Від Шанхая і до Нью-Йорка — орендна плата до біса висока

ЕКОНОМІКА

26 листопада 2015

Джером Роос

Капіталізм — дивний звір. Хоча він дуже гнучкий в умовах системних криз і має дивовижну здатність пристосовуватися до постійно мінливих умов, він ніколи по-справжньому не долає свої структурні суперечності. Як часто зазначає географ-марксист Дейвід Гарві, капіталізм просто переміщує свої суперечності в просторі та часі.

Глобальна фінансова криза 2008-2009 років не була винятком у цьому сенсі. Насправді, сама реакція на це лихо вже заклала основи нової великої кризи. І так само, як її пряма попередниця, ця криза, схоже, буде зосереджена (принаймні частково) на величезній спекулятивній бульбашці ринку житла.

Чиновники та інвестори можуть і далі не звертати уваги, але застережливі сигнали повсюди мигають червоним. Від Шанхая до Сан-Франциско, від Лондона до Лос-Анджелеса — хвиля спекуляцій на ринку нерухомості накочується на весь світ і джентрифікує популярні райони, підіймає ціни на житло та орендну плату до історично безпрецедентних висот та силоміць виселяє орендаторів з низькими доходами з їхніх домівок, які дедалі частіше стають їм не по кишені. У результаті поширюється соціальне витіснення та поглиблюється невдоволення.

На відміну від кризи низькоякісних іпотечних кредитів у 2007-2008, що зосереджувалася довкола комплексних пакетів ризикованих позик домогосподарствам із низькими доходами по всьому США, нова житлова криза — наслідок спекуляції на ринку нерухомості у найбільших містах світу. Погляньмо на Лондон, який, згідно з Financial Times, опинився віч-на-віч із «найбільшою проблемою з житлом із вікторіанських часів». Ціни на житлову нерухомість у столиці Великобританії зросли на 44% з 2008 року і зараз значно перевищують свої докризові максимуми.

Згідно з аналізом британської благодійної організації «Притулок» (Shelter), у Великому Лондоні зараз є лише 43 будинки, які все ще можна вважати доступними для покупця, що вперше купує житло. Це виштовхує всіх, крім найбагатших із багатих, на ринок оренди житла, де домовласники, як відомо, здирають із орендаторів останню шкіру в обмін на дах над головою та воду в крані. У більшості районів Лондона медіанна орендна плата за однокімнатну квартиру зараз становить більш ніж 1000 фунтів стерлінгів на місяць. У середньому лондонці витрачають приблизно 60% свого доходу на оренду житла.

Схожа картина склалася і в Нью-Йорку, де ціни на нерухомість, за словами BBC, «стали турбо-балістичними, коли глобальний капітал у пошуках безпечної гавані ввірвався туди». Середня місячна орендна плата на Манхеттені зараз перевищує 3800 доларів — попри те, що половина міського населення Нью-Йорка живе на межі або за межею бідності. Як якось влучно зазначив один кандидат на пост губернатора Нью-Йорка, «орендна плата до біса висока».

Знову-таки, нема нічого дивного в тому, що це призвело до поширення соціального витіснення. Al-Jazeera нещодавно писала про те, що «виселення [у Нью-Йорку] досягли епідемічних пропорцій та створили нову кризу бездомності, породжену браком доступного житла». Інші великі міста на кшталт Бостона та Лос-Анджелеса не набагато краще справляються, а джентрифікація тим часом швидко просувається від узбережжя до узбережжя. Сьогодні навіть центр закинутого Детройта швидко джентрифікується, тоді як більшість міста все ще нидіє у стані постіндустріального занепаду.

Однак саме Сан-Франциско в останні роки постало як найбільш парадигматичний випадок розгнузданої джентрифікації. Коли медіанна місячна орендна плата досягла 3530 доларів, це місто стало найдорожчим у США. Відчайдушно прагнучи позбутися старих оренаторів, які все ще користуються обмеженнями орендної плати, та привабити замість них професіоналів із галузі інформаційних технологій з їхніми високими доходами, домовласники стрімголов пустилися всіх виселяти: протягом останніх п’яти років частота виселень зросла на більш ніж 50%. Іммігрантські та робітничі райони на кшталт району Місія у Сан-Франциско перетворилися на ігрові майданчики ціною в мільйони доларів для «богемних буржуа» — з яскравими кав’ярнями та дорогими веганськими ресторанами.

Соціологиня-урбаністка Саскія Сассен висловила природу цього насильницького процесу в меткій стислій формі: суть суспільної реальності фінансіалізованого капіталізму, — стверджує вона у своїй книзі «Вигнання» (Expulsions), — у тому, що «системна складність призводить до простої жорстокості». І, як завжди, удари цієї жорстокості відчувають на собі міські бідняки та маргіналізовані спільноти, особливо іммігранти та люди кольору, яких — разом із митцями та прекаризованою молоддю — дедалі частіше витісняють із центрів міст на периферію.

Цей бурхливий процес міської стратифікації зачепив не лише міста в розвинених капіталістичних країнах: великі міста Глобального Півдня так само женуть на всіх парах — з тою значною різницею, що там бульбашка на нових ринках, схоже, вже у процесі лускання, що породжує острах перед новою міжнародною фінансовою кризою з центром у Китаї, Бразилії та Туреччині, поміж іншими.

У найбільших містах Китаю ціни на нерухомість підскочили на 60% з 2008 до 2014 року, і ціни на житло у Шанхаї та Пекіні стрімко наздоганяють ціни в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку. Згідно з консалтинговою компанією McKinsey, приблизно 9 трильйонів доларів — майже половина суми боргу Китаю без урахування боргу фінансового сектору — «прямо чи опосередковано пов’язані з нерухомістю». Зростання цін перевищило зростання доходів на 30% у Шанхаї та на 80% у Пекіні.

До інших великих міст, що переживають схожий бум на ринку нерухомості, належать Сан-Паулу та Ріо-де-Жанейро у Бразилії, де ціни на житлову нерухомість у найбільш бажаних районах подвоїлися з 2008 до 2013 року, та Стамбул разом із іншими великими містами Туреччини, де підживлюваний кредитами бум у будівництві відповідає за 30% ВВП у період, відколи Ердоганова Партія справедливості та розвитку прийшла до влади по слідах попередньої фінансової кризи в 2002 році. З 2007 року ціни на нерухомість у Туреччині підскочили на 36%.

Звісно, місцеві особливості різняться. В Лондоні житлова криза принаймні частково живилася масовим припливом капіталу від заможних еліт із таких країн як Китай, Саудівська Аравія та країни Персидської затоки, а також неспроможністю муніципалітету побудувати достатньо житла відповідно до значного припливу нових мешканців. У Барселоні, навпаки, рушієм кризи була передусім індустрія туризму, тоді як у Сан-Фрациско — переважно галузь високих технологій. У Ріо цей процес прискорився під час підготовки до Чемпіонату світу з футболу та Олімпійських ігор, тоді як у Стамбулі важливим каталізатором будівничого буму було поширене кумівство та корупція.

Однак, попри всі ці відмінності, процеси джентрифікації та житлова криза в кожному з цих глобальних міст поділяють дві ключові подібності: перша — це їхні причини, а друга — їхні наслідки.

З точки зору причин в основі нової житлової кризи її слід вважати безпосереднім наслідком реакції на попередню кризу, що ґрунтувалася на масових порятунках банків та вивільненні потоку дешевих кредитів від центральних банків. За важливим винятком Європейського центрального банку, який зайнявся кількісним пом’якшенням лише в цьому році, найбільші центральні банки світу понизили відсоткові ставки до історичних мінімумів, роками утримували їх на цьому рівні і влили трильйони доларів свіжої ліквідності у глобальну фінансову систему, по суті рятуючи приватних інвесторів від банкрутства за допомогою субсидій.

Цей безмежний потік безкоштовних грошей (звісно, лише для 1%) породив приплив надлишкового капіталу, який треба було поглинути деінде. В умовах «секулярної стагнації» по всьому розвинутому світі інвестори все ще остерігалися направляти цей надлишок до продуктивної економіки, де рентабельність усе ще відносно низька. Тож у своїх ненаситних пошуках прибутку вони натомість звернулися до спекулятивних інвестицій у різні класи активів: акції, облігації — і, знову-таки, нерухомість. Прибутки були феноменальними. До 2012-2013 років спекулятивний бум, що виник унаслідок цього, знову підніс корпоративні прибутки в США до нового історичного максимуму.

Але зараз, коли стали очевидними перші ознаки перегріву, ми вже можемо почати визначати другу ключову подібність між нинішніми житловими кризами в містах — подібність, що відрізняє теперішню кризу від попередньої: сьогодні у майже всіх великих містах світу звичайні громадяни вже активно мобілізуються та борються проти процесів джентрифікації, відчуження майна та виселення, розбудовуючи у процесі новаторські суспільні рухи та потужні політичні платформи.

Від міських повстань на захист останніх залишків зеленого простору у Стамбулі чи в фавелах або системи громадського транспорту в Ріо і до місцевих прямих дій активістів проти джентрифікації, націлених на автобуси компанії Google в районі затоки у Сан-Франциско та до повернення собі соціального житла в Лондоні — вже зараз очевидно, що наступна велика криза, на відміну від попередньої, не пройде без протистояння.

З усіх проявів міської боротьби, що спалахувала по всій планеті в останні роки, радикально демократичні муніципальні платформи в Іспанії, безумовно, належать до найбільш прогресивних та найбільш перспективних. Коли мером Барселони стала ліва активістка руху проти виселень Ада Колау, домовласникам, джентрифікаторам та спекулянтам на ринку нерухомості в усьому світі було подано сигнал: навіть у найглибшій кризі буде межа вашій здатності виселяти нас із домівок та руйнувати наші міста — і цією кінцевою межею є ми.

Джером Роос — дослідник на прогамі PhD з міжнародної політекономії в Європейському університетському інституті та один із засновників ROAR Magazine.

Статтю teleSUR переклала Роксалана Машкова 

ПОДІЛИТИСЬ

Twitter share blue Fb share blue G share blue Vk share blue

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ