Дозвілля є часом соціалізації, запорукою здоров’я і добробуту людей. Відпочиваючи, ми розслабляємось, самовиражаємось і розвиваємось. Різноманітність дозвілля залежить не лише від особистого вибору людини. Насправді те, як ми проводимо вільний час, залежить від структурних передумов: сфери зайнятості, умов праці, рівня доходу, місця проживання, гендерних особливостей. Cоціологи_ні* вже давно цікавляться питанням — як люди відпочивають і чому саме так — починаючи з класичної праці Торстейна Веблена «Теорія бездіяльного класу», що побачила світ у 1899 році. Варто зазначити, що дозвілля — це явище, яке виникло в епоху модерну, коли на початку 20 століття працівни_ці вибороли своє «законне право» на відпочинок, і сфери роботи та відпочинку отримали чітке розмежування. Протягом останніх десятиліть ця межа розмивається, зокрема через появу інтернету, що суттєво впливає на дозвілля. 

Читайте також:
Культурне дозвілля Херсона: від футуризму до сучасного мистецтва

У цьому світлі особливо цікаво вивчати дозвілля молодих людей. Протягом червня-вересня 2020 року аналітикині Cedos за підтримки Українського культурного фонду з’ясували, яким є дозвілля міської молоді в Україні. Під час дослідження команда зосередила увагу на молодих людях, які живуть у Хмельницькому, Івано-Франківську та Херсоні. Вибір міст був невипадковим: з одного боку, вони схожі між собою за кількістю населення і роллю в адміністративно-територіальному устрої країни, з іншого — між ними помітні регіональні відмінності. Для дослідження обрали три категорії молодих людей, які зайняті у сфері послуг, інформаційних технологій, сфері культури та креативності. З ними дослідниці провели 18 фокус-групових дискусій. Окремо дослідницька команда поговорила і з представни_цями органів влади, закладів культури та громадських організацій. Цьому передував аналіз нормативних документів, що визначають культурні політики у згаданих містах, і аналіз кількісних даних опитування компанії Kantar Україна.

Скажи мені, як ти проводиш вільний час, і я скажу, хто ти

Заклади культури конкурують за увагу молоді з інтернетом і програють цю нерівну боротьбу. Оскільки значна частина роботи сучасної людини відбувається в онлайн-форматі, а тепер і дистанційно, поділ на відпочинок і роботу суттєво розмивається. Це особливо характерно для ІТ-працівни_ць, а також зайнятих у культурній сфері. Через це у цих людей є запит на публічне дозвілля, тобто проведення вільного часу поза домом. Молодь зі сфери послуг частіше за інших асоціювала відпочинок зі сном, що може пояснюватись фізичною працею цих людей, а також більш фіксованим робочим графіком. Крім того, така молодь часто працює під час масових заходів, на які інші мешкан_ки міста приходять відпочити.

Ще однією рисою дозвілля сучасної молоді є самоексплуатація, зумовлена культом продуктивності та успішності — до цього більше схильні люди інтелектуальної праці та самозайняті. Згідно з такою капіталістичною логікою, навіть вільний час має бути використаний з максимальною користю.

Заклади культури: подолати стіну відчуження

Молоді люди часто не асоціюють дозвілля з закладами культури. Цю тенденцію підтверджують і кількісні дані: лише 14% людей віком 18-29 років хоча б раз на місяць відвідували кінотеатри, і тільки 5% відсотків — галереї та музеї (причому враховувались як приватні, так і комунальні заклади).

Читайте також:
Фестивалі, музеї, мистецькі ініціативи: якою є культура під час карантину

З одного боку, небажання молоді йти у заклади культури часто зумовлене попереднім «добровільно-примусовим» досвідом відвідування цих закладів у шкільні роки, а також застарілими підходами та матеріально-технічною базою приміщень. З іншого боку, радянські крісла кінотеатрів і бібліотек, застарілі експозиції музеїв, де нічого не можна торкатись, відлякують потенційних молодих відвідувач_ок. Саме тому проблему не вирішать лише додаткові кошти на рекламу закладів культури та дозвілля — їм потрібно переосмислити саморепрезентацію, тобто розробити фірмову айдентику, зайнятися рекламою у соцмережах і налагодити кращу комунікацію з молоддю. Безперечно, це викличе потребу у додатковому фінансуванні — не кожен музей може дозволити собі найняти власного SMM-менеджера.

Популярність окремих комунальних і державних закладів культури часто зумовлена персоналіями керівни_ць-новатор_ок. Наприклад, коли Ростислав Держипільський очолив Івано-Франківський обласний драмтеатр, Олександр Книга — Херсонський, тамтешні репертуари змінились і переорієнтувались на більш соціальні теми, активізувались гастролі — і до театрів потягнулася молодь.

Залучити всіх і одразу

Чиновни_ці та працівни_ці закладів культури під час інтерв’ю самі визнавали, що переважно не диференціюють свою цільову аудиторію, так ніби люди віком 18-35 років ніяк не відрізняються між собою. Якщо підлітків і студентство ще намагаються залучати завдяки домовленостям з освітніми закладами, то працевлаштована молодь 25-35 років зазвичай залишається поза увагою. Про неї згадують радше в контексті підтримки сімей з дітьми — гуртки для дітей, лялькові театри тощо.

Крім того, комунальним закладам дозвілля (передусім музеям) зазвичай бракує оновлення експозицій, інтерактивності, партисипативності, на відміну від таких приватних ініціатив, як Музей родинних професій в Івано-Франківську, інтерактивний музей науки «Еврика» у Хмельницькому чи херсонський Музей сучасного мистецтва. Останні пропонують те, до чого аудиторія не звикла, і тому мають популярність. Так чи інакше, спільною рисою молоді усіх трьох міст є потреба в альтернативних форматах і місцях для проведення дозвілля, проте існує ряд локальних особливостей.

В Івано-Франківську та Хмельницькому більше уваги приділяють національно-патріотичному вихованню молоді. Також тут набагато вища роль місцевих органів влади у формуванні культурних заходів, аніж у Херсоні. У «місті корабелів» удвічі менше закладів для проведення дозвілля, ніж в Івано-Франківську та Хмельницькому і, відповідно, менше подій. Через це місцева молодь, представни_ці громадського сектору і чиновни_ці зі сфери культури були більш (само)критичними щодо проблем дозвілля під час розмов з дослідницями.

В Івано-Франківську взагалі немає комунальних кінотеатрів, однак існує кілька популярних громадських і бізнес-ініціатив, таких як «Тепле місто», Urban Space 100 та «Промприлад», які пожвавлюють культурне життя. У Херсоні діють артклуб «Масон» і ГО «Інша», у минулому також артхаб «Ілюзіон», сюди приїжджає київський Дикий театр. У Хмельницькому подібних прикладів менше, ніж в інших містах. Однак у Хмельницькому — єдиному з обраних трьох міст — діє муніципальний Молодіжний центр, який є популярним і працює зокрема з людьми з інвалідністю. У Херсоні та Івано-Франківську спроби створити такі заклади зазнали невдачі.

Доступність та відкритість

Інклюзивність просторів дозвілля для осіб з інвалідністю — ще одна болісна тема. Навіть там, де пандуси обладнані, вони не завжди придатні для самостійного користування без допомоги інших людей. Викликом є просто дістатися до місця призначення, адже міське середовище зовсім недружнє до людей з порушеннями опорно-рухового апарату. У кожному з трьох міст для них діє так зване соціальне таксі, проте в деяких містах є низка обмежень: поїздок тільки 10 на місяць (туди і назад — це вже дві поїздки), і вони доступні лише до певної години дня, тоді як культурні заходи часто закінчуються пізно ввечері. Таким чином, люди з інвалідністю радше використають цю послугу, щоб з’їздити у більш нагальних справах.

Утім, вони не єдині, хто так чи інакше залишається поза увагою культурного дозвілля. Культурні і молодіжні політики часто спрямовані, зокрема, на дітей-сиріт, ветеран_ок бойових дій, але можуть не враховувати потреби та інтереси ЛГБТК+, ром_ок, іноземних студент_ок.

Що робити?

Дозвілля залежить не лише від вільного вибору. На якість і різноманітність дозвілля впливають такі фактори, як зайнятість та умови праці людей, рівень доходу, інфраструктура для відпочинку і дозвілля, гендер. Культурні та молодіжні політики в містах повинні створювати можливості доступного дозвілля для різних груп людей. Державні та комунальні заклади культури можуть стати просторами, через які ці політики будуть здійснюватися. Закладам культури слід залучати не лише активну молодь, яка сама до них приходить, а працювати також з менш доступними чи, на перший погляд, «пасивними» групами — передусім працевлаштованою молоддю та здобувач_ками професійно-технічної освіти, а також вразливими групами людей.

Читайте також:
Сквоти в місті: житло, активізм, нерівність

Молодих людей варто залучати на етапі розробки документів і культурних політик, вивчати інтереси та потреби різних груп молоді. Важливо дбати не лише про оновлення приміщень закладів культури, але й про підвищення кваліфікації працівни_ць, покращення комунікацій. Завдяки зміні парадигми музеї, галереї, бібліотеки, будинки культури можуть стати платформою для самовираження і взаємодії молодих людей.

Основна ілюстрація статті – картина Олександри Екстер «Вино».

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі