Дерев’яне мереживо Чернігова. Як ініціатива рятує будинки з унікальним старовинним різьбленням

Розмова із засновником проєкту «Дерев’яне мереживо Чернігова» Станіславом Іващенком.

У минулому одним із найбільш популярних матеріалів для побудови житла було дерево, особливо це стосується лісової частини України. Нерідко ці дерев’яні будинки прикрашали вигадливим різьбленням — з рослинними або зооморфними мотивами, ромбами, зубцями, завитками та солярними знаками. До наших часів таких будівель збереглося не так багато: колись головною загрозою для дерев’яних будинків були пожежі, проте останні десятиріччя нею скоріше є людська байдужість до культурного спадку. Будівлі втрачають своє оздоблення під шаром утеплення або пластикового сайдингу, а мешкан_ки гублять зв’язок із минулим свого міста. Проєкт «Дерев’яне мереживо Чернігова» бачить свою місію у збереженні й відновленні різьблених будинків і у відродженні любові та поваги людей до традиційного старовинного декору. Ми поговорили з його засновником Станіславом Іващенком про відновлені будівлі, особливо складні об’єкти, стосунки з власни_цями будинків і міським урядом, а також про те, як мереживо стає частиною ідентичності міста. 

Основним напрямком діяльності волонтерського проєкту «Дерев’яне мереживо Чернігова» є фізичне відновлення фасадів дерев’яних будинків, оздоблених традиційним для Чернігівщини різьбленням. Інший важливий напрямок, з якого насправді все і почалося, — це дослідницька діяльність: у 2018 році Станіслав разом з друзями — веб-розробниками Олексієм Самойленком та Леонідом Скрипкою, а також Тетяною Романюк, яка взяла на себе збір історичної довідки — створили онлайн-музей. У ньому команда збирає найцікавіші зразки дерев’яної архітектури — з геолокацією, фото та, за наявності, історичною довідкою. На мапі вже є 523 локації, а деякі будівлі об’єднані у прогулянкові маршрути. 

Різьблене оздоблення дерев'яних будинків збереглося переважно в Карпатах і на Поліссі, проте Чернігів — це єдине велике місто, яке має так багато зразків цієї архітектури. І саме «мереживо», за словами Станіслава, тут відрізняється: якщо в Карпатах декор концентрується на одному великому елементі — фронтоні, то на Чернігівщині різьблення «розсипане» по всьому фасаду: на карнизах, стінах, псевдоколонах, а от прикраси під вікном — рідкість. «Чернігів — це не лише про церкви, печери чи гармати на Валу. Це ще й про рясну житлову дерев’яну забудову, яка формувала вигляд нашого міста протягом останніх двох століть. Наш обовʼязок — зберегти та примножити цю спадщину для прийдешніх поколінь», — зазначено на сайті «Дерев’яного мережива Чернігова». Також на сайті є ілюстрований словник для тих, хто хоче бути більш обізнаним в архітектурних термінах і не плутати пілястри з карнизами або тимпанами. 

За ці роки команді вдалося відновити 14 будинків. Станіслав, його друзі і волонтер_ки проєкту зачищають будинки від старої фарби, ремонтують або замінюють поламані елементи декору на нові, наново фарбують фасади. 

Першим об’єктом команди була садиба-музей Березовського у селі Старий Білоус. Це було літо 2019 року: «Користуючись купленим на зібрані спільнокоштом гроші електролобзиком, ми відновили близько 22 метрів дерев’яного мережива правого флігелю будинку. Досвід здобували у процесі, розпочавши зі штахетин паркану навколо будинку». У 2020 році лобзику знайшлася серйозна заміна: ініціативу підтримав Національний університет «Чернігівська політехніка», тож тепер майже усе мереживо вирізається на верстаті у майстерні університету. Проєкт займається лише відновленням дерев’яного декору, а не повноцінним ремонтом із заміною фундаменту або покрівлі, і не виконує професійну реставрацію пам’яток архітектури. Тому переважно тут ідеться про відновлення дерев’яних будинків у приватній власності. Проте протягом всього процесу роботи над об’єктом команда консультується з дипломованим істориком, а за необхідності відтворення складних деталей дерев’яного різьблення залучає професійного столяра.

Формат роботи з відновлення будинків — толока щосуботи та щонеділі, традиційна праця гуртом. У команді ініціативи близько 70 волонтер_ок, які допомагають у різний час і різний спосіб, на толоку в середньому доєднуються від 5 до 20 людей. Долучитися може будь-хто — не обов’язково мати специфічні знання чи досвід у сфері будівництва або ремонту. Коли у 2022 році Чернігів був в облозі, діяльність проєкту призупинилася, але вже з настанням літа команда знову зібралася на толоку задля відновлення будинку по вулиці Стуса,16. За словами Станіслава Іващенка, тоді важливо було не лише повернутися до роботи над будинком, а й показати, що місто живе, функціонує, і в ньому на часі не лише питання, пов'язані з війною і виживанням, а й питання збереження культурної спадщини. 

За які будинки береться проєкт? 

Складність робіт часто не пов’язана з характеристиками будинку: «Для таких проєктів, як наш, ледь не вирішальну роль відіграють самі власники будинків — люди, які до нас звертаються, чи до яких звертаємося ми з пропозицією відновити їхні оселі, — каже Станіслав. — Тому що від їхнього ставлення до волонтерів і до самих робіт залежить емоційний стан команди і відчуття піднесеності або, навпаки, пригніченості. Ми завжди розуміємо, що працюємо безпосередньо з будинком, незалежно від того, хто його населяє в той чи інший момент. Але все ж таки ДМЧ — це люди, які формують нашу команду. Якщо до них добре ставляться, я щасливий. Але якщо на волонтерів дивляться як на безкоштовну робочу силу і ніяк їм не допомагають, хоча можуть, то з такими людьми ми намагаємося не працювати або ж працювати максимально швидко».

Не всі власни_ці будинків погоджуються на відновлення: хтось — через страх фінансових витрат і нерозуміння волонтерської концепції проєкту, дехто — через прагнення до сучасного утеплення чи облицювання. ДМЧ допомагає лише тим, хто справді бажає зберегти автентичний вигляд своїх дерев’яних будинків. Також обовʼязковою умовою співпраці є безпосереднє залучення власни_ць до робіт: фінансове, фізичне або і те, і те. Ось як команда обирає наступний проєкт: «Спочатку ми оцінюємо загальний стан будинку з огляду на довгострокову перспективу. Наступним критерієм виступає його автентичність і стилістична цілісність, тобто мінімальна кількість сучасного ремонту на фасаді. Звісно, вирішальним є бажання і згода всіх співвласників. Якщо ми маємо в черзі одразу кілька будинків, ми переходимо перш за все до того, на який маємо більше матеріальних ресурсів та часу».

Гарним прикладом активного залучення власника, який справді піклувався за результат, Станіслав називає роботу над домом на Успенській, 34. Це пам’ятка архітектури, будинок 1890 року. Власник вирішив підійти до відновлення капітально і зробив для 130-річного будинку повністю новий фундамент. Дім утеплили, не змінивши зовнішній вигляд: дошки знімали, утеплювали простір між ними та зрубом, потім повертали в тій самій послідовності. Було збережено дерев’яні вікна, відновлено велику терасу з унікальними для міста різьбленими кажанами, замінено на нові всі три важкі колони на терасі. «Це приклад того, як треба ставитися до дерев'яних будинків і як їх треба грамотно відновлювати з використанням сучасних технологій, щоб при цьому зберігати оригінальний вигляд і дух дому», — каже Станіслав.

Найстаріший і найскладніший будинок

Минулого року «Дерев’яне мереживо Чернігова» завершило роботу над своїм найстарішим підопічним: дім по вулиці Варзара, 12, був зведений у 1850 році. Завдяки команді проєкту та за ініціативи співвласника будинку письменника Олександра Волощука будинок отримав нові віконниці на всі свої вісім вікон, віднайшов повністю втрачений декор карнизу на північному фасаді й оновив частково втрачене або понівечене оздоблення на карнизі східного фасаду. В оновленому будинку Олександр відкрив приватний музей старовини зі знаряддями праці, старовинною холодною зброєю, давньоруськими фібулами та великою колекцією значків із гербами міст.

У період повномасштабної війни команда «Мережива» змогла відновити два будинки, які Станіслав називає більш складними через об’ємність робіт: обидва мали велику кількість поламаного мережива, яке потребувало заміни. Перший — будинок на Стуса, 16 — саме до нього команда повернулася влітку 2022-го. На межі ХІХ та ХХ століть тут жив лікар Йозеф-Франц Сікорський, який свого часу переїхав до Чернігова з Королівства Польського. Центральний проліт будинку був абсолютно голим, а тепер його оздоблення складається з трьох рядів мережива. Також команда реконструювала повністю втрачений елемент у нижніх кутах обох фронтонів — так звані «сережки». Другий дім — на Музейній, 2Б, чиє розташування попід Валом робить будинок надзвичайно зручним для відвідування турист_ок. Його команді ДМЧ допомагав відновлювати проєкт «Tolocar» — мобільна майстерня, оснащена інструментами й обладнанням для підтримки проєктів з реконструкції та відновлення. Під час толоки верстат запустили прямо на вулиці, тож за процесом вирізання мережива могли спостерігати всі перехожі. 

Також серед непростих робіт Станіслав називає відновлення будинку на вулиці Хлібопекарській, 5. Невеличка будівля має об'ємне мереживо, яке робилося окремо на замовлення, і лише відтворення трьох фантастично красивих сандриків (архітектурних елементів над вікном) зайняло понад 10 місяців.

Нині «Дерев’яне мереживо Чернігова» займається відновленням садиби Єнні у селі Яроповичі на Житомирщині — це перший проєкт команди поза Чернігівщиною. За словами Станіслава, до нього раніше вже зверталися люди з Київщини та Сумщини з проханням допомогти зберегти фасади дерев’яних будинків, проте в умовах повномасштабної війни розширювати свою діяльність на інші регіони складно. З садибою Єнні склалася інша ситуація. Будинок, зведений наприкінці ХІХ століття, зберіг оригінальні вікна і двері — попри те, що встиг побувати житловим будинком, адміністрацією цукрового заводу, німецьким польовим шпиталем і школою. З 2008 року садиба стоїть порожньою, але за її відновлення взялися волонтер_ки громадської організації «Олександрійська скрижаль», які мріють створити тут музейний комплекс. У команди ДМЧ тут роль, пов’язана саме з мереживом: «Там є команда, яка реалізує роботи на місцях. Це спрощує нашу допомогу, адже в питанні відновлення цього будинку ми виконуємо роль надавачів відновленого різьблення, — каже Станіслав. — Ми безпосередньо не зачищаємо будинок від фарби, не демонтуємо поламане мереживо, не монтуємо це все, не фарбуємо. Наша команда виступила отримувачами зразків мережива, його відмалювали, замовили, профінансували деревину на різьблення і тепер будемо партіями туди відправляти». Він додає, що для проєкту — честь допомогти команді, з якою вони поділяють цінності: «Це будинок не на Чернігівщині, але яка різниця, якщо вся Україна — це наш дім. Тож ми маємо рятувати пам'ятки незалежно від того, чи це наша рідна область, чи “чужа”. Кожна область кожному українцю має бути рідною, близькою і однаково пріоритетною».

Фінансування мережива

Якщо небайдужі люди працюють безкоштовно, то матеріали — передусім фарбу і деревину — потрібно закуповувати. «Середнього чеку» немає, все залежить від розміру будинку та кількості його мережива. Наприклад, половина необхідної деревини для садиби Енні у селі Яроповичі на Житомирщині, якою проєкт опікується зараз, обійшлася у 28 тисяч гривень. У деяких випадках усі витрати покриває власни_ця будинку, інколи вони розподіляються між власни_цею і проєктом, а іноді все фінансування бере на себе проєкт, який має підтримку донорів. Шукати закордонних грантодавців команда особливо не намагалася — була одна спроба співпраці з французькою урядовою організацією, яка працювала над відновленням об'єктів на Чернігівщині, але після обміну пропозиціями справа так і не зрушила з місця. У підсумку, каже Станіслав, обсяги фінансування, які й до того трималися на постійних донатах небайдужих людей, після початку повномасштабної війни практично не змінилися: «Ті, хто за нами слідкували і підтримували нашу діяльність, нас не кинули і продовжили це робити».

Втім, не змінилося і ще дещо: «Чи відчуваю я зараз від мешканців міста більшу зацікавленість своєю історією? Відповідь — ні. Не буду вдягати рожеві окуляри ні собі, ні комусь із ваших читачів. Дуже багато людей, і це зрозуміло, сфокусувалися на собі, на своїх сім'ях, на своєму виживанні. Тому сказати, що дерев'яні будинки або наш проєкт має приплив волонтерів чи підвищену увагу у медіа, я не можу. Але й до цього ми не були позбавлені цієї уваги, а кількість волонтерів, як і раніше, змінюється органічно — хтось іде, хтось доєднується. Ясна річ, що частина команди стала військовослужбовцями, решта команди активно волонтерила для сил оборони, але сильно на нашу результативність це не вплинуло».

За роки своєї роботи команда «Дерев’яного мережива» дійшла сумного висновку про незацікавленість міської влади у збереженні дерев’яної спадщини Чернігова. «Про це свідчить кількість знесених під забудову старих будинків, втрати деякими з них охоронного статусу та продаж на аукціонах за безцінь. Також ми постійно спостерігаємо свавільне або ж цілком дозволене видозмінення пам’яток архітектури, які мали би зберігати свою автентичність під наглядом відповідальних структур». У розмові Станіслав зазначає, що діалог з міською владою не склався вже дуже давно, а з 2022 року, коли пріоритети та бюджет змістилися в бік нагальніших питань, команда навіть не намагалася його налагодити.

Мереживо як бренд міста

Фізичне відновлення дерев’яних будинків і дослідницька робота — не всі напрямки діяльності команди. Ще один — це популяризація мережива як бренду міста, привертання уваги до нього і, як наслідок, «проникнення» оздоблення в інші середовища. «Я навіть не зможу вам описати, у скількох іпостасях мереживо вже встигло побувати, отримати нове втілення. Відтоді, як ми почали ним займатися та популяризувати його, мереживо встигло стати татуюваннями, вишивкою, принтами на колекціях одягу, прикрасами — як біжутерією, так і виробами з золота, які робилися на основі наших векторних зображень. Були торти у вигляді дерев’яних будинків, будівлі потрапили у сувенірні скляні кулі “зі снігом”, з ними роблять картини за номерами. Мереживом, але вже не дерев’яним, оздоблюють сучасні будинки. Є навіть шрифт на його основі. Певен, що таких проявів ще більше», — розповідає Станіслав. 

Говорячи про плани на майбутнє, Станіслав каже, що хоче бути реалістом: за останні роки прийшло розуміння, що все ж масову революцію у сприйнятті своєї культурної спадщини зробити навряд чи вдасться. «Місія проєкту лишається тією самою, якою була на початку, але загальна ціль — це просто, допоки ми існуємо як проєкт, зберегти якомога більше гарних, різьблених дерев'яних будинків. Для того, щоб вони своїм існуванням, своїм красивим і ошатним зовнішнім виглядом привертали увагу перехожих. І, можливо, тим самим ростити нові покоління ентузіастів, які будуть продовжувати нашу діяльність тоді, коли ми зійдемо зі сцени». 

Ще, додає Станіслав, «добре було б організувати якусь велику помпезну виставку». За час діяльності проєкту його команда зберегла фрагменти старого мережива з багатьох будинків. Деякі з них уже не існують: їх знесли або обшили утепленням. «Ми, по суті, рятували це мереживо хоча б окремими елементами. Деякі зразки нам дісталися з будинків, які ми відновлювали: це були частково пошкоджені елементи, які вже не підлягали реставрації й потребували заміни. Ми їх демонтували, обережно зберігали, а на їхнє місце встановлювали нові, якісні копії. Тож, якщо говорити про мрії, мені особисто дуже не вистачає якоїсь класної, теплої, душевної виставки. Однак сподіваюся, ми до цього прийдемо у майбутньому».

Усі фото надано проєктом.