Як побудувати справедливіше місто

ЕКОНОМІКА

27 травня 2015

Евальд Енгелен

Сухдев Джогал

Анджело Саленто

Карел Вільямс

На світлині згори: гравюра XVII століття з зображенням міста Мілан. Усі малюнки: De Agostini/Getty

У дедалі більш урбанізованому світі всі говорять про те, що нам потрібне справедливіше місто. Якщо всі до цього прагнуть, то питання в тому, що ж перешкоджає здійсненню цього прагнення? Що потрібно змінити, щоб впровадити справедливість?

У нашому маніфесті йдеться про те, як можна досягти справедливості у місті, змінивши як уявлення, так і практики, що лежать в основі економічної та соціальної політики. Основний аргумент полягає в тому, що можна наблизитися до справедливішого міста шляхом переформулювання наших проблем та переосмислення наших рішень у два способи:

1. Порвати з панівною старою проблемою конкурентоспроможності міста, що економічно конкурує з іншими містами та спонсорує внутрішнє змагання за доступ до обмежених можливостей.

2. Припинити фіксуватися на політиці перерозподілу, що не здатна привести до справедливості, і почати думати про реорганізацію політики розбудови ґрунтовної (grounded) економіки в тих сферах, що не підлягають конкуренції.

Наша епоха одержима глобальною конкуренцією всіх з усіма, всюди й за все. Прийнято вважати, що кожне місто має гнатися за успіхом у конкуренції, щоб посісти місце у списку найкращих і забезпечити процвітання, перегнавши всіх інших.

Наш засновок у тому, що конкуренція — це хибний спосіб уявлення; що ми всі у пастці ідеї конкурентоспроможного міста як основи економічного успіху. Зміст та значення цього успіху переважно не розглядається, поки хтось не помітить, що процвітання явно не зачіпає нижчі верстви, а система оподаткування насправді лише підкріплює нерівність у доходах.

У цьому маніфесті ми відстоюємо інший спосіб уявлення — «ґрунтовне місто». Успіх міста не слід вимірювати за зовнішніми критеріями — відносним розміром та здатністю випередити рівних собі. Мірилом радше має бути внутрішня здатність міста розподілити повсякденні товари та послуги, що забезпечують цивілізоване життя для найбільшої кількості його мешканців.

Справедливість не вимірюється коефіцієнтом Джині, що узагальнює нерівність доходів, а радше доступом до засадничих товарів та послуг, яким мають насолоджуватися всі городяни.

Після 1945 року політику справедливості в країнах із високим рівнем доходів уявляли в рамках такого собі соціал-демократичного розподілу через послуги та підтримку рівня доходів, фінансовану за допомогою прогресивного оподаткування. Але нині такі системи оподаткування вже ніде не належать до сфери політично можливого.

Усі лівоцентристські та праві партії зараз переключилися на управління внутрішньою конкуренцією за допомогою соціальної інженерії, використовуючи школи та інфраструктуру, щоб поправити невигідне становище в конкуренції.

Але ми віримо в те, що настала пора радикально мислити про впровадження справедливості не шляхом перерозподілу доходів чи реформування шкіл, а шляхом реорганізації секторів економіки. Ми можемо започаткувати нові моделі ведення бізнесу, навіть якщо 80% ставка податку на доходи не стоїть на порядку денному.

Частина перша: у якому становищі ми зараз і як ми тут опинилися?

Міста не такі, якими їх хочуть бачити науковці. Але наративи та ідеології урбаністів та соціологів таки підживлюють наші суспільні уявлення про місто, і протягом останніх двадцяти років ці науковці розповідають історію про можливості процвітання шляхом досягнення успіху в конкуренції.

З часу виходу бестселера «Піднесення креативного класу» (The Rise of the Creative Class) у 2002 році його автор Річард Флоріда став загально прийнятим обличчям нового бренду економічної географії. Він забезпечив численним урбаністичним промоутерам легітимацію, за допомогою якої вони можуть переконувати скептичних членів міських рад та городян. Брендинг міст, хмарочоси, архітектурні символи міста, розкішні готелі, добре профінансовані музеї, величезні фінансові центри, безкоштовний вайфай та виділені велосипедні доріжки — це шляхи до майбутнього економічного успіху. Всі ці нововведення можна трактувати як напучування та сприяння з боку економічних географів, таких як Генрі Овермен, для якого утворення агломерацій робить розмір сам по собі (через масштаби економіки та мережеві ефекти) рушієм успіху великих міст.

Нинішні мери міст — це більше не другосортні політики, що проміняли кар’єру в загальнонаціональній політиці на адміністрування вивезення сміття, ремонту доріг та догляду за дітьми. Мер великого міста (у багатій країні) став високим служителем культу нового, невагомого, постнаціонального космополітичного капіталізму — найкращими прикладами є Боріс Джонсон і Майкл Блумберг.

Гравюра XVI століття з зображенням міста Танжер у Марокко

У постіндустріальному суспільстві розкидані по всьому світу міжнародні ланцюжки створення вартості заважають серйозно сприймати обрахунки національного ВВП. Виробництво відбувається деінде; склади переформатовуються для потреб економіки програмного забезпечення, великих даних та кави лате. Міста, де скупчуються ботани, хіпстери та геї, де зосереджена культура, творчість та новаторство, перетворилися на нові машини для зростання, що визначатимуть економічну долю мільярдів у XXI столітті. І, якщо попередня теза здалася вам надто шаблонною і відверто невідповідною реаліям багатьох міст світу, то скажемо більш тверезо: агломерації можна будувати, покращуючи систему транспорту, що розширює та пов’язує між собою міста, — як зараз пропонує зробити на півночі Англії канцлер Великобританії Джордж Осборн.

Що гіршим стає стан справ на початку XXI століття, то більше наші лідери суспільної думки розповідають історій про можливості економічного процвітання шляхом перемоги в конкуренції. Водночас політичні класи заможних країн на тлі тривалої фінансової кризи наполягають на необхідності скорочення витрат з метою суворої економії без жодних спроб виправдати ці заходи. Ці дві сюжетні лінії доповнюють одна одну, бо біль від життя в умовах суворої економії полегшуюють ліки мрій про процвітання, у яких місто уявляється по-новому.

У шістдесятих, сімдесятих та вісімдесятих міста сприймали як арени розгортання соціальних проблем: бідності, геттоїзації, злочинності, наркотрафіку, суспільної дискримінації, деіндустріалізації та безробіття. Але з початку дев’яностих риторика змінилася, і міське середовище поступово стає вирішенням усіх наших проблем. Нинішні урбаністи ніби зробили поворот на 180 градусів і тепер вбачають у великих містах цілий спектр розв’язків: вирішення наших екологічних проблем — адже великі міста залишають менше відходів у природі; несприятливі середовища для злочинності та аномії — адже тут люди краще взаємодіють між собою і здійснюють суспільний контроль одне над одним; і — завдяки вищій щільності людей, зв’язків та ідей — розсадники креативності та новаторства, а отже, й майбутнього економічного зростання.

Чим є міста і чим вони мають бути? У шістдесятих біблією урбаністики була книга Джейн Джейкобз «Життя та смерть великих міст Америки» (Life and Death of Great American Cities) — пристрасне відстоювання робітничих районів зі змішаним населенням зразка XIX століття на противагу висотному модернізму Ле Корбюзьє і Мозеса. В часи «М’якого міста» (Soft City) Джонатана Рабана місто асоціювалося з похмурими цінностями — приреченістю й загрозами.

Нинішньою біблією, окрім текстів Флоріди, ймовірно, є «Тріумф міста» (The Triumph of the City) Едварда Глезера. Ця книга 2011 року є трактатом у дусі мейнстрімної економіки про переваги вищої щільності населення, що ґрунтується на принципах «нової географічної економіки» Пола Кругмана. У результаті постає проста нормативна теза про переваги хмарочосів та мегаміст. Підзаголовок книги Глезера — «Як наш найважливіший винахід робить нас багатшими, розумнішими, зеленішими, здоровішими та щасливішими» — влучно формулює ті можливості для процвітання, що їх нові урбаністи почали вбачати у містах.

Казки про можливості процвітання мають різне походження. Але всі вони поділяють сильну зацікавленість у глобалізації як чомусь новому-новісінькому. Після того, що сприйняли як провал держави загального добробуту в окремо взятій країні, політичні еліти — не без легенького поштовху від великого бізнесу — зреагували на стагфляційну кризу кінця сімдесятих послідовними хвилями дерегуляції, приватизації та лібералізації, що позбавили сил організований робітничий клас. Для нового покоління урбаністів це стало зачіпкою, що під рубрикою глобалізації відкрила ціле поле можливостей у новій сфері дослідження. Нові концепти, джерела даних та методи аналізу вони використовували для критики чи схвалення, а іноді і для того, і для того водночас.

Як більшість груп новаторів у суспільних науках, ці науковці визначали себе за тим, проти чого вони виступали. Вони стверджували, що національні держави з їхніми наперед визначеними кордонами не є природними, квазібіологічними резервуарами суспільного, культурного, економічного та політичного життя. Місто почне відігравати ключову роль у цьому концептуальному звільненні, адже воно дозволяє новим урбаністам радикально порвати з «методологічним націоналізмом» позавчорашнього дня. Географи зможуть обійти національне, беручи до уваги водночас місцеве та глобальне у їхній взаємодії та взаємозалежності.

Звісно, для такого переосмислення були вагомі емпіричні підстави. Дані та окремі приклади дедалі частіше демонстрували, що невелика кількість найбільших міст світу отримали непропорційні переваги від територіальної реорганізації ланцюжків створення вартості, яку спровокував неолібералізм. Було легко зробити ще один крок і стверджувати, що в ході розгортання глобалізації ці глобальні міста будуть дедалі більше зосереджувати в собі функції організації та контролю над фінансами та великими транснаціональними корпораціями, які управляють розкиданими у просторі ланцюжками створення вартості. За цією логікою, в ході глобалізації міста будуть поступово перетворюватися на транснаціональні юрисдикції, що існуватимуть самі по собі, поза досяжністю національних урядів і національних демократій.

Місто Константинополь — XVI століття

Книга «Глобальне місто» Саскії Сассен, що вийшла в 1991 році, — це одна з перших класичних праць такого типу. Вона була написана одразу після закінчення хейсейського буму, й авторка не передбачила стагнацію Японії, тож Лондон, Нью Йорк і Токіо стали для неї трьома регіональними стовпами постнаціонального капіталізму. Не має значення, наскільки новим, структурно вагомим чи міцним усе це було — має значення лише проголошення нового порядку глобальних міст-держав. Це здавалося дуже схожим на правду і обіцяло допомогти осмислити політичну кон’юнктуру, за якої дедалі частіше виглядало на те, що політика індустріальних національних держав збанкрутувала.

Тож був розроблений новий порядок денний для дослідження світових/глобальних міст на чолі з такими новими урбаністками як Сассен, Пітер Тейлор, Джон Фрідмен та інші. Спершу вони з розмахом будували рішучі аргументи на хиткій основі нечисленних емпіричних свідчень, але за тридцять років ця течія розвинулася в потужну перформативну машину для маркетингу. Поряд з конференціями, журналами, вебсайтами, консультаціями нові урбаністи мають власні рейтинги міст. Ці рейтинги використовує, підтримує та відтворює транснаціональна коаліція міського зростання, до якої входять політики, науковці, експерти, держслужбовці та — зокрема — девелопери, забудовники, ріелтори, архітектори, інвестори, бухгалтери і банкіри.

Лондон є чудовим прикладом, але так само й Берлін, Нью-Йорк, Барселона, Дубай чи Амстердам. У ратуші на південному березі Темзи працюють радники, що допомагають меру та міській раді з постійними косметичними змінами, необхідними для того, щоб утримувати Лондон на вершині всіх численних рейтингів, що засвідчують успіх. Насправді, вони допомагають з усім, що потрібно для перемоги в конкуренції. То з рекламуванням мера в якомусь виданні, то з новим гаслом, то з налагодженням нового каналу співпраці (бажано з китайським містом) чи новим проектом перепланування міста, покликаним із помпою перебудувати все. Радники є джерелом цілого потоку ініціатив, часто з глобальним розмахом, на кшталт висунення кандидатури свого міста на конкурс претендентів на проведення основних спортивних подій. Не дивно, що Манчестер також бере участь у цій самій грі з того часу, коли в ньому пройшли Ігри Співдружності в 2002 році.

І, звісно, це вимагає нових способів організації, в ідеалі — партнерств між приватними підприємствами та бюджетними установами, а також стратегічного підходу до позиціювання міста. Раніше муніципалітет був адміністративним простором для забезпечення соціального житла, транспорту, освіти, вивезення сміття, публічного простору та інших безпосередньо корисних послуг. Пам’ятниками таким муніципалітетам — чи їхнім здобуткам, чи недолікам — стало соціальне житло на кшталт gemeinbauten, у якому досі мешкає третина населення Відня.

Нові муніципалітети протягом останніх двох десятиліть витрачали свої ресурси геть по-іншому — на розбудову дискурсивного простору урбаністичного неомеркантилізму. На форумах та платформах політики, консультанти та науковці регулярно зустрічаються, щоб переробляти ідеї Глезера та Флоріди на нові маркетингові меседжі, за допомогою яких кожне місто може позиціонувати себе і цим непрямим чином слугувати інтересам городян. Так народилася шалено успішна маркетингова кампанія Нью-Йорка під брендом I♥NY, щоб виборні політики та невиборні чиновники могли виділяти гроші платників податків на підтримку девелоперів, які роблять ставку на підвищення цін на землю та майно, будуючи будь-що, крім соціального житла.

Дедалі частіше мрії про міське процвітання шляхом конкуренції слугують для легітимації дуже витратних — і субсидованих із бюджету — заходів для підвищення престижності міського простору. Інвестиції в нерухомість покликані утримати середній клас у місті, дати притулок дедалі численнішій армії іноземних студентів і молодих працівників сектору послуг, привабити представників найбільших корпорацій та фінансових компаній у бізнес-парки, переконати гіпермобільний космополітичний «креативний клас» звити собі локальне гніздо.

Ці обіцянки гарно звучали, бо проекти перебудови завжди пропонують перспективу відживлення міської економіки новими робочими місцями у сфері послуг та податками, від чого виграють бідні та вразливі. Відкрийте будь-який звіт, вебсайт чи газету: бюджетні інвестиції в місця та території, які часто відвідує вищий середній клас — кампуси, музейні квартали, центральні бізнес-райони — незмінно подані під соусом аргументів про додаткове працевлаштування та податкові надходження, що зрештою просочаться до бідних та вразливих у соціально непривілейованих районах.

Дорін Мессі, провідна постать критичної економічної географії, у 2005 іронічно назвала цей підхід «географією просочення благ згори вниз» (trickle down geography). Після інтелектуального (а часом і фактичного) банкрутства старомодної індустріальної політики в сімдесятих і вісімдесятих, після залпового впровадження політики загальної конкуренції у вигляді стримування росту зарплат, лібералізації ринку споживчих та капітальних товарів і введення гнучкого ринку праці у вісімдесятих і дев’яностих «географія просочення благ», яку сповідували нові урбаністи дев’яностих і двотисячних, слугувала національним та місцевим елітам новим інструментом для застосування свого управлінського запалу, з яким вони пропонували рішення на всі випадки життя, від яких вигравали усі: зростання і справедливість, процвітання і стабільність, конкурентоспроможність і емансипація. Міське перепланування, яке фінансувала держава — але прибуток від нього отримували приватні особи — стало перевинайденням індустріальної політики для нових часів.

Отже, всі наші міста здійснили постіндустріальний поворот і зрештою виглядають дедалі більш однаково. Кожне місто з претензією на міжнародний фінансовий центр побудувало власну імітацію Кенері-Уорф — як-от квартал Дефанс у Парижі. Міста з історичною спадщиною вклали кошти в музейні квартали. Муніципалітети передали покинуті індустріальні та портові зони приватним девелоперам нерухомості, які по всьому світу перетворюють їх на однакові блоки квартир під дахами та кафе-бари, набиваючи кишені щедрими прибутками. Кожен муніципалітет виділяє той чи інший занедбаний, ще не облаштований район для митців чи/та цифрових хіпстерів. Кожне місто будує дорогі швидкісні трамваї та мережі метро (на які завжди витрачають більше, ніж заплановано в їхніх бюджетах, і які рідко приваблюють заплановану кількість пасажирів). Величезні інвестиції в багатофункціональні залізничні станції обіцяють відживити понівечені райони в центрах міст.

Міста, що зазнали невдачі, бо не зробили — чи, більш реалістично, не змогли зробити — постіндустріальний поворот, були цілком відчутно покарані за це. У пласкому світі, де робоча сила, знання та капітал можуть рухатися у просторі туди, де вони приносять найбільше прибутку, міста мусять забезпечити власну привабливість для мобільних факторів виробництва. Якщо вони цього не зроблять, то зрештою залишаться зі змарнованою економічною базою та надмірною концентрацією бідних та вразливих, що може призвести до банкрутства будь-яке місто — такою була доля, наприклад, Піттсбурга, Детройта чи Ліверпуля. У цьому нема нічого нового; капіталізм завжди рухався вперед і звинувачував у всьому тих людей і ті міста, які він залишав позаду. Шокує лише те, що серед залишених позаду зараз є й колишні центри індустріального процвітання.

Але, що більш значуще, користь від такого успіху була примарною, соціально мало розподіленою і (попри масштабне виділення бюджетних ресурсів) жодного разу не просочилася до більшості городян, які не мають ніяких вигод від успіху свого міста — успіху, який вихваляють, але не досліджують. Конкуренція за мобільний капітал перетворила кожного претендента на звання глобального міста на офшорну зону, що розмиває реальні та номінальні податкові ставки, посилюючи глобальні нерівності в багатстві та доходах.

Податки для домогосподарств дедалі зростають, так щоб великі фірми могли скористатися з — але не долучитися до — підтримки й оновлення матеріальної та нематеріальної інфраструктури наших міст. Схожим чином конкуренція між національними фінансовими центрами посилила законодавчий запал та матеріально долучилася до послаблення державного регулювання перед кризою. Знову-таки, вигоди від цього були зосереджені в приватних руках, а витрати — фінансовані з бюджету й розподілені.

Нарешті, успіх таких місць як Лондон пов’язують із атрофією соціального житла та зростанням цін на активи заможних власників, що перетворило великі частини міста на території, недоступні для працівників із середнім рівнем доходів, не кажучи вже про бідних. Книга Сюзен Файнштейн про «Справедливе місто» (Just City, 2011) демонструє, як можна перевинайти поняття міської справедливості. На практиці справедливість була політично підірвана подіями останніх двадцяти років.

Ельбінг у Пруссії — XVII століття

Частина друга: віднайдення справедливості в «ґрунтовному місті»

Як нам переосмислити потенціал міста? Де можна знайти альтернативне уявлення про щось інше, крім успіху в конкуренції? Справедливіше місто — доволі хороший ідеал, навіть попри те, що така справедливість (fairness) — це суто англо-американська ідея (в італійській, французькій чи німецькій нема слова на позначення насиченої й узагальненої ідеї fairness). Проблема в тому, що цього ідеалу неможливо досягти в жодній країні сучасного світу шляхом перерозподілу доходів.

Податкові ставки понад 50% на доходи немобільних фірм та громадян були частиною кон’юнктури в індустріалізованих країнах після 1945 року, коли існував політичний тиск з боку організованого робітничого класу за допомогою профспілок (і партій — союзниць робітників) у системі, де розсудливі буржуа були готові робити поступки. За браку цих умов нам не варто сподіватися знову побачити високі податкові ставки. Ностальгія лівоцентристів за перерозподілом через податки затихає, і всі партії зараз дедалі частіше проблематизують справедливість як проблему організації внутрішньої конкуренції. У результаті з’являються стандартні пакети політичних заходів, за якими стоять наміри більш далекосяжні, ніж ці заходи можуть здійснити.

Час мислити радикальніше: кинути виклик засновкам та обернути принципи уявлення про конкуренцію навспак. На цій основі ми пропонуємо нове уявлення про «ґрунтовне місто», за якого кожне місто не бере участі в зовнішній конкуренції з іншими містами. Натомість воно переглядає свою діяльність і ставить собі за мету здійснювати важливі на місцевому рівні покращення своєї внутрішньої здатності надати більшій кількості людей основні блага та послуги, що забезпечують матеріальну основу суспільного життя.

«Ґрунтовне місто» — це справедливіше місто, що реалізується за допомогою радикально інакшої політики, необхідної з тої причини, що наявні пакети політичних заходів для виправлення несправедливості не відповідають масштабам проблем та їхніх рушіїв. У правоцентристській та лівоцентристській версіях ці політичні заходи подаються в рамках організації внутрішньої конкуренції: правоцентристи підтримують робочі місця та освіту як основу більш справедливої конкуренції, а лівоцентристи віддають перевагу в чомусь схожому пакету з освіти разом з мінімальними зарплатами та певним перерозподілом через сімейні кредити і тому подібні способи компенсувати невигідне становище в суспільстві. В обох випадках свідомість нашої конкурентної епохи обертається довкола «рівності можливостей», забезпеченої за допомогою політичних заходів, які є, на наш погляд, необхідними, але недостатніми для кращого, справедливішого міста.

Деякі інновації в політиці є цінними. Нові технології процедуральної справедливості, доповнені комісіями з рівності можливостей та радниками в міській адміністрації, неоціненні для запобігання дискримінації за расою, гендером чи сексуальною орієнтацією, і їхню необхідність ніхто не скасовував. Але процедуральна справедливість не гарантує реальних результатів у країнах із високим рівнем доходів, де численні антидискримінаційні заходи ще з сімдесятих років супроводжуються зростанням нерівностей у розподілі доходів і багатств. Ці нерівності матеріалізовані в усіх містах у житловій сегрегації за районами, ієрархічно розподіленими від найпрестижніших джентрифікованих передмість до «нерухомості в канаві» (sink estate).

Як і чому турбота про справедливість співіснує в наших містах із дедалі більшою нерівністю? Тому що прагнення до справедливішого міста вже більше не супроводжується жодною політично дієвою та ґрунтовною програмою, що передбачала б важелі для досягнення справедливості в сенсі ширших наслідків.

Справедливість у наслідках, звісно, значно важче досягти, ніж справедливість у процесі виділення соціального житла. Наприклад, школи як інституції та вчителі як професіонали заслуговують на нашу суспільну повагу та фінансову підтримку. Але немає доказів, що вони виконують суспільно-інженерне завдання компенсації багатьох інших причин невигідного становища, що походять від сім’ї чи району проживання. Найімовірніше, що в результаті центристські політики просто знову проголосять певну мету і дадуть шкільним учителям чергового прочухана за те, що їм не вдалося досягти недосяжного.

Тож якщо політика справедливості в рамках конкуренції обіцяє більше, ніж може дати, то чому б не змінити рамки, перевернувши те, що можна назвати принципами функціонування практики конкурентного міста?

Ідеологію конкуренції міст підпирає одне головне припущення. Боріс Джонсон так висловив це припущення у своїй промові про актуальність Маргарет Тетчер у 2013 році: «Подобається це вам чи ні, економіка вільного ринку — це єдине, що ми маємо. Британія конкурує в дедалі більш неспокійній і глобалізованій економіці, де конкуренція стає дедалі жорсткішою».

Але це твердження помилково видає конкурентну частину економіки за ціле, яке насправді набагато більше і містить багато захищених секторів. Це спонукає мера Лондона та багатьох інших провадити міську політику, що зосереджується на секторах майбутнього, які нібито відіграють ключову роль у міжнародній конкуренції комерційних товарів та послуг. Наслідком цього є нехтування й погане управління тим, що ми називаємо засадничою економікою, та сферою захищеного виробництва багатьох інших повсякденних товарів і послуг, важливих для добробуту кожного городянина.

Ідея гетерогенної економіки означає лише те, що економіка має різні галузі чи зони, які працюють за різними принципами. Історик Фернан Бродель у книзі «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм» стверджував, що з XV до XVIII століття «існувала не одна, а кілька економік»: одна економічна зона була над, а одна — під сферою ринку та конкуренції. Якби Бродель писав зараз, він би постановив дослідити сучасне економічне життя в такий спосіб, щоб визнати його багатоманітність та розподіл на зони та сфери, що мають різну внутрішню логіку та різну важливість для матеріального добробуту.

До комерційної сфери конкуренції належать усі ключові сектори, що асоціюються з високодохідною сучасністю та ефектним майбутнім. Сюди ми відносимо фінансовий сектор, оптові ринки, престижну частину послуг для бізнесу у сфері бухгалтерського обліку, юридичного забезпечення та консультування, будь-що цифрове чи нібито засноване на знаннях (від медіа до реклами), а також частини промисловості, пов’язані з високими технологіями. Метою політики конкурентоспроможного глобального міста є привабити якомога більше цих ефектних видів діяльності, щоб ті базувалися в цьому місті, поруч із вузловим міжнародним аеропортом.

Кування металу, формування пластику та збірку деталей у промисловості в такому разі слід зосередити в індустріальних зонах та містах, розташованих в азійській глибинці, за півсвіту від США чи Європи. Індустріальний робітничий клас дедалі більше концентрується в Китаї, тоді як успішне постіндустріальне глобальне місто притягує працівників сектору послуг, щоб забезпечити потреби тих, хто часто літає в бізнес-класі й користується місцевим вузловим аеропортом. Комерційні товари та послуги — від смартфонів до кол-центрів — стають дедалі дешевшими, але від цього мешканці міст ні в Азії, ні в Каліфорнії не отримують пропорційного покращення добробуту і якості життя.

Показні передові галузі брендингу і дизайну мають владу підпорядковувати собі фабрики зі збору деталей та постачальників сировини і претендувати на їхні прибутки — наприклад, Apple наживається коштом китайських робітників фабрики Foxconn у Шеньчжені. Наслідки такого корпоративного успіху для західних міст замовчують, бо фінансіалізовані компанії стерилізують свої резерви в офшорах. Тим часом на рівні міста корпоративний успіх часто призводить до витіснення місцевого населення (а не просочування благ до нього) — як-от коли працівники Google конкурують за житло в Сан-Франциско.

На противагу цьому ми прагнемо окреслити іншу сферу економіки, налаштовану на виробництво повсякденних, засадничих товарів і послуг, що мають три взаємопов’язані риси: по-перше, вони необхідні для щоденного життя; по-друге, їх споживають усі городяни, незалежно від рівня доходів; і по-третє, їх розподіляють за кількістю населення через розгалужені мережі. До списку таких сфер діяльності належать: приватизовані трубопроводи і кабельні мережі, а також транспорт; деякі традиційно приватні види діяльності, такі як споживацькі банківські послуги, продуктові супермаркети та приготування їжі; і деякі традиційно державні види діяльності, серед яких охорона здоров’я, освіта і підтримка добробуту чи соціальна допомога, що їх зараз дедалі частіше держави замовляють приватним компаніям. У цих сферах зайнято 30-40% робочої сили у всіх містах світу, але в парадигмі конкурентоспроможного міста вони фігурують лише як засоби, бо ті, хто займається просуванням міста, розуміють, що конкурентоспроможне місто потребує покращення інфраструктури.

На противагу цьому ми стверджуємо, що в Шеньчжені чи Сан-Франциско добробут, матеріальне становище та культурне життя звичайного городянина дуже безпосередньо залежать від забезпечення відповідної кількості засадничих товарів і послуг, ціни на які контролюються, або ж вони взагалі декомодифікуються, щоб стати доступними для більшості населення міста. Ці проблеми засадничого постачання не знімаються «економічним розвитком», а лише змінюють форму: чи в бразильських фавелах, чи в американських халупах проблема полягає в антисанітарії та оплаті електрики; у Лондоні проблема полягає  в браку сімейного житла за помірними цінами для робітників із нижчим рівнем доходів, що працюють у центрі міста.

Момбаса в Кенії в Civitates Orbis Terrarum 1572 року

Наша теза проста. Якщо ми прагнемо справедливості, то варто зосередитися на засадничій економіці та реорганізувати ці сфери, щоб зробити їх більш ґрунтовними. Це потребує нової політики, заснованої на природно захищеній частині економіки, що більш чи менш обертала би навспак принципи, за якими функціонує адміністрація вашого міста в гонитві за конкурентоспроможністю. Ось два нові напрямки та деякі рекомендації для міської політики:

1. Недемонстративні інвестиції в покращення постачання засадничих послуг у специфічні й локально доцільні способи (замість просування помпезних будівель-символів та великих проектів відновлення, які однакові для всіх конкурентних міст).

Символи — установчий елемент історії наших міст. Усі великі європейські міста будують свій образ довкола символів, переважно архітектурних символів на кшталт бульварів Хауссманна та Ейфелевої вежі, що разом символізують Париж. Ідеологія конкуренції між містами піднесла символічну силу архітектури до крайнього ступеня, але пошкодила символічну спадщину наших міст, заповнюючи ділові та житлові райони «будівлями-символами» від зіркових архітекторів, що відтворюють той самий стиль у різних місцях. У результаті виходить керований девелоперами спектакль амбіцій та конкуренції, втілений без відчуття місця та історії.

Більш ніж 200 веж, кожна з яких більш ніж 20 поверхів заввишки зараз на стадії планування чи будівництва у Лондоні, і три чверті з них складатимуться з розкішних квартир. Рада Манчестера вклала мільйони в район офісів та фінансових операцій Спіннінгфілдз. Яка користь від такого міського розвитку для звичайного городянина? Для мешканців сучасних міст невидима й засаднича економіка набагато більш необхідна й важлива, ніж такі помітні символічні додатки до міського ландшафту, на яких роблять гроші девелопери, продукуючи схожі між собою міста, що вкладаються в загальну схему в головах міських адміністраторів.

Замість інвестувати значні кошти в помпезну архітектуру, потрібні інвестиції та поступові інновації в тій сфері, яку ми звикли сприймати як належне: інфраструктуру для надійного транспорту, обробку та розподіл питної води, підземні водостоки, переробку відходів, телекомунікації та системи швидкісного інтернету, доступні для всіх і всюди, скромне, але енергоефективне сімейне житло в нічим не визначних районах із суспільним простором та місцевими послугами. І потрібно зрозуміти, як усе це здійснити у територіально відповідальний спосіб, розширюючи спроможності місцевих фірм та робочої сили й покращуючи якість роботи.

Логіка цих пріоритетів у тому, що вони вимагають від нас зайнятися конкретними інфраструктурними недоліками окремих міст. Кожне місто має цілий оберемок дуже специфічних потреб, ресурсів та можливостей: особливу топографію, особливу історію, особливий рівень доходів та нерівності, особливий спосіб забезпечення наявної інфраструктури. Лондон — це не Амстердам, Мілан — це не Йоганнесбург.

Доречні для конкретного місця покращення слід визначати без шаблонних припущень щодо конкурентноспроможності: виділені велодоріжки не актуальні для мегаміст, що розповзаються по крутих пагорбах. У багатьох містах із низьким рівнем доходів доступність і ціни на базові комунальні послуги є проблемою для неформальних поселень на краю міста, яким бракує комунальної інфраструктури; мешканці цих районів також мусять довго добиратися на роботу. У заможній країні з холодним кліматом та застарілим житловим фондом пріоритетом мусять бути короткострокові заходи для полегшення бідності, викликаної браком палива, і довготривалі проекти фінансування необхідних інвестицій у безпечне, надійне постачання енергії. У більшості міст побудова чи придбання соціального житла та капілярне покращення системи транспорту стануть фізично пов’язаними між собою цілями, і рішення щодо їх фінансування теж будуть пов’язані.

Таке зміщення уваги на особливості буде інтелектуально й політично нелегким, бо воно потребує розстановки пріоритетів і ланцюгового мислення про місцеві зв’язки та наслідки. Але ця зміна приваблює, бо відходить від абсурду рейтингових ігор. Якщо ми переймаємося засадничою економікою в окремому місті, критерієм успіху стає не переважно зовнішній критерій порівняння різних міст за безсенсовними параметрами, а передусім внутрішній і тимчасовий критерій.

І тоді питання буде в тому, до якого рівня певне місто забезпечує (за помірними цінами чи безкоштовно) матеріальні умови цивілізованого життя. Наприклад, візьмімо п’ять ключових сфер засадничого забезпечення (житло, комунальні послуги, їжа, охорона здоров’я і соціальне піклування, освіта) і спитаймо: до якої міри відповідні ключові послуги доступні за помірними цінами в кожній із цих сфер для звичайних городян і, зокрема, наскільки вниз за шкалою доходів, до медіанного доходу чи нижче, сягає забезпечення цих послуг? Має стати зрозуміло, що міста, які стоять на найвищих позиціях у рейтингах глобальної конкуренції, часто мають низький рівень відповідності одному чи кільком засадничим критеріям — у випадку Лондона це забезпечення житлом. І специфічність, і час є ключовими, бо базове припущення в тому, що міська політика має зосереджуватися на ширшій і кращій діяльності в конкретних сферах протягом тривалого часу, щоб покращити місцеве постачання засадничих товарів і послуг.

2. Просування соціального новаторства, що відповідає основним суспільним потребам, зі здатним навчатися урядом на чолі (замість фіксації на технічному новаторстві, що обіцяє, але більше не забезпечує розподіл вигод від продуктивності та економічного зростання)

Технічне новаторство було втіленою метою індустріальних міст XX століття, передмістя яких передбачали наявність автомобіля та систем розподілу електрики. Здобутки в продуктивності та зростання ВВП тоді були критеріями досягнень нації, заснованими на припущенні, що економічні здобутки будуть широко розподілені.

Але це припущення більше не чинне для країн із високим рівнем доходів: як продемонстрував Томас Пікетті, національні макроекономічні тенденції в заможних країнах прямують до посилення нерівностей у достатку та доходах. За висновком ООН у звіті «Становище світових міст» (State of World Cities, 2012-2013), «міста генерують багатство, але воно не розподілене справедливо».

Зростання ВВП не має сенсу, якщо вигоди від нього зосереджені в руках найбагатших 5% населення, що для міст означає міську екологію житлової сегрегації за рівнем доходів. Ми переконані, що слід змістити наголос на соціальне новаторство, що просувало б цивілізоване, інклюзивне місто, всі рішення в якому приносять справедливі результати. Місто, віддане ідеї зробити користування засадничими товарами і послугами більш широко доступним для городян. Місто, яке втілює цю ідею, не обмежуючи переваги від мешкання в місті вузькою групою, як в урбанізмі країн Перської затоки.

До соціальних проблем, які зараз слід вирішити в багатьох містах, належить піклування про дорослих у добу послаблення сімейних зв’язків та старіння населення. Наскільки нам відомо, в жодному місті немає зразкової організації піклування про літніх людей. Таке піклування є викликом для нашої винахідливості і, так само як якість обідів у державних школах, лакмусовим папірцем для нашої цивілізації.

Усе це вимагає фінансового новаторства з соціальною метою, що означає не підвищення податків, а нові форми оподаткування для забезпечення достатньої бази надходжень.

Конкурентоспроможне місто асоціюється зі стратегією стрімкого зниження податкових ставок після 1979 року (і допущення всіляких узагальнених звільнень від сплати податків, особливо податків для корпорацій) в надії привабити та утримати великий бізнес. Натомість дискурс має обертатися довкола відповідальності, за якої бізнес, що отримує приватні вигоди від витрат міста (на будь-що від освіти до охорони порядку), мусить у відповідь сплачувати справедливу частку суспільних видатків. І цінними підприємствами будуть ті, що закорінені в конкретному місці та визнають свої зобов’язання перед суспільством.

Але рішенням на цьому етапі є не вищі податкові ставки, а нові форми податків, що перерозподіляють здобутки в капіталах та доходах, створені урбанізмом. Адже оподаткування — це суспільна технологія, в якій новаторство у формах оподаткування припинилося після героїчного століття досягнень 1850-1950 років, які дали нам соціальне страхування, податок на продажі та відрахування податку на доходи для працівників із потижневою оплатою. Проблема нашого часу не в фінансовому новаторстві, а в застосуванні новацій для приватних цілей незалежно від суспільних наслідків, як у випадку субстандартного іпотечного кредитування та інших форм фінансів із довгими ланцюжками.

Аргументація має стосуватися того, як пов’язати суспільні зобов’язання та податкове новаторство. Тому неможливо уникнути розмови про те, що ґрунтовне місто потребує того чи іншого типу податку на цінність землі — з причин, зрозумілих радикальним едвардіанцям перед 1914 роком, але згодом забутих. Міста генерують зростання ціни землі та майна: для окремого власника землі, орендаря майна та власника житла це підвищує незаслужені надбавки, породжені суспільним розвитком та інвестиціями інших людей, зокрема державних органів, що забезпечують інфраструктуру. Оскільки місто створює незаслужені надбавки, цілком слушно, що муніципалітет мусить шляхом оподаткування забирати частину цих надбавок.

Передумовою масового добробуту в ґрунтовному місті стане перевинайдена податкова база, яку розумно витрачатимуть на громадські товари та послуги, що приноситимуть безпосередню користь масам населення. Одним із наслідків цього є обмеження політики в рамках одного міста, бо існують місця, як-от Детройт чи Ліверпуль, перед якими постали такі проблеми, які не можна вирішить за допомогою обмежених місцевих ресурсів. Звісно, міста не контролюють повністю всі важелі впливу.

Іншим наслідком є те, що розумне використання важелів залежить від відбудування належного рівня експертизи, особливо у тій традиції містобудування, яку у світі представляють такі постаті як покійний сер Пітер Холл. Але це не означає, що міське урядування в якомусь загальному сенсі виступає за планування міст і проти ринку, лише що держава та планувальники мають відповідально ставитися до деяких засад міської організації.

Це передбачає поворот від вбачання у приватному секторі джерела підприємливості й динамізму до вбачання у державному та третьому секторах джерела ініціативи, експериментування та легітимності.

Ґрунтовне місто не є ні містом — нерозв’язною проблемою у дусі сімдесятих років, ні містом — чорною скринькою, що приносить приємні сюрпризи, у дусі 2000-х. Натомість ґрунтовне місто є ареною різноманітних експериментів та навчання, що може і має відбуватися під керівництвом громадськості.

Якщо відштовхуватися від мислення у сфері вивчення науки і технологій, суть уряду — в експериментуванні; суть експериментування — в навчанні; суть навчання — в накопиченні здобутків, але й у помилках; також суть навчання — в визнанні цих помилок і русі вперед.

Ми думаємо, що на чолі цих експериментів має стояти державний сектор, бо лише уряд міста та його району має достатню базу податкових надходжень, локальне знання та демократичну легітимність, щоб вимагати й розважливо очолювати масштабні зміни. Передача функцій державного сектора приватним компаніям досі (у сферах на кшталт управління залізницями в Великобританії) лише виявляла, що приватний сектор не схильний ризикувати, неохоче виділяє кошти і навряд чи буде робити експерименти, бажані для суспільства. Тим часом капітал від приватного сектору не дуже потрібний, адже уряди на різних рівнях можуть позичати гроші під нижчі відсотки, ніж у приватному секторі. На цьому тлі потрібен новий суспільний договір, породжений суспільним процесом ліцензування, що нав’язував би корпоративну відповідальність згідно з місцевими та галузевими обставинами.

Вразливою точкою в усьому цьому є не послідовність та цілісність нашого бачення ґрунтовного міста; питання в тому, чи можливо об’єднати таку коаліцію міського уряду і громадянського суспільства, що могла би це здійснити. Ми живемо в добу постдемократії, за якої зникли багато джерел тиску на міські уряди по всьому світу, що змушували їх до радикальних дій. Тож ліниве й інертне змагання за успіх у конкуренції триватиме ще якийсь час, хоч і не без виклику з боку нового ідеалу.

Автори є науковцями: Евальд Енгелен — в Амстердамському університеті, Сухдев Джогал — в коледжі Королеви Мері в Лондонському університеті, Анджело Саленто — в університеті Саленто, а Карел Вільямс — у Манчестерській бізнес-школі. У деяких частинах цієї статті багато чого взято з книги Ендрю Боумана та інших «Кінець експерименту?» (The End of the Experiment?, Manchester University Press).

Статтю The Guardian переклала Роксолана Машкова

ПОДІЛИТИСЬ

Twitter share blue Fb share blue G share blue Vk share blue

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ