29 червня 2018 року у Києві відбулася дискусія «Вхід заборонено: чому деякі групи виключені з міського простору?», організована в рамках проекту «Політекономія гендеру» за підтримки місцевого офісу Фонду Рози Люксембург в Україні. Публікуємо її конспект.

Жінки-бездомні

Говорить Анастасія Рябчук, дослідниця Університету Йоганесбурга і старша викладачка Кафедри соціології Києво-Могилянської академії

Серед бездомних, які видимі на вулиці, жінки складають меншість. За статистикою поліції їх 20%. Це питання в Україні досліджувала Дар’я Попова. Не всі бездомні жінки видимі. Бездомні чоловіки частіше будуть на вулиці, ми їх частіше бачимо. Натомість жінки частіше будуть у різних центрах, ми не завжди будемо їх ідентифікувати як бездомних. Вони можуть потрапляти до інших категорій, яким надають допомогу, наприклад, жертв насилля.

Причини бездомності чоловіків і жінок як спільні, так і різні. Дві основні — це ситуація на ринку праці і ситуація на ринку житла. Високий рівень безробіття і відсутність соціального житла. Якщо ви уже не є власницею, потрібно знайти житло за придатну ціну. Заробітної плати для цього не завжди достатньо. У більшому ризику є люди, які вийшли з місць позбавлення волі, оскільки пенітенціарна система не виконує функцій реабілітації та повернення до життя на свободі. Інша група ризику — вихованці інтернатів, які не мають соціальної підтримки. Це причини, які спільні для чоловіків і жінок.

Специфічно жіночою причиною бездомності є насильство в сім’ї. Переважно його жертвами стають жінки. Після цього — постають перед вибором: лишатися з партнером, який чинить насильство, чи йти з дому. Куди іти — невідомо. Якщо квартира записана на чоловіка — житла немає. Хіба що є родичі. Через це насильство терплять роками. Проблема також у жінок з дітьми: коли жінка опиняється на вулиці, дітей забирають. У притулках інколи є місця для дітей, тому відсутність житла не мала би бути підставою для позбавлення батьківських прав. Але на практиці інкше. Це одна з причин, чому жінки будуть терпіти насилля, але не полишати партнера. Такі жінки ані самі себе не будуть ідентифікувати як бездомні, ані ми як суспільство не будемо цього робити. Є ціла мережа центрів і організацій, які надають підтримку жінкам жертвам насильства. Однак, такі центри зазвичай надають підтримку на кілька місяців. Є ситуації, коли після цього жінки повертаються до свого партнера, який раніше чинив насилля.

Іншою причиною жіночої бездомності є фемінізація бідності. За ту саму роботу жінки отримують меншу зарплату, ніж чоловіки. Їм важче просуватися по кар’єрній драбині, якщо є діти. Таким чином діти збільшують ризик бездомності. Через меншу заробітну плату жінкам важче винаймати житло.

Жіноча бездомність може бути пов’язана з трасовою секс-роботою. Там також є багато жінок, які не мають куди повернутися, у них немає постійного житла. Ці жінки приїхали з інших міст і сіл до великих міст і таким чином заробляють на життя. Багато з них мають дітей. Секс-робота є для них заробітком, щоби прогодувати свої сім’ї.

Держава дуже переймається тим, щоб зареєструвати бездомних. Нібито це потрібно, щоби відновити їм документи. Однак, коли приїжджає якась делегація, поліція збирає бездомних на Хрещатику і вивозить реєструвати, хоча вони цього не хочуть. У всіх державних документах і програмах щодо бездомних найчастіше фігурує МВС. Однак, бездомність — це соціальна проблема. Бездомний потрапляє у сферу відповідальності МВС, лише коли скоює злочин.

Ресоціалізацію люблять робити у місцях, де немає людей. Київський центр ресоціалізації розташований серед лісу за 10 км від зони відчуження. Це колишній піонерський табір. Поліція привозить туди бездомних, їх реєструють, селять на дитячі ліжка і годують з дитячих тарілок. Центр розрахований на 300 людей, але коли я там була, бачила на території не більше 20-30. Невідомо, наскільки ефективно використовуються бюджетні кошти. Брак інтересу у суспільстві до долі бездомних збільшує ризик зловживань у таких віддалених від контролю громадськості закладах.

Ромки і роми

Говорить Зола Кондур, ромська правозахисниця і віце-президентка Ромського жіночого фонду Чіріклі

Не всі роми однакові. Не всі роми такі, як на ринках чи залізничних вокзалах. Однак, часто про ромів складають враження і стереотипи по тих ромах, яких бачать на вулицях, тому думають, що це соціальне дно чи кримінальна група. Зараз ми знаємо про напади. У Львові була поранена жінка, яка захищала свою 10-річну дитину. Був вбитий чоловік, який захищав своє поселення.

Немає жодних юридичних обмежень на те, щоби розбити табір у лісі. Не на приватній території і не в публічному місці, якщо це нікому не заважає і не створює перешкод, наприклад, у лісі, це не заборонено законом. Дискомфорт викликає сміття, тому потрібно працювати з людьми, щоби вони дотримувалися санітарних норм.

Роми їдуть у Київ, Львів чи Одесу через проблеми з житлом і роботою. У них можуть бути будинки, але немає можливості працевлаштуватися. Вони приїжджають сюди і намагаються знайти будь-яку роботу: збирають металобрухт, папір, їх неофіційно беруть на роботу комунальні служби. Вони забирають людей у ромському поселенні, завозять, куди треба прибрати, і привозять назад, платячи невеликі кошти. Є і пограбування, але нам би хотілося, щоб цього не було.

Рівень освіти серед ромського населення найнижчий. 5-7 років тому було 0,1% молоді з вищою освітою, зараз вже трохи більше 1%. Не всі вони можуть знайти роботу через дискримінацію і стереотипи. У Львові була програма стажування у мерії для ромської молоді, але у медіа почалися статті зі страшними фото, що «цигани вже прийшли в мерію і займуть наші місця». Це показує відношення до людей, які освічені і просто хотіли отримати досвід. Є також школи, вчителі або директори, які дискримінують.

Не всі батьки розуміють цінність навчання. Не всі розуміють, як воно може змінити життя дитини, родини і громади в цілому. Ромський жіночий фонд Чіріклі працює над тим, щоби дівчата не закінчували дуже рано в школу. Є традиція рано виходити заміж у 14-15 років. Дуже важливо, щоби ці дівчата продовжували своє навчання. Потім їм дуже складно навіть як мамам допомагати своїм дітям навчатися. Де вони будуть шукати роботу без повної середньої освіти, щоби прогодувати своїх дітей? На Закарпатті можуть працювати хіба в комунальних службах: прибирати вулиці, збирати сміття.

Лише 38% ромів мають постійну офіційну роботу. Всі інші або самозайняті, або мають сезонну роботу, або не мають можливості працювати. В Україні є Ромська національна стратегія, прийнята в рамках виконання вимог для запровадження безвізового режиму, там є багато пунктів. Фонд Чіріклі хоче зробити програму з працевлаштування для ромів у різних регіонах. Варто запровадити дотації для компаній, які готові брати на роботу ромів та людей з інших дискримінованих груп.

Внутрішньо переміщені особи і жительки зони конфлікту

Говорить Ніна Потарська, консультантка Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу в Україні

Доступ до публічного простору обмежений ресурсами, які мають вразливі групи. Важливим є питання наявності вільного часу і можливостей його використання. Це стосується усіх людей, які вимушено переміщаються з місць свого постійного проживання туди, де більше можливостей і ресурсів. Через обмеження економічних ресурсів є проблеми з доступом до соціальної інфраструктури: медицини, соціальних служб, освіти. Доступ до лікаря може означати відстань у 60 км, оплату проїзду й інколи перетин лінії розмежування. Економія державних ресурсів відбувається завдяки залученню індивідуальних ресурсів людей, що призводить до відсутності доступу, коли він формально задекларований.

Головною небезпекою називають відсутність грошей, а не обстріли. Спочатку люди покидали такі фізично небезпечні місця, як Зайцеве. Однак, роботу знайти не могли. Відкриття на Донбасі офісів багатьох міжнародних організацій змінило динаміку ринку цін на житло. Це зумовило складнощі для переселенців і місцевого населення, яке раніше винаймало житло. Люди, які виїхали, повертаються, бо не змогли знайти роботу.

Домашнє господарство у сірій зоні ускладнене. Є постійні перебої з постачанням води і газу, їх потрібно десь знайти. Куди не доїжджає доставка товарів, підприємці-постачальники привозять горілку і цигарки, а молоко ні. Час іде на банальне виживання і пошук елементарних ресурів, щоби дожити до завтра, а не освіту, вільний час, планування подальших життєвих стратегій.

Отримуючи статус ВПО, ти втрачаєш ряд прав. Не можеш голосувати. Тебе постійно переписують різні держоргани, видають довідки. Цей папірець не додає привілеїв. Тому є люди, які не отримують статусу ВПО. Їм байдуже, де жити: у Донецьку, Києві чи на Балі. Це питання доступу до ресурсів.

Причини і вирішення проблем

Говорять спікерки, слухачки і слухачі, а також модераторка дискусії Альона Ляшева, соціологиня, дослідниця Університету Мілана Бікокка і редакторка журналу соціальної критики «Спільне» 

В Україні немає програм для людей, які опиняються у складних життєвих умовах. Реагувати починають запізно.

Ключова проблема — це відсутність доступного житла. У багатьох європейських країнах до половини житла — муніципальне. Люди з низькими доходами можуть його дешево орендувати. Натомість, в Україні 90% є власниками житла. Муніципальний фонд житла вирішував би також проблему трудової міграції всередині країни. Немає законів ринку, які б виправдовували, чому ціна оренди квартири більша за рівень доходу однієї людини.

Державне житло в Україні розподіляється за радянською логікою. Система державного житла формально існує і його трохи будують. У нульових багато квартир дали сім’ям дітей-сиріт. Вони дорого коштували, тому їх продали і ці гроші кудись пішли. Давати квартиру, яку людина зможе приватизувати і продати — це неправильна логіка, якщо ми хочемо забезпечити якомога більшу кількість людей житлом.

Дуже часто люди стигматизують. Кажуть, що не хочуть, аби їхні податки йшли на підтримку лузерів. Натомість має бути дискурс, що це — для нас всіх і кожен з нас отримає підтримку, якщо опиниться у складних життєвих умовах.

Білий цисгендерний чоловік може не бути частиною проблеми. Привілеї можна використовувати для боротьби за права тих, хто у гіршій ситуації, ніж ми. Засуджувати мало: треба відкрито висловлювати свою антифашистську позицію, присікати гомофобні і ксенофобні висловлювання. Важливо підтримувати активістську інфраструктуру солідарності.

Якби медіа не запрошували неонацистів, можливо, було би по-іншому. Деякий досвід не потрібно включати. Досвід вбивства потрібно категорично знецінювати, цій точці зору не потрібно давати слова. Телеканали поєднували сюжет про вбивство ромського хлопця і звинувачення ромських жінок у крадіжках, щоби, буцімто, зберегти баланс. Цим вони підбурюють людей, не можна так робити. Медіа мають або взагалі не вказувати етнічну належність злочинців, або вказувати етнічну належність всіх. Деякі радикальні групи навіть почали робити фейкові новини про те, що вони напали на ромське поселення, тому що зрозуміли, що це шлях до відомості.

Поділитися текстом