7-9 вересня 2018 року у Києві відбулася «Енергія Змін» — українська гілка міжнародного некомерційного кліматичного форуму Power Shift. Її організувала УМКА в кооперації з екоосвітнім проектом «Зелена школа» та німецькою громадською організацією DRA за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні та 350.org. Публікуємо конспекти кількох виступів і дискусії, які відбулися в рамках форуму.
Зміни клімату в Україні
На основі виступу Ольги Шевченко, доцентки Кафедри метеорології та кліматології Київського національного університету імені Тараса Шевченка:
Погода — це те, що є тут і зараз за вікном: опади, температура, вітряність — стан нижнього шару атмосфери в певному місці у певний час. Середній багаторічний стан погоди — це клімат.
Прояви змін клімату, які вже зафіксовані в Україні:
- Середня температура у січні протягом 1991-2010 років була на 2 градуси більшою, ніж протягом 1961-1990 років; у липні — більшою на 1-1,5 градуси. Максимальна і мінімальна зафіксовані температури також зросли.
- Змістилися кліматичні сезони: весняний та осінній переходи температури повітря через 0 градусів відбуваються раніше, в середньому, на 1-6 днів, залежно від регіону.
- Кількість опадів взимку зменшилася, весною і влітку змінилася несуттєво, а восени зросла. Почастішали випадки, коли половина або місячна норма опадів випадає за кілька годин.
- Зросла кількість стихійних метереологічних явищ: сильного дощу, сильного вітру, сильних снігопадів, сильного туману, крупного граду, шквалу, сильної ожеледі, сильної хуртовини.
- Зросла кількість хвиль тепла — періодів, протягом яких максимальна добова температура повітря понад 5 послідовних днів перевищує середню максимальну температуру повітря цього дня протягом 1961-1990 років на 5 градусів.
Прогноз клімату у перспективі кількох десятиліть називається проекцією. Для побудови проекцій дослідники моделюють різні сценарії розвитку суспільства і кількості викидів парникових газів. Жодної проекції, де би йшлося про стабілізацію або зменшення температури, немає. До 2050 року середня температура в Україні може зрости на 1,5-2 градуси. Середня кількість опадів до 2030 року може збільшитися на 7%. Щоправда, у різні місяці і в різних регіонах цифри будуть різними. Так, наприклад, у серпні на Півдні опадів може стати на 20% менше, а в січні на Заході — на 26% більше.
Читати також:
Обережно, автомобілі! Які ризики для здоров’я несе забруднення повітря у Києві
Прямі наслідки змін клімату — це аномальна спека і тепловий стрес, повені та підтоплення, поява нових інвазивних видів рослин і тварин, наприклад, шкідників і алергенів. Буде відбуватися деградація ґрунтів, певні види можуть зникнути. Ймовірно, до 2050 року деякі невеликі ріки на півдні України пересохнуть. Зміни клімату вплинуть на сільське, водне і лісове господарство, транспорт і енергетику. В аграрних країнах вони призведуть до зростання безробіття і бідності. Можуть початися кліматичні війни і з’явитися кліматичні біжен_ки. Є ймовірність, що ці люди хотітимуть переселятися, у тому числі, до України. Протягом 2020-2050 років у світі прогнозують по 250 тисяч додаткових смертей на рік, спричинених змінами клімату: в основному, від спеки, діареї, малярії і дитячого недоїдання. Оскільки Україна розташована на міграційних шляхах перелітної птиці, тут також можуть з’явитися нові захворювання. Хвилі тепла, почастішання яких уже є наслідком зміни клімату в Україні, призводять до збільшення забруднення повітря, серцево-судинних і респіраторних захворювань.
Прогнозований ефект змін клімату до певної міри є невизначеним, оскільки наукові знання продовжують розвиватися. За останні 10 років певні речі вже стали видаватися смішними. Не зрозуміло, на скільки добре люди зможуть адаптуватися до нових умов. Адаптація до змін клімату може бути плановою і автономною. Автономна адаптація несвідома: кілька років були неврожаї, тому фермер почав садити соняхи замість картоплі. Планова адаптація базується на оцінках, прорахунках і аналізу. В Україні плани адаптації до змін клімату розроблені у кількох населених пунктах, а також на рівні одного району — Рахівського. Впроваджуються з цих планів, у кращому разі, один-два заходи.
Кліматична політика в Україні
Конспект виступу Іллі Яременка, голови Української кліматичної мережі, координатора проектів ГО «Екоклуб»:
Роль людини у змінах клімату — доведений науковий факт. Їхня причина — це викиди CO2 та інших парникових газів. Їхня наявність в атмосфері зумовлює парниковий ефект. Молекули газів затримують енергію сонячних променів, які відбиваються від Землі, в результаті чого вони не можуть повернутися в космос, що призводить до підвищення температури поверхні. Якби парникового ефекту не було взагалі, температура на планеті становила б в середньому −18 градусів Цельсія. Завдяки парниковому ефекту ми живемо. Однак, людина спалює вуглець, концентрації парникових газів стають більшими, більше молекул відбивають все більше променів і на Землі стає загалом тепліше. Щоправда, у різних частинах світу зміни клімату проявляються неоднаково: десь стане тепліше, десь — холодніше; загалом будуть більші контрасти температур.
6,5% світового ВВП витрачається на субсидії для викопних видів палива: вугілля, нафти і газу, — аби вони могли казати, що є дешевшими за відновлювані джерела енергії. Відновлювана енергетика почала розвиватися 5-7 років тому і вже зараз вона конкурує з викопним паливом не зважаючи на ці субсидії. Вже зараз вона є дешевшою, а тому потрібно боротися за переспрямування цих субсидій з викопного палива на відновлювані джерела. Це питання є політичним, а не економічним.
Зміни клімату — це про нашу здатність жити на Землі вже зараз і через 100 років. Це не про те, хто буде заробляти: бізнеси на відновлюваній чи бізнеси на викопній енергетиці. Не можна міряти людські життя в грошах. Не рятувати людські життя, оскільки це надто дорого — досить дивний аргумент. Конфлікт у Сирії пов’язаний зі зміною клімату: через тяжкі посухи фермер_ки не змогли вирощувати їжу і попереїхали у міста, що призвело до соціальної напруги, революції і того, що там відбувається зараз. Україна матиме сприятливі умови для кліматичних біжен_ок: хочемо чи ні, нас це торкнеться. Потрібно лише наважитися на зміни. Особисті зміни даються складно — кліматичні зміни даються складно також.
Якщо середня температура на Землі збільшиться ще на 2 градуси, це спровокує низку небезпечних процесів, які зумовлять подальше зростання температури, в результаті чого клімат на планеті стане таким, яким не був уже протягом кількох сотень тисяч років. Це критичний показник, якого людство має уникнути. Щоби втримати зростання температури в межах 1,5 градусів, до 2050 року потрібно скоротити викиди удвічі, а до 2100 — повністю. Якщо повністю імплементувати Паризьку угоду, зростання буде у межах 2,6-3,2 градусів; якщо продовжити працювати з наявними політиками — у межах 3,1-3,7 градусів; якщо нічого не робити — температура зросте на 4,1-4,8 градусів.
Кліматична політика не існує у вакуумі. Це політика у всіх сферах життя людини: енергетики, транспорту, містобудування, заводів. І навіть охорона здоров’я має питання адаптації до змін. Кліматична стратегія чи кліматичне управління не можуть бути окремим документом чи управлінням, це має бути частиною всього.
Читати також:
Пальцем в небо? Як Україна вимірює забруднення повітря
Є два напрямки: скорочення викидів і адаптація до змін клімату. Скорочення викидів, у свою чергу, складається з 1) енергоефективності та 2) розвитку відновлюваних джерел енергії і відмови від викопного палива. Вони конкурують, тому недостатньо просто розвивати відновлювану енергетику, — потрібно вимагати, щоби викопне паливо ставало дорожчим. Ми не платимо за нього повну ціну: рахуємо лише витрати на видобуток, а не ціну самого ресурсу. Ми не платимо також за сховища і викиди, ризики викопної енергетики.
Якщо через зміни клімату стався ураган — це проблема всієї світової спільноти. Одній країні важко самотужки подолати його наслідки. Якщо в країні почнеться криза — це буде впливати й на інших. 50 років тому Західна цивілізація будувала своє благополуччя на викопному паливі. Сьогодні наслідки змін клімату критично впливають на країни, що розвиваються. Кліматична політика — це також питання глобальної рівності і справедливості.
Підписуючи Паризьку угоду, кожна країна зобов’язалася скоротити певну частку викидів. Однак, у Німеччині їх скорочувати дорожче, ніж в Україні. Угода передбачає гнучкий механізм для обміну одиницями скорочення. Положення про ринок видиків є також в Угоді про асоціацію України з ЄС.
Україна є стороною Енергетичного співтовариства — «аналогу ЄС у сфері енергетики». Це основний рушій реформ стосовно енергоефективності, відновлюваних джерел енергії, лібералізації ринків, прозорості. ЄС зацікавлений, щоби енергоринок в Україні працював за правилами. Зараз йде мова про те, щоби ці правила враховували питання змін клімату.
Світові економічні тенденції — це розвиток і все більша доступність відновлюваних джерел енергії та енергоефективності. В Україні є лобі викопної енергетики: обленерго, вугілля, добувна галузь, — вони пов’язані. Ці люди втратять гроші. Їм дуже шкода і тому вони протидіють.
Важливими гравцями у визначенні кліматичної політики є Міненерго, Мінрегіон, Мінінфраструктури, Мінекономіки. Мінприроди не має впливу на інші міністерства, які кажуть, що їхнє завдання — розвивати промисловість. У парламенті існує міжфракційне об’єднання «Зелена енергія змін», до якого входять 22 депутати — цього літа вони організовували слухання. Для місцевого самоврядування є Угода мерів: громада може взяти на себе зобов’язання скоротити викиди CO2 на 20% чи 30%. Однак, під час розробки національних політик ці плани міст ніяк не враховують.
За результатами дослідження, проведеного на громадське замовлення, до 2050 року Україна може на 91% перейти на відновлювані джерела енергії. Це буде дешевше, ніж розвиток викопної енергетики. Підрахунки робили ті самі дослідники з Академії наук, які писали офіційну Енергетичну стратегію. Однак, Енергетична стратегія — це документ про атомну енергетику, нафту і газ. Він передбачає, що до 2035 року викиди CO2 будуть не більшими за 50% від рівня 1990 року. Втім, сьогодні цей показник становить 34%: ціль вже досягнута. Стратегія низьковуглецевого розвитку — документ, який Україна мала розробити відповідно до Паризької угоди — передбачає, що до 2050 року рівень викидів не перевищить показника у 31% від рівня 1990 року. Це означає зниження викидів всього на 3%. Ми не плануємо сильно скорочувати викиди, просто постараємося не нарощувати, — такою є кліматична політика України.
Вже зараз три міста — Житомир, Кам’янець-Подільський і Чортків (на момент виходу матеріалу до них приєдналося також четверте місто — Львів) — планують перейти на 100% відновлюваних джерел енергії до 2050 року. Натомість держава — ні бум-бум.
А як мало би бути? 100% відновлюваних джерел енергії до 2050 року, нуль викидів CO2, кліматична політика як парасолька для всіх інших політик, партисипативність у її розробці, а також встановлена ціна за викиди парникових газів.
Трансформація вугільних регіонів
Конспект дискусії Віктора Єрмакова, Костянтина Криницького, Мартіна Шон-Чанішвілі та Дениса Казанського, яку модерувала Марія Кривохижина:
У Німеччині видобування кам’яновго вугілля і антрациту згорнулося тому, що вже з 1960-х років його було дешевше імпортувати: галузь підтримували лише з політичних причин. Інша річ — буре вугілля, яке лежить неглибоко і тому досі є економічно ефективним. Щоправда, питанням є підрахунок всіх наслідків роботи галузі, у тому числі, відходів. Можливо, в Європі запровадять податки на викиди CO2. Це змусить нас платити за вугілля справжню ціну. Проблемою Донбасу є вода, а відходи діяльності шахт забруднюють і повітря, і ґрунт, і воду. На непідконтрольних територіях відбувається затоплення шахт, а це не може не вплинути на ґрунтові води.
У Німеччині трансформація вугільних регіонів почалася з кінця 1950-х років і відбувається досі. Кількість зайнятих у цій галузі зменшилося з 700 до 20 тисяч людей. Це великі зміни для структури зайнятості в цілій країні. Що можна використати з німецького досвіду?
- Діалог між всіма суб’єктами на місцевому, регіональному і національному рівнях. У громадянського суспільства може бути інша думка, ніж у мера. Діалог дуже корисний, тому що ці трансформації стосуються всіх. Сьогодні в Україні система комунікації між органами влади місцевого, регіонального і національного рівнів працює погано.
- Раннє стійке планування виходу з вугледобування. Зараз в Україні стоїть питання модернізації вугільної промисловості, яка може мати окупність на 30-40 років. Однак, через 40 років вугільна промисловість вже точно не буде прибутковою. Ця модернізація може бути політично вигідною в короткостроковій перспективі, але треба думати про те, що буде потім.
- Якісні комунікації про використання грошей. У кожній державі не зовсім зрозуміло, куди йдуть які гроші; це не специфіка України. В Німеччині теж є субсидування і лобізм. Тому дуже важливо покласти на стіл всі факти про те, скільки сьогодні вкладають в цю сферу і яка є альтерантива: що можна зробити з цими грошима, аби регіон був готовий до майбутнього. Коли всім платникам податків у Німеччині стало зрозуміло, скільки вони субсидій щомісяця платять цій галузі, розмова пішла по-іншому.
- Пропрацювання специфічних економічних альтернатив для регіонів і міст з фокусом на інновації у сфері енергетики. До кожного міста треба підходити індивідуально і дивитися на різні способи досягнення результату. Потрібно диверсифікувати економіку. Коли в Німеччині було зрозуміло, що галузь згортається, у вугільних регіонах створили шість університетів.
Масова реструктуризація і закриття шахт відбувалися на Донбасі наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років. Це були апокаліптичні краєвиди — соціальний чорнобиль, приклад того, як робити не можна. Початкові плани передбачали соціальну складову під час закриття шахт — створення нових робочих місць. Однак, фінансування цих видатків передали місцевим органам влади, які не мали достатньо ресурсів. Людям обіцяли, що прийдуть інвестори, але цього так і не сталося. Поняття реструктуризації передбачає наявність структури і її перебудування, а тут відбувся просто розпад промисловості, на місці якої нічого не виникло.
У шахтарських мономістах закривали містоутворюючі підприємства, але нічого не пропонували натомість. Це спричинило масову люмпенізацію. Люди сильно розлютилися за те, що з ними зробили. Обурення, злоба на весь світ. Єдиний світлий образ — це минуле успішного Донбасу 1970-80-х років. Вони згадували безкоштовні путівки на море і старі добрі часи, коли все працювало. Жили минулим і не дуже розбиралися, хто винуватий. А винуватими були саме вихідці з Донбасу — місцеві політики і губернатори, які потім займали пости у профільних відомствах у Києві. Однак, у свідомості людей виникла проста схема: за СРСР усе працювалоа, а як тільки з’явилася Україна — все розвалилося. Місцеві політики це експлуатували: «всі ваші біди — від незалежності і капіталізму», — люди не особливо аналізували, як такі процеси відбувалися в інших країнах. У 2014 році вони взяли участь в антиукраїнському русі, оскільки асоціювали свої найкращі надії з Росією як «уламком» СРСР.
Сьогодні карта непідконтрольних територій майже повністю повторює контур старих вугледобувних районів Центрального і Східного Донбасу, де у 1990-2000-х роках закривалися шахти. На підконтрольних територіях залишилися найновіші шахти, яким 50-60 років. Західний Донбас освоювався пізніше, протестів там не було. Однак, через 20-30 років і ці шахти відпрацюють свій ресурс, там будуть ті самі проблеми. Міністерство енергетики має список шахт на закриття, але не має нормальної програми, як зробити це справедливим і для звільнених людей, і для регіону. Залишається надіятися, що ми не будемо повторювати попередні помилки — на місці закритих підприємств буде з’являтися щось нове і люди будуть мати альтернативу.
Виникає дискусійне питання: чи потрібно рятувати такі міста. Вони виникли навколо шахт, а зараз шахти закрилися. Можливо, людям, які залишилися, варто просто допомогти переїхати у Харків, Дніпро, Київ чи Вінницю, де сьогодні є перспективи. Можливо, варто пом’якшити процеси депопуляції і міграції. Частково у вугледобувних регіонах будуть нові підприємства, але частково люди таки виїдуть. Ці люди не завжди жили там у такій кількості: якщо дивитися на історію, чисельність населення залежала від індустрії. Є міграційні потоки і є демографічні процеси. Суспільство старіє не лише у вугледобувних регіонах. Чи можна взагалі врятувати це місто, навіть якщо вливати у нього ресурси?
Люди на Донбасі розуміють, що почався енергетичний перехід і субсидіювання видобувної галузі буде скорочуватися. Їм варто показати альтернативу: якщо завтра шахта закриється, не потрібно буде жити в селищі, вся інфраструктура якого була зав’язана на закрите підприємство. Гірники розуміють, як працює шахта. Вони розуміють, що шахта має термін експлуатації і, рано чи пізно, закриється. Вони питають, куди йти. У великих містах, як, наприклад, Горлівка, є можливості для малого бізнесу, можна було щось знайти. У маленькому місті значно складніше: 2-3 шахти і більше немає куди піти. Треба щось запропонувати: гранти на переїзд або гранти на відкриття бізнесу, щось таке. Важливо, щоб люди розуміли, що про їхню долю хтось турбується. В інших країнах це саме так і вирішувалося.
Немає такого варіанту, щоби не було сліз. Зникає те, до чого люди звикли. Це має значення для ідентичності, має значення для рівня доходів. Дуже важливо не відтягувати момент, а шукати варіанти. Це вимагатиме часу, але потрібна підтримка, щоби воно починало працювати. Дуже важливо, аби в результаті децентралізації люди не відчули себе кинутими.
У центрі процесів завжди має стояти людина — людина, яка живе у цьому регіоні; людина, життя якої зав’язане на цій промисловості.
