, відповідальності та уявлень про майбутнє міста. Вперше текст вийшов англійською мовою у виданні The Shape of Recovery^[1] за редакції та кураторства Анастасії Журавель. Ми ж публікуємо його переклад.

Неспроможність і співучасть

У часи кризи архітектура вивітрюється: лунають заклики не до архітектор_ок, а до інженер_ок. За нагальної потреби неурядові організації, армії й агентства з надзвичайних ситуацій звертаються до них. В армії Сполучених Штатів є Корпус інженер_ок, але не Корпус архітектор_ок. Війна — це логістика, а не культура і не естетика. Укриття стає формулою організації, швидкості та ресурсного забезпечення.

З євроцентричної перспективи, безнадійно сфокусованої на західному горизонті: нещодавно американський президент, на нью-йоркському столі якого «S, M, L, XL» (книжка архітектора Рема Колгаса та дизайнера Брюса Мау — прим. ред.) виконувала функцію незграбного декору, зухвало описав Газу в термінах девелопменту нерухомості, а не архітектури. Так, наче ця дисципліна вже давно конвертувалася в статтю активів у рамках майнового права. Утім, відсутність не означає невинність.

Архітектура завжди вміла триматися за владу, бути співучасницею владних ігор і територіальних спекуляцій навколо нерухомості. Апетит політик_инь, еліт та інвестор_ок до архітектури завжди стійкий, спокусливий і жадібний. У сучасних умовах спекуляція з нерухомістю та вливання капіталу в певні території є справжніми рушіями. Архітектура — це оздоба, підтвердження наміру, товарна пропозиція, засіб збагачення.

Навіть смаки осіб, що приймають рішення, їхні уявлення про «красу» сьогодні є інструментами політики. Ось зразок:

«Щодо популяризації красивої федеральної громадської архітектури», президентський указ, 20 січня 2025 року:

«(...) Федеральні громадські будівлі повинні візуально ідентифікуватися як громадянські будівлі… бути даниною регіональній, традиційній та класичній спадщині… покращувати та прикрашати громадські простори та звеличувати Сполучені Штати і нашу систему самоврядування» (Білий дім, 2025). Зустріч Заходу і Сходу — нарешті!

Штучна спадщина стає ідеологією. Сфабриковане відчуття ностальгії стає системою доставки урядування. У рамках неоколоніальної нерухомості та постфашистського консерватизму участь в архітектурному конкурсі у зоні війни аж ніяк не нейтральна.

Телефонна розмова, брифінг, організатор_ки, процес — це не підготовчі заходи, а сам проєкт. Без криміналістичного прочитання та без підозри як методу архітектор_ка ризикує стати причетн_ою до злочину, черговим гвинтиком у механізмі когось іншого.

Лише пильність здатна відкрити простір, в якому архітектура може бути політичною, навіть соціальною.   

Неочевидна й ненависна спадщина масового житлового будівництва

Ніяких скляних соборів. Ніякого ефекту Більбао. Ніяких «знакових» опер, що очікують на круїзні лайнери.

Ціль у даному випадку – житло. Його банальна повторюваність, його анонімні блоки, його радянська ДНК. Примарне відчуття, що витає в повітрі, — результат недавньої травми.

На північному сході Харкова — у зруйнованій війною смузі — близькість до фронту вимірюється у метрах, а не в метафорах.

Від самого початку конкурс не був ані ізольованим, ані невинним, а радше уламком у полі тяжіння Генерального плану Харкова — міжконтинентальної мережі, в якій зійшлася воля муніципальних органів (міська рада), структурні рамки ООН (ЄЕК ООН), харизма архітектурного фонду (Фонд Нормана Фостера), інженерний капітал (Arup) та наполеглива присутність місцевих архітектор_ок.

Інструкція: замінити поранені бетонні блоки модульними протезами; надати громадському простору життєзабезпечувальні функції; перейти від продукування образів до стратегічного впровадження; уникати ностальгії за утопією, якої ніколи не було.

Безпека, енергоефективність, життєздатність спільноти. Кожна пропозиція поєднувала ці три вимоги, доповнюючи їх елементами, що враховують реалії: бомбосховища, модульні фасади, стратегії швидкої реконструкції.

Сучасність (так), проте переосмислена крізь призму місцевих традицій, без кліше імпортованого «міжнародного стилю».

Проєкти-переможці задумувалися зовсім не як завершені образи. Вони мали стати системами в зародку, готовими до навантаження, адаптації та трансформації у взаємодії з тими спільнотами, для яких вони були створені. У місті, де радянський житловий фонд уже, по суті, є модульним, правильні деталі, правильне оформлення балкона, нестандартні конструктивні рішення можуть поширюватися квартал за кварталом, перетворюючись на міську інфраструктуру відновлення та стійкості.

Перше місце здобула ретельно спроектована химера «Зцілення Харкова: від руїн до відновлення» (Healing Kharkiv: From Rubble to Renewal). Cundall — 1200 інженер_ок на 28-ми локаціях — діяли як структурована нервова система. Gensler — 6000 професіонал_ок у 55-ти офісах — забезпечили глобальну функціональну платформу. Neo-Eco Ukraine впровадили принципи циркулярної економіки, перетворюючи руїни на будівельні матеріали з 2022 року. Бюро Pashenko Architects, що працює в Україні з 1996 року, забезпечило команді міцний зв’язок із місцевими традиціями.

Зважаючи на щільність звʼязків у журі та силу тяжіння цієї корпоративної маси, легко вдатися до цинізму. Архітектурні конкурси мають власні змови, тіньові економіки взаємовигідних послуг та обмінів, quid pro quo. Проте в цьому випадку чотири незаплямовані складові промовляли гучніше за підозру. Вони поєднували масштаби без ієрархії — від мікро- до макрорівня. Вони запропонували нові типології громадських просторів і стратегічно розширили рамки від окремої будівлі до цілого району, безпосередньо долучившись до розмови про ефект масштабу.

Можливо, тут таки відчувається присмак інженерного опортунізму, що стилістично досі прив’язаний до 2000-х років. Але ця пропозиція ґрунтується на рідкісному принципі прагматичної перевірки концепції: це не просто уявлення про те, що можна було б побудувати, а й впровадження того, що вже реалізовано в інших місцях, — і, таким чином, демонстрація того, як його можна відтворити, адаптувати та зберегти в нестабільному середовищі післявоєнного Харкова.

Touching from a distance^[2]

Далеко від стратегічних коаліцій та скоординованих альянсів, у похмурих стінах нашого безпечного офісу на індустріальному півдні Люксембурга ми зібрали маленьку й несподівану команду. Двоє молодих вірменських архітектор_ок її очолили, занурившись у багатошарову археологію харківських споруд, історії та їхнього дисонансного відлуння в Єревані, водночас борючись із привидами успадкованих упереджень.       

Українська дослідниця урбанізму по дорозі із re:imagine Berlin приєдналася до кількох критичних воркшопів, привнісши не лише дані, а й сучасний український спосіб мислення, сукупність ще не сформованих прагнень.

Із нашого боку ми вперто проектували євроцентричні прочитання радянських бетонних блоків, запаковані в сучасну догму «спільного користування»: спільні зручності, приміщення для велосипедів, пральні, тераси на даху. Нам це здавалося очевидним. Утім, з української точки зору, це не були головні побажання: власність і приватність таки переважали над комунальними засадами, а зовсім не романтичний радянський спадок напрошувався на екзорцизм.

Цей момент перевернув наші уявлення. Справжня паралель пролягала не між двома «пострадянськими» контекстами на кшталт Вірменії та України, а між Україною сьогодні та Люксембургом у 1970-х: поява середнього класу, емансипація споживацтва, повільне зрощення індивідуалізму зі структурами власності та поведінковими моделями.

Це переосмислення було не корекцією курсу, а радше інтелектуальним проривом. Воно змістило питання того, як протистояти руйнуванню, на те, як випередити майбутні обставини, незважаючи на те, чи виклики, що постають сьогодні перед Західною Європою, неминуче постануть перед Україною завтра. 

Не екзистенційний спротив заради звичайної реконструкції, а продумана хореографія відродження.

Тканина з уламків: очікування домашнього затишку

Майбутнє харківського клімату вже розраховують у цифрах: подвоєння середніх температур, острівці інтенсивної спеки та порушення водних циклів (Див.: Rees, Hebryn-Baidy, and Belenok, 2024). Місто має поводитися водночас як губка і як затінок: поглинати надлишок, зменшувати викиди, захищати від екстремальних умов. Кліматична стійкість стає основою функціонування міст після війни.

Ландшафти — більше не декорації, вони стають інфраструктурою: крони дерев, що перехоплюють спеку, земні поверхні, що поглинають дощову воду, ґрунти, що живлять і рослини, і людей. Проте земля досі залишається заручницею автомобіля. З огляду на очікуване післявоєнне зростання кількості власни_ць авто, транспортні хаби стають необхідними орієнтирами. Багатофункціональні за своєю суттю, вони дозволяють стиснути парковки у вертикальні блоки та поєднати їх із ринками, крамницями та житлом. Звільнена від асфальту земля перетворюється на цілісний регенеративний ландшафт: рівномірний, пористий, живий. Це та сполучна тканина, яка об’єднує окремі фрагменти житлового комплексу.  

У межах цієї нової топографії укриття не приховуються, а, навпаки, оспівуються. Вони витесані з кістяків загиблих будівель, які зазнали настільки сильних руйнувань, що не підлягають відновленню, із врятованих плит, з яких складають блоки і зводять склепіння. Ці бомбосховища, що стали громадськими об’єктами, рятують під час війни й інтригують у мирний час. Спорт і культура співіснують під їхніми перекриттями: це пам’ятники витривалості, збудовані безпосередньо з матеріалу руйнування.

Від цього ландшафту ми рухаємося вгору. Перші поверхи житлових будинків сполучені з публічним простором. Незначні зсуви у топографії стирають бар’єри, пороги переходять у фойє, в пасажах розташовуються мінімаркети, прокати і майстерні з ремонту велосипедів. Ці підніжжя — це не просто точки доступу, а соціальні конденсатори, інтерфейси між приватним і публічним.

Зрештою, самі помешкання. Тут кліматична стратегія набуває індивідуальних рис: на фасадах виростає система балконів у вигляді зимових садів. Ці збірні біокліматичні конструкції зберігають тепло взимку, забезпечують вентиляцію влітку, фільтрують повітря та пропускають світло. Міцні розсувні панелі з поліестеру дозволяють регулювати рівень приватності та затінення. Кожен балкон стає додатковою кімнатою, мікрокліматом, сценою для повсякденного життя.

Тож RE:KHARKIV — це не просто реконструкція. Не абстрактне уявлення про стійкість. Це місто, перетворене на превентивний адаптивний механізм: воно поглинає тепло, виробляє енергію, накопичує воду, плекає життя і водночас зберігає пам’ять про те, що пережило, у суперечностях і радощах повсякденного життя.

Розмова про архітектуру під час війни спонукає до скромності, дезорієнтує. А для західного архітектора бути свідком того, як вона ведеться в умовах надзвичайного стану, виживання та хореографії прийдешнього — це рідкісний привілей, обтяжений усвідомленням власної дистанції від наслідків.

На основі проєкту Re:Kharkiv архітектурного бюро «2001».

Джерела:

1. Rees, Gareth, Liliia Hebryn-Baidy, and Vadym Belenok. 2024. "Temporal Variations in Land Surface Temperature within an Urban Ecosystem: A Comprehensive Assessment of Land Use and Land Cover Change in Kharkiv, Ukraine." Remote Sensing 16, no. 9: 1637. https://doi.org/10.3390/rs16091637
2. The White House. 2025. “Promoting Beautiful Federal Civic Architecture.” Accessed [date of access]. https://www.whitehouse.gov/presidential-actions/2025/01/promoting-beautiful-federal-civic-architecture/.

Поділитися текстом

Facebook Twitter