26 березня в рамках правозахисної програми Rights Now! Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA Аналітичний центр CEDOS та правозахисна кампанія «Боротьба за права» провели відкриту дискусію «Місто для всіх. Як Києву стати інклюзивним містом». Публікуємо тези виступів її учасниць та учасників.

Юлія Миронюк, Твій вимір

За останні 10 років зміни почали відбуватися. У 2006 році я побачила вперше пониження бордюрів, потім пішов транспорт, магазини, кафе, аптеки.

Дуже багато низькопідлогового транспорту, але його використання — це екстрим.В кишенях багато маршруток і запаркованих машин, які не дають транспорту під’їжджати впритул до зупинки. Пандуси не працюють, водії не знають, що з ними робити і не виходять допомогти. Низькопідлогові трамваї працюють на швидкісних лініях, де доступ до зупинок відбувається через підземний перехід. Вже півроку підйомники ніяк не можуть ввести в експлуатацію. Маршрутки тільки зараз починають підлаштовуватися.

Люди не знають, що робити. Вони перший раз бачать візок, хочуть допомогти, але не вміють зробити правильно. Беруть візок за колеса, а це небезпека.

Державні заклади теж здебільшого недоступні. Єдиний університет, який більш-менш доступний — це Університет Україна, там можна було здобути безкоштовне навчання за кошти фонду соціального страхування для людей з інвалідністю.

Спілкування — дуже важливий досвід. Я навчалася у школі на дому, а в університеті мене на першому курсі обрали старостою і кожного дня потрібно було вирішувати нові проблеми. Найважливіше не те, що я професію здобула, а спілкування — це те, чого я не мала у школі. Це те, чого мені досі не вистачає, але зазвичай люди отримують це у шкільні роки. Це не щось особливе.

Доступність — це не для людей з інвалідністю. Якщо порахувати дітей, батьків з дітьми, людей літнього віку і тимчасово непрацездатних, виходить щонайменше мільйонів 15 в Україні.

Доступність — це не особлива потреба. У всіх людей є однакова потреба самореалізації, це не щось особливе. Медпрацівники досі питають, де моя мама, а я кажу: «Нащо мені ваша мама?». Вони дивуються, що людина з інвалідністю може сама вирішувати свої проблеми.

Держава самоусунулася від контролю за дотриманням ДБНів. У відповідь на звернення Київпастранс пише офіційні листи, що всі проінструктовані, все працює, але на практиці нічого не змінюється.

Не робіть для нас без нас. Людина, яка не сиділа на візку, не побачить різниці і зробить не доступно, а небезпечно.

Юлія Сачук, правозахисна кампанія «Боротьба за права»

Українське законодавство, в принципі, непогане. Воно зобов’язує установи бути доступними. Прийняті конвенції, ДБНи. Але вони порушуються і з цим дуже мало змін. Навіть нові об’єкти в останні роки всерівно є недоступними. Поштова площа — яскравий приклад. Аеропорт Бориспіль — єдиний приклад доступності, який спадає на думку.

Не вистачає можливості захистити свої права на доступність. Є навіть згадка у Кримінальному кодексі, але це дуже важко практично захистити, довести.

Пандус не є елементом доступності. Це стереотип. Сам вхід має бути без сходів, щоб не треба було будувати пандус. Потрібно будувати так, щоби не треба було зводити додаткових конструкцій.

Люди з інвалідністю — це і люди з вадами слуху, зору. Поняття доступності в нас дуже знецінюється. Погано, коли кажуть, що «побудували пандус і об’єкт став доступним». Пандус не робить об’єкт доступним для більшості категорій людей з інвалідністю. Наприклад, низькопідлоговий трамвай: ніби доступний, але ми вже три роки боремося за те, щоби у ньому було правильне зовнішнє озвучування.

Співчуттям проблеми не вирішуються. Потрібно навчитися відчувати цю інклюзивність зсередини. Це не лише толерантність та небайдужість. Кожна людина може пропонувати та втілювати зміни: дизайнер, держслужбовець, власник невеликого кафе.

Дуже хочеться більше відповідальності. Активісти зустрічаються зі зверхнім ставленням, відтягуванням часу. Потрібно бути більш видимими, вагомими. Інвалідність — це бізнес для багатьох людей, це великі кошти, які йдуть не туди, куди треба.

Христина Морозова, Демократичний Альянс

Неправда, що немає коштів. Немає розуміння, для чого це робити і як це робити. Наприклад, новий підземний перехід, де кладуть сходи з гладенького шліфованого граніту. Хіба це дешевше? — Ні, дорожче. Або є хороший підземний перехід з правильним пандусом, але перед ним — одна сходинка, яка повністю все нівелює. Є місця, де підземні переходи взагалі нікому не потрібні. Деякі комунальники думають, що іржаві рейки — це пандус і все нормально. Більшість підйомників не працюють, вони дорогі, але не діють. Хотіли як краще, а вийшло, як завжди.

Навігація взагалі не працює. Є перехід на Контрактовій, я дуже здивувалася, коли вперше знайшла там потрібний вихід. Комунальник, який за це відповідає, каже, що зробив навігацію, коли я йому про це розповідаю. Виявляється, вона там є.

Немає ніякої стратегії. Наприклад, встановили антипаркувальні півсфери. Але об цю півсферу можна зламати ногу. Вона може бути розмальована в жовте, як божа корівка, але це дуже зла божа корівка.

В нас великі ресурси, але ми не можемо впливати на те, як вони витрачатися. У Києві нема місцевого самоврядування. Бюджет міста становить 39 мільярдів, з яких 15 йде на райони. 45% цих коштів — заплати апарату РДА, розвиток — 3%.

Пандус для нашого офісу обійшовся у 8 тисяч гривень. Офіс на першому поверсі. Бізнес так само може зробити.

Вадим Денисенко, Асоціація велосипедистів Києва

У Києві погано з велосипедною інфраструктурою. Наразі велосипед — це транспорт для стильних та стійких спартанців, а не широких мас. Завдання АВК — зробити, щоб це було інакше.

НДІ не розуміють, що доступність — це добре для всіх. Зовсім недавно ми працювали над змінами ДБН «Вулиці, дороги та населені пункти» разом з двома НДІ та МінРегіонБудом. Ці наукові інститути постійно говорили, що є пішохідна інфраструктура і поруч окрема інфраструктура для людей з особливими потребами. Ми намагалися довести, що якщо буде добре цим другим, то буде добре всім. Але пояснити, чому одне і друге мають бути єдиним цілим, нам не вдалося.

Підрядники забувають про доступність. На оновленому Київському велотреку третину часу має займатися Національна параолімпійська збірна. Але підрядник забув про доступність. Однак, він не має відчуття провини, тому що майже встиг до Дня Києва.

Я знаю 6 проектувальників, які розуміють, що таке доступність. Це хороша новина! З них щось виросте. Зараз ми плануємо провести воркшоп з приводу Бессарабки, де вони поділяться своїми компетенціями зі студентами.

Керівник середньої ланки без візії — найбільша проблема змін у місті. Активістам потрібно ставати цими службовцями середньої ланки, це таємниця успіху Івано-Франківська, Львова, Вінниці.

Юлія Попова, Представництво Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні

Міська інфраструктура дискримінує. Працею по догляду за родиною займаються здебільшого жінки, але автівками вони володіють на багато менше, ніж чоловіки. Жінки більше залежать від міської інфраструктури: громадського транспорту, пандусів, місць, які викликають тривогу.

Демократія — це увага до найбільш дискримінованих груп. Потрібно системно покращувати міську інфраструктуру, бо її недоліки впливають найбільше на найслабші групи. Наприклад, дівчатка віком 9 років зникають з публічних просторів, тому що їх витісняють хлопчики. Людям похилого віку важко сідати-ставати з лавочок, тому на них потрібно робити підлікотники. У Відні розробити метод перевірки справедливості певного об’єкта чи району: максимально детально прописують групи користувачів, виявляють найслабшу і концентрують зусилля на поліпшення її становища.

Підземні переходи — це небезпека. Жінка, яка пізно ввечері з кількома важкими сумками повинна перейти дорогу, має вибір: неосвітлений підземний перехід чи восьмисмугова магістраль. Як їй ризикнути життям: згори чи знизу?

Потрібна мотивація, а не формальне виконання документів. У Відні на багато менше концентруються на нормах. «Це ж всього лише норма, якщо вона погана — її за день можна змінити.» Потрібна повномасштабна реформа міського управління.

Поділитися текстом