17-18 червня у Львові відбулася конференція «Партисипативні практики в урбаністиці, бюджетуванні, культурі», організована ​Інститутом міста (Львів) та Аналітичним центром CEDOS за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні, Фундації Чарльза Стюарта Мотта та Німецького товариства міжнародного співробітництва GIZ.

Починаємо публікацію конспектів виступів учасників конференції зі вступної частини, під час якої доповідачки презентували результати досліджень залучення мешканців України, а також окремо Львова і Києва, до різних форм громадянської участі.

Читайте також:

Громадський активізм в Україні

Вікторія Середа, Український католицький університет

Потрібно відходити від класичної оцінки громадського активізму за підрахунком членства в громадських організаціях.

Проактивні установки. Абсолютній більшості мешканців України важливо бути залученим до прийняття державних рішень, волонтерської допомоги іншим та участі в громадських організаціях.

Серед реальних практик залучення переважають орієнтовані на взаємну підтримку та пряму взаємодію. Є зв’язок між Революцією гідності та формуванням проактивної позиції громадян. Серед респондентів, що долучилися до різних форм громадського активізму, переважають ті, які декларують свою підтримку Євромайдану.

Типова людина, яка долучається до громадського активізму — молода або середнього віку, живе у місті, має вищу освіту та відчуття, що її матеріальний стан є добрим. Часто це власник малого бізнесу, або людина з досвідом роботи/навчання закордоном. Можемо стверджувати, що серед активістів переважає міський середній та креативний клас. Виняток становить допомога бійцям АТО: тут активність є однаковою як серед городян, так і серед селян.

Регіональні відмінності активізму. Кожен другий львів’янин брав участь у демонстраціях та мітингах і лише кожен четвертий вкладав ресурси — матеріальні (гроші, речі) чи нематеріальні (час, професійні консультації) та бойкотував певні товари чи послуги у період з листопада 2013 по березень 2015 року. Участь у демонстраціях та мітингах, як і бойкот товарів, були актуальними також для мешканців Луцька, Ужгорода та Вінниці. Натомість, для мешканців Чернігова, Дніпропетровська, Харкова та Одеси визначною формою громадської взаємодії було вкладення ресурсів — матеріальних (гроші, речі) чи нематеріальних (час, професійні консультації).

До жодного з видів активізму не долучалися від 15% у Львівській області до 79% — у Одеській. Серед «найпасивніших» також Запорізька, Харківська, Донецька, Миколаївська, Сумська та Кіровоградська області. Серед неактивних переважають респонденти, що проживають у містах-мільйонерах, особи старшого віку, з середньою освітою, які оцінюють свій матеріальний стан як поганий, самоідентифікувалися як росіяни та російськомовні, не мали досвіду роботи чи навчання закордоном. «Пасивна» позиція прямо не пов’язана з підтримкою Євромайдану, оскільки частки респондентів, які підтримували і не підтримували Євромайдан, у цій групі поділилися майже порівну — 55% на 45%.

Якщо мешканці Львова, Луцька, Ужгорода та Вінниці набільше долучаються до надання допомоги нужденним, сиротам, інвалідам, то мешканці Дніпра, Харкова, Одеси — до участі в озелененні, впрядкуванні території. Мешканців усіх без винятку міст найбільше цікавлять види активності, спрямовані на взаємодопомогу та покращення локального середовища проживання, і меншою мірою — участь у дiяльностi органiв самоорганiзацiї населення.

Для мешканців приватних будинків пріоритетнішою є організація дозвілля та участь у впорядкуванні території, для мешканців кількаповерхових будинків — допомога нужденним, озеленення та участь в органах самоорганізації населення, натомість для мешканців багатоповерхівок — участь у забезпеченні правопорядку.

А що далі? На скільки ці тенденції є сталими? Не може бути постійного активізму, це була відповідь на виклики, наслідок трагічних подій. Можемо мати вигасання. За весь 2015 рік найпопулярнішим видом благодійності серед львів'ян була підтримка армії, на другому місці — пожертви на церкву; але на кінець року пожертви на церкву знову стали переважати. Спалах активізму йде на спад. Що з цим робити, у які форми його переливати?

Щоб не було вигасання — потрібна інституціоналізація активізму. Але, з одного боку, мешканці до неї не готові, а з іншого боку, інституціоналізація є смертю активізму.

Формування мікрогромад у Львові

Анастасія Загайна та Олена Гунько, Інститут міста

Проект «Громади в дії» має за мету активувати мешканців, локальні спільноти міста, згуртувати їх, підвищити ініціативність.

Одна лінія проекту — це співпраця міської ради з громадськими організаціями через створення громадських рад, реформування механізму громадських слухань, розробку механізму соціальних закупівель (делегування певних муніципальних функцій громадським організаціям). Інша лінія — робота з мешканцями.

Перший етап — дослідження, ідентифікація активних мешканців громад. Потім — знайомства, спілкування в мікрогромадах (мікрорайонах). Кожна з них розробила профілі мікрогромад — карту, де мешканці наносили межі мікрогромади, що подобається, що не подобається, робили SWOT-аналіз, могли помріяти (наприклад, в одному районі хотіли вертолітний майданчик через 20 років). Помріявши, мешканці пропонували проекти для досягнення цих мрій.

На наступному етапі будемо допомагати їм реалізувати ці мрії. Найактивніших будемо залучати до навчання (спільно з УКУ), щоби активні громади інституціоналізувалися, створювали громадські організації, а через них — ефективніше комунікували з муніципалітетом.

Це дослідження було нашою мрією. Яка різниця між адміністративними районами? Ми розуміли, що різниці немає. Звідси виникла ідея поділити місто не на адміністративні райони, а мікрорайони, бо саме так кожен з нас насправді уявляє місто.

Мали гіпотезу, що місто ділиться на 58 районів, за результатами дослідження вийшло 39. Думали, що буде поділ за забудовою (типом і часом). Вийшло по-іншому. Основою дослідження була карта, на якій мешканці малювали свої мікрорайони. Абсолютно по-різному: хтось малював чітко по кварталах, хтось обводив все, хтось лише свій будинок. Райони накладалися. Ми спеціально їх залишили, як вийшло, а не ділили штучно посередині вулиці. А потім усі межі обговорювали з мешканцями. Після цього деякі з мікрорайонів з різною забудовою об’єдналися, наприклад, Левандівка.

Була гіпотеза, що найсильнішу ідентифікацію люди мають з будинком, потім — з мікрорайоном, найменшу — з містом. Насправді ж, найсильнішою вийшла ідентифікація з містом, потім — з будинком, і найменша — з мікрорайоном. Переважають активні установки. Люди вірять, що мають брати на себе відповідальність. Рівень інституційної довіри низький, сюрпризів не було. Серед інститутів лідирує церква.

Люди зосереджувалися на проблемах благоустрою — дорогах, тротуарах. Є високий рівень довіри до сусідів, як в будинку, так і з сусідніх будинків. Це було звидуванням. Що важливіше, люди хочуть з об’єднуватися з сусідами. У всіх районах казали, що знають активних сусідів і хочуть долучитися до об’єднання сусідів, але самі не готові очолити його.

Декларувати можна все що завгодно. Але переважають все-таки індивідуальні практики громадської активності, наприклад, економія електроресурсів. Але не лише вдома, а й в громадських місцях, наприклад, на сходах в під’їзді. Недостатньо поширеними є практики управлінння містом. Звернення до ради, депутатів чи посадовців мало поширені. Найпопулярніші практики — облагородження території, будинку, об’єднання з сусідами для облаштування громадського простору.

Міський активізм у Києві

Марія Грищенко, Аналітичний центр CEDOS

Жителі міста й адміністрація. Для громадянської участі зі сторони адміністрації має бути залучення мешканців. Зі сторони мешканців потрібно взяти участь у якійсь формі залучення або організуватися самостійно. Щоб це відбулося, люди мають мати ідентичність з містом або громадою, у якій вони живуть; рефлексувати щодо довколишньої території; довіряти спільноті; мати можливості до самоорганізації та громадянської участі; бачити реальний досвід і практики залучення. На основі цього виникає мотивація і стратегія на майбутнє.

Ми виявили, що жителі мають сильну ідентичність з Києвом, навіть якщо не народилися в Києві. Показово, що більше половини не хочуть змінювати місце життя: коли їх питають, куди б ви переїхали — більшість каже, що готові змінити будинок, але хочуть жити у тому ж районі. Тобто, є потенціал прив’язки до місцевості і, мабуть, має бути якесь відчуття відповідальності за неї.

30% киян довіряють сусідам, але близько половини знають дуже мало сусідів.

Цікаво, що чим далі ми відходимо від місця життя, від квартири, тим більшим є відчуття задоволеності станом вулиці, мікрорайону, міста. Але людям важко оцінити, на скільки вони задоволені чи не задоволені.

Показово, що люди не довіряють міській адміністрації в різних обличчях: від ЖЕКів, через депутатів і чиновників, до мера, абсолютно всім. Вони відчувають приналежність до міста, хочуть тут жити, але не довіряють адміністрації. Активістам довіра більша. Але великий відсоток людей кажуть, що не знають, чим займаються активісти та громадські організації.

Чому люди не довіряють? Бо не знають чи не розуміють. Більше половини нічого не знає про те, чим займається адміністрація, більше 75% — як розподіляються обов’язки органів влади. Отже, наше завдення — донести до адміністрації, що треба почати говорити для того, щоб мати довіру, розуміння, підтримку.

Громадським активностям, які стосується вирішення міських проблем симпатизують 60%, але 73% не знають про діяльність міських активістів та ініціатив, що опікуються проблемами міста. Ми питали, які ініціативи знають, і дуже мало хто зміг назвати хоч якусь. Найчастіше вказували районні ініціативи, які опікуються місцевими проблемами.

21% опитаних задекларували, що робили щось для вирішення міських проблем. 25% намагалися самостійно вирішити проблему, 86% скаржилися. У Києві домінує служба 1551 (до неї зверталися майже 40%), бо після звернення до неї обов’язково дають відповідь. Наші люди люблять скаржитися, особливо коли це доступно. Поширеною є також участь в толоках, заходах з благоустрою, прибираннях. Практику звернень до журналістів називають найбільш ефективною. Коли люди не бачать результату або не розуміють його — тоді до цього інструменту участі низький рівень довіри.

Ми зафіксували суб’єктивне відчуття людей, що вони ні на що не можуть вплинути, окрім свого будинку. Чим далі — тим більше відчудження. 46% кажуть, що не мають жодного впливу вже на рівні вулиці чи прибудинкової території. З іншого боку, люди хочуть впливати на рішення, особливо на рівні будинку.

Ми спитали, хто має долучитися, щоб проблема була вирішена. Відповідь: ті, кому ми найбільше не довірямо, ким ми незадоволені — міська адміністрація. Люди кажуть, що саме вона має долучитися, щоби проблема була вирішена.

Отже, є довіра до сусідів, є відчуття приналежності до свого міста, небажання покидати свій район, але немає проявів відповідальності і залученості до цих локальних активностей (і це не про громадські організації, це про об’єднання активних мешканців). Ми подумали, чого не вистачає. Напевне, міських низових ініціатив. 29% кажуть, що були залучені до їхньої діяльності. Найпопулярнішими є ініціативи з допомоги безхатнім тваринам, далі — антизабудовні протести, потім — благоустрій і прибирання території. Але, знову, це про озеленення, а не про управління містом.

Поділитися текстом