Майдан як вічна втрата і вічне повернення публічного простору

ПРОСТОРИ

20 лютого 2015

Ігор Тищенко

Площа в центрі Києва, яка з 1991 року називається Майдан Незалежності і слугує “головною політичною площею країни”, ніколи у своїй післявоєнній історії не планувалася як вільний від будь-якої регуляції публічний простір. Після знищення забудови Хрещатика під час війни саму вулицю і розчищену від руїн колишню невелику імперську Думську площу згідно з планом реконструкції значно розширили, перетворивши на осердя сталінського ідеологічного архітектурного ансамблю. Хрещатик став головною віссю для сакральних комуністичних процесій, а Майдан (тоді - «площа Жовтневої Революції») - місцем виступів партійного керівництва, що було символічно позначене спорудженим у 1977 році масивним ідеологічним монументом, під яким під час державних свят встановлювалась трибуна для партійного керівництва. У 1990 році це місце, як найбільш видиме і центральне у Києві, вперше в політичній історії сучасної України стало осередком громадського протесту і репрезентації однієї із суспільних груп, витіснених із тодішньої публічної сфери. Це була студентська «Революція на граніті», причому Майдан вперше було «окуповано» за допомогою наметів і постійного перебування, що свідчить про певну усталеність практики апропріації публічних просторів в Києві. В подальші роки Майдан став головним простором для репрезентації громадських протестів, найбільші з яких — акція «Україна без Кучми» (2001) та, звісно, Помаранчева революція. Водночас архітектурно він не був до цього пристосований, залишаючись великою непривітною соціалістичною площею, розділеною на дві частини широкою магістраллю зі жвавим рухом.

 

"Революція на граніті" (1990) і монумент Леніну, демонтований 1991 року

На противагу цьому, економічні еліти і державні апарати вдаються якраз до архітектурних, а також економічних і поліцейських методів контролю і регуляції публічних просторів. Так масштабна реконструкція площі у 2001-2003 роках, перетворивши Майдан на комерціалізований простір, фактично виключила  його з ментальних мап городян саме як місце громадської політичної активності і репрезентації різноманітних соціальних груп. Натомість площа стала простором нормативної соціальної поведінки. Таким Майдан пробув майже 10 років, з метафори громадської мобілізації поступово перетворившись на приклад комерціалізації публічного простору і включення у сферу масової культури через концерти на державні свята і пісенні конкурси “Майданс”.

Тут ми маємо справу з гарним локальним прикладом “привнесення публічності”, яку описував американський соціолог Дон Мітчелл, аналізуючи американські випадки боротьби за публічні простори з 1960-х до нашого часу: не міський простір сам по собі, через свою архітектурну організацію, сприяє публічній активності, а громадяни “відкривають” чи “повертають” його публічність, виходячи із нагальної суспільної необхідності. Щоправда, для цього важливі також центральність місця і/або певна традиція “публічності”, пов’язана з ним. І навпаки, будь-якому соціальному руху необхідно “займати” простір, позиціонуватися в ньому, щоб стати і бути політичним (= видимим). Певні спільноти і члени суспільства через відсутність приватності взагалі можуть існувати тільки в публічному просторі. Відтак “право на місто” (і як право на приватне помешкання, і як право на доступний публічний простір) стає базовим правом сучасності; ця аксіома міських соціальних рухів, як і усвідомлення того, що будь-яка соціальна активність перш за все відбувається в просторі, і будь-яка суспільна група може бути включеною в публічну сферу тільки коли завоює для себе простір, вперше була концептуалізована філософом Анрі Лефевром напередодні 1968 року в Парижі, і трохи згодом увійшла до його теорії “соціального виробництва простору”.

Реконструкція Майдану, 2001-2003

Протестний рух 2013-2014 років, який почався з мирного студентського виступу, з 1 грудня 2013 року, після силового розгону, перетворився на постійну окупацію (апропріацію) Майдану. З точки зору боротьби за публічний простір у повсталих містах (як у Парижі 1968 року та у Стамбулі 2013) ця окупація і була реалізацією колективної вимоги “права на місто” — права на свободу голосу і свободу мирних зібрань, права цілого ряду суспільних груп бути «політично видимими» в центрі міста, що заперечувалося державною владою методами поліцейського насильства і судових заборон політично використовувати простір.

Перші, ще безпечні стихійні мітинги біля урядових споруд, 1 грудня 2013. Громадяни заблокували вулиці Грушевського, Банкову та Інститутську

Аналізуючи інтерв’ю учасників і учасниць Майдану про їхні щоденні справи впродовж зими, весни і літа 2013-2014 років, ми можемо стверджувати, що, окрім власне “політичних” вимог зміни курсу і відставки уряду, це була громадська вимога права на відкритий і несегрегований публічний простір, не зведений до демонстративного споживання, на ненормативні практики його апропріації. Характерно, що однією з легальних (в сенсі права держави за допомогою судових рішень і репресивних апаратів виключати з приватизованого простору порушників права власності) причин для розгону студентів в ніч на 30 листопада 2014 року була “необхідність встановлення ялинки на Майдані і підготовки площі до святкуання Нового року”. В тодішніх умовах це давало київській міській владі право легітимно застосувати силу. Подібні механізми превентивного очищення і стерилізації публічних просторів шляхом їх комерціалізації, імітації провладної політичної активності (альтернативними мітингами, що займають простір міста) або підготовкою судових рішень “наперед” були ретельно випрацьовані в Україні за роки незалежності — так, площа перед Центральною виборчою комісією більше ніж два роки (з 2012) була зайнята продуктовим ринком, який демонтували одразу після Євромайдану, але весь цей час він не дозволяв проводити там політичні протести. Площа перед Верховною радою (площа Конституції) була оточена парканом, який, з одного боку, не дозволяв останні роки проводити там мітинги, а з іншого – разом із загонами “Беркуту” і Внутрішніх військ захищав провладні демонстрації (“Антимайдан”). Втім, подібні політики характерні для мунципалітетів майже всіх пост-радянських країн, а надто для країн з авторитарними режимами.

Перші барикади, 1 грудня 2013

Безпосередньо після окупації Майдану протестувальниками Липки - «урядові квартали» і престижний район дорогого житла - були перекриті для доступу, що фізично проявило реальну просторову сегрегацію, яка існувала і продовжує незримо існувати в Києві. Підійти до урядових будівель і навіть просто вільно пересуватись вулицями Інститутською, Грушевського, Лютеранською, Городецького та іншими було неможливо до повної перемоги Майдану. Останній, оточений з 1 грудня 2013 року барикадами, як військовий табір, цим самим дозволяв всім охочим бути вільно присутніми в самому центрі ворожого, переповненого силовиками міста.

Майдан і став такою імпровізованою “січчю” - стихійний і саморобний табір, основним завданням якого на локальному рівні впродовж майже 3 місяців було гарантування права вільної присутності в місті. Для дослідника-антрополога це несвідоме використання метафори з колективної пам'яті, як і власне феномен надзвичайно продуктивної низової вуличної революційної мобілізації (якої Київ фактично ніколи не знав) є дуже цікавим. Адже наскільки зараз відомо, попередньо, до 1 грудня ніхто не домовлявся і не планував організовувати Майдан саме таким чином, оточуючи барикадами центральну площу. З антропологічної точки зору Майдан був самоврядним соціальним тілом (майже як античний «поліс»), яке створило “міське спільне” - повернуло центр міста громадянам і спільно ним керувало. Це тіло швидко поділилось на групи, кожна з яких стала носієм власної групової ідентичності і відповідала за певний аспект функціонування цього "міста-фортеці": сотні Самооборони, Кухня, Медична служба, Автомайдан, Варта в лікарні та безліч інших «сотень».

Функціонування Майдану вирізняло надзвичайно активне використання низових тактик протидії стратегіям репресивних апаратів і міської влади - від DIY фортифікацій, амуніції і озброєння (складених і змайстрованих з тієї самої ”йолки”, безлічі елементів благоустрою, парканів, смітників, кіосків, дорожніх знаків і арматури) до налагодження альтернативних ефективних каналів постачання, патрулювання міста, зв’язку і медичної допомоги, які дозволяли оминати і випереджати ієрархічну і повільну систему, ефективніше виконувати деякі її завдання і уникати контролю. Ці тактики сприяли консолідації мешканців міста і учасників Майдану на основі взаємодопомоги та забезпечували егалітарність і (парадоксально) екстериторіальність Майдану, попри його присутність в одному конкретному фізичному просторі. Бриколажність (активне творче використання підручних матеріалів і уламків звичних міських об’єктів, наяскравішим символом якої були “Йолка”) і певна карнавальність (перегортання і нищення усталених ієрархій) цього “міста в місті” демонстрували киянам, що вони як організоване соціальне тіло все-таки здатні змінити просторові і владні диспозиції, принаймні, у певному просторі міського центру, і не мають зводити свою повсякденність до нормативного набору практик.

Мабуть, найбільш характерним для нас виміром Майдану як публічного простору — тобто як простору, який, виходячи зі своєї базової необхідності, суспільство зробило місцем реалізації громадянських прав, у тому числі і права на місто, - був “експорт публічності” на територію всього Києва і в інші міста України. Саме Майдан перетворив будинок КМДА, Жовтневий палац і Український Дім на місця з вільним доступом, які до того ж забезпечували нічліг та їжу всім охочим. При цьому Будинок профспілок і Жовтневий палац орендувалися представниками Майдану у міста, тобто не може йтися про їхню окупацію в чистому вигляді. Приміщення КМДА ж і так номінально мало бути відкрите для всіх киян. Локації Майдану, таким чином, функціонували як “традиційні” публічні простори (подібно до класичних міських площ) — знаходячись у державній/муніципальній власності, вони вперше ставали доступними для всіх. У випадку з Українським Домом (державним виставковим центром), громадяни отримали те, чим він взагалі ніколи не був (але чим міг би за рік перед тим стати Гостиний двір) — відкритим соціальним центром, в якому одночасно були представлені всі майданівські спільноти і міські протестні рухи, відбувались кінопокази, лекції, тренінги, діяли бібліотека, шпиталь і нічліг для протестувальників. Так само Майдан ініціював окупацію публічних просторів в обласних центрах і урядових установ - вже потім.

Звісно, не варто ідеалізувати публічність Майдану: з самого його початку було багато прикладів нетерпимості і насильства щодо альтернативних думок, які там звучали, і окремих груп і спільнот, які були витіснені з його простору. Це ще раз демонструє справедливість висновків Мітчелла: публічність завжди має справу із виключенням; публічність одних груп існує за рахунок виключення інших з публічної сфери, і публічний простір є міцем посійної боротьби за право бути включеними.

Лекція в Українському домі і бібліотека в ньому

Після трагічних подій кінця лютого до повсякденних практик Майдану додається меморіалізація; в багатьох місцях створюються народні пам’ятні знаки і місця поклоніння, нижній відрізок Інститутської - суцільний такий меморіал. Усталеною стає практика збирання громадян на щонедільне Віче, з функціонуванням сцени Майдану подібно до Speaker’s Korner в Лондонському Гайд парку, тобто як відкритого публічного форуму. На самому Майдані, в Українському домі та Хрещатику в цей же час - навесні і влітку 2014 року - продовжує вирувати громадська активність (хоча з меншою інтенсивністю, ніж взимку), і він продовжує залишатись публічним простором; ніколи ще за свою історію ці простори не бачили такого розмаїття соціальних та культурних практик.

Продовжував функціонувати започаткований ще у грудні 2013 року Мистецький Барбакан (тематична виставка-інтервенція під відкритим небом на розі Хрещатика і Прорізної). Завдяки Майдану утворилась і отримала представництво на ньому група АрхНамет - ініціатива молодих архітекторів зі створення комфортного, безпечного та гуманного міського середовища, а також архітектурної просвіти. Вони ініціювали громадське обговорення подальшої долі Майдану та дослідження очікувань людей від простору центра міста. Функціонував медійний штаб. На місці, де завжди була проїжджа частина Хрещатика і Інститутської, відбувались лекції та кінопокази під відкритим небом; розташовувалось кілька спортивних майданчиків, а мешканці Майдану займались партизанським садівництвом.

Архітектори з групи "АрхНамет"

Виник соціальний проект поширення велокультури “Вело Ферма” з безкоштовним велопрокатом і велоремонтом. Водночас на Майдані продовжували жити і мати свої представництва всі започатковані на ньому громадські організації, ініціативи та братства; діяли мобільні каплиці багатьох деномінацій; церква взагалі була дуже видимою в просторі Майдану. Останнє, зважаючи на поширеність практики приватизації церквою публічних просторів в українських містах, потребує окремого осмислення.

Меморіал загиблому студенту-архітектору Олександру Плеханову, створений його колегами

Паралельно з цим, з початку літа 2014 року нове керівництво міста, яке прийшло до влади безпосередньо завдяки Майдану, стало робити спроби ліквідувати Майдан як просторове явище і повернути центр міста до “впорядкованого вигляду”. Одночасно воно розгортало потужну іформаційну кампанію, спрямовану на стигматизацію тих, хто все ще перебував там (“бомжі” і “алкосотня”), і нав’язування ідеї термінового “відновлення благоустрою” і відкриття автомобільного руху як ключового завдання міської влади.

Демонтаж паркану навколо Верховної Ради, 23 лютого 2014

Дискурс “відновлення благоустрою” енергійно підхоплювалася різноманітними провладними ініціативами і псевдо-громадськими організаціями, які традиційно створюються напередодні виборів для популяризації кандидатів; при цьому активно використовувався ресурс молодіжних ультраправих організацій, підконтрольних МВС та окремим представникам міської влади. Простір Майдану поступово скорочувався, при цьому міські комунальні служби ретельно знищували будь-які сліди недавніх протистоянь. Насправді ще в березні з великим поспіхом відремонтували вхід до стадіону “Динамо” на вулиці Грушевського, який зараз, через рік після боїв, сяє своїю стерильною білизною посеред сірої площі, з фасадів якої так і не змили кіптяву. Після кількох невдалих спроб розчисти площу і вулицю влітку, Майдан як табір було остаточно ліквідовано в результаті “суботника” 9 серпня 2014 року, причому міська влада зробила з цього гучну медіа-подію.

"Суботник" з остаточного демонтажу Майдану, 9 серпня 2014. Фото з сайту КМДА

Більшого удару по публічності цього місця, яке 8 місяців функціонувало як пішохідний простір, годі було й завдати. Те, що було місцем міської колективності і мобілізації, місцем, де вибудовувались нові форми громадянської солідарності, знову стало банальною 8-смуговою шумною дорогою і незручною для пересування площею. Як показують приклади чи не всіх громадських протестів останніх 25 років, на пост-радянському просторі (а також історичні приклад), за поверхово нейтральною логікою “відновлення громадського порядку” і “благоустрою” завжди стоїть намагання політичних та економічних еліт відновити просторову гегемонію у містах. Так, в Росії і Білорусі аргументи “недоспустимості порушення громадського порядку” і “перешкоджання вільному руху громадян”, “доступу до громадських споруд” є звичними причинами відмови опозиційним політичним партіям і громадським організаціям збиратись на центральних площах і суспільно прийнятними поясненнями силового розгону мітингів. Важливо розуміти, що просторове регулювання публічної активності і взагалі повсякденного життя, встановлення кордонів і норм використання простору є однією зі стратегій влади.

З кінця літа 2014 року Майдан, попри народні меморіали і патріотичні акції, потроху знову стає напівпорожнім офіційним простором-виставкою. Фактично, єдиний громадський здобуток на шляху його перетворення на місце вільної громадської політичної активності, на некомерціалізований і не-автомобілізований простір, на безбар'єрне середовище і комфортний публічний простір - це перекриття 300 метрів Інститутської вулиці. І хоча жорстокі вуличні бої і криваві події 18-20 лютого 2014 року відбувались на всій її довжині, від Майдану до Кріпосного провулку, а також на вулиці Грушевського, у Маріїнському парку і майже всіх прилеглих вулицях Липок, а сам Майдан займав чи не весь Хрещатик, у міському просторі були швидко ліквідовані його тепер відомі всьому світу символи. “Йолка” була демонтована, на вулиці повернулись паркани, розкладки з товаром, рекламні лайтбокси і кіоски, тротуари замощені і знову заставлені автівками, а обгорілі фасади будинку Профспілок затягнені банерами.

Територія проектування конкурсу "Територія гідності"

Разом з тим, з весни 2014 року міська влада розпочала консультації та підготовку конкурсу на увічнення героїв Небесної Сотні, які швидко переросли у суспільну необхідність реконструкції центру міста. 1 листопада 2014 року розпочався міжнародний конкурс на концепцію оновленого громадського простору центрального міського ядра «Територія гідності», підготовка якого проходила в безпрецедентний для України учасницький спосіб пошуку консенсусу. Його завданням є перетворення центральної вулиці і площі на справжній (в архітектурному, звісно, сенсі) публічний простір, найкращий із можливих “монументів” подіям Євромайдану.

20 лютого 2015

Під час недавнього відзначення річниці кривавих подій 19-22 лютого 2014 року сам Майдан було перекрито поліцейським кордоном із встановленням парканів, "рамок", закриттям станцій метрополітену та перекриттям вулиці Інститутської. Сцену для оркестру та президентську трибуну було облаштовано на схилі пагорбу, на якому стоїть Жовтневий палац (тобто місці інтенсивних боїв), при цьому впровдовж офіційних виступів між громадянами і презедентом залишався порожній, оточений парканом простір (“нейтральна зона”). Автомобільний рух на Майдані при цьому перекривали лише на кілька годин впродовж 3 днів. Звісно, посилені заходи безпеки, які фактично не дозволяють громадянам вільно, не у зрежисований чиновниками і міліцією спосіб зібратись і вшанувати пам'ять героїв Небесної Сотні, можуть обґрунтовуватися війною в країні і загрозою терористичних актів. Але приклад сусідньої держави-агресора показує, що "надзвичайний стан", під час якого громадська політична активність ретельним контролем і режисурою зводиться нанівець, може стати постійним. І неможливість вільно зібратись на центральній площі (через що, власне, і почався Євромайдан) може стати "суспільно прийнятною".

ПОДІЛИТИСЬ

Twitter share blue Fb share blue G share blue Vk share blue

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ